— А де в біса, — вигукнув Фламбо, — де в біса ви могли довідатися про сліди від кайданків?

— Від парафіян, — відповів Браун, смиренно зводячи брови. — Коли я служив у Гартлпулі, там у трьох були такі сліди від кайданків. Отож, тільки-но я вас запідозрив, вирішив, як ви розумієте, будь-якою ціною врятувати хрест. Даруйте, але я за вами стежив. Зрештою я помітив, що ви підмінили пакунок — тоді я підмінив його знову, а справжній відіслав.

— Відіслали? — перепитав Фламбо, і вперше його голос прозвучав не настільки тріумфально.

— Так, відіслав, — спокійно продовжував священик.

— Я повернувся до крамниці й запитав, чи не забув я там пакунок, а потім дав їм адресу, куди його відіслати, якщо він знайдеться. Звісно ж, я не залишав його там відразу — я залишив його, коли повернувся. Замість того, щоб наздогнати мене, його відіслали просто у Вестмінстер, одному моєму знайомому.

Згодом він із жалем додав:

— Цьому я теж навчився від того бідолахи з Гартлпула. Він вдавався до цього способу, коли викрадав сумки на вокзалах; однак зараз він у монастирі. Ви знаєте, про все можна дізнатися. Ми не можемо не бути священиками, — закінчив він, винувато хитаючи головою. — Така вже наша доля — люди приходять сповідатися і розповідають про усілякі речі…

Фламбо вже видобув із внутрішньої кишені пакунок і рвав його на шматки. Усередині не виявилося нічого, крім паперу і шматочків свинцю. Потім він схопився на ноги, випростався у весь свій велетенський зріст і вигукнув:

— Я вам не вірю! Я не вірю, що такий незграба, як ви, міг це все змастакувати! Не сумніваюся, що хрест все ще у вас. Не віддасте по-доброму — гаразд, ми тут наодинці, я відберу його силою.

— Ні, — просто сказав отець Браун і теж підвівся. — Ви його не відберете. По-перше, його у мене справді немає. А по-друге, ми тут не самі.

Фламбо завмер на місці.

— За цим деревом, — сказав отець Браун, — два дужих полісмени і найкращий у світі детектив. Ви запитаєте, навіщо вони сюди прийшли? Я їх сюди привів. Як? Що ж, я розповім, якщо бажаєте. Боже мій, коли маєш справу зі злочинцями, доводиться набувати такого досвіду. Розумієте, спершу я не був певен, що ви злочинець, і не хотів даремно ображати брата-священика — от я і почав вас випробовувати. Якщо людині подають солодку каву, це її зазвичай дратує. Якщо ж вона це стерпить, значить, боїться себе видати. Я насипав у цукорницю сіль, а в сільничку — цукор, і ви змовчали. Якщо рахунок більш ніж утричі завищено, це зазвичай спричиняє обурення. Якщо ж людина мовчки платить, значить, вона прагне не привертати до себе уваги. Я змінив рахунок, а ви все одно заплатили.

Здавалося, цієї миті Фламбо мав би накинутися на нього, мов тигр. Але злочинець стояв, мов зачарований, його паралізувала цікавість.

— Отож, — з нуднуватою методичністю пояснював далі отець Браун. — Оскільки ви не залишали для поліції жодних слідів — хтось же мав їх залишити. Усюди, куди ми заходили, я робив щось таке, щоб про нас говорили увесь день. Я не заподіював великої шкоди — облив супом стіну, розсипав яблука, розбив вікно — але хрест я врятував. Зараз він у Вестмінстері. Дивно, що ви не використали «віслючий свисток».

— Не використав що? — перепитав Фламбо.

— Я радий, що ви ніколи про нього не чули, — сказав священик, скривившись. — Це справді погана штука. Я вірив, що ви надто хороша людина, щоб застосувати «віслючий свисток». Тут мені не допомогли б навіть «плями» — я надто слабкий у колінах.

— Що ви верзете? — перепитав Фламбо.

— Ну, про «плями» я думав, ви знаєте! — зрадів Браун. — Отож, ви ще не надто зіпсовані.

— А ви звідки знаєте про всю цю гидоту? — вигукнув Фламбо.

Посмішка промайнула на круглому простакуватому обличчі його співрозмовника — поборника релігії.

— Напевно, саме тому, що я неодружений простак, — відповів Браун. — Вам ніколи не спадало на думку, що людина, яка нічого не робить, окрім того як слухає про гріхи, повинна хоч трохи розумітися на людському злі? Звісно, не лише практика, а й теорія моєї професії допомогли мені зрозуміти, що ви не священик.

— Яка ще теорія? — запитав Фламбо, ледь не втрачаючи свідомість.

— Ви нападали на розум, — відповів Браун. — У богослів’ї це неприпустимо.

Він повернувся, щоб узяти свої речі, й три полісмени вийшли у сутінках з-за дерев. Фламбо був тямущий і знав правила гри: він відступив назад і низько вклонився Валентену.

— Не мені кланяйтеся, mon ami,[5] — промовив Валентен своїм чітким голосом. — Уклонімося тому, хто нас обох перевершив.

І вони стояли, схиливши голови, поки маленький сільський священик нишпорив у темряві, намагаючись знайти свою парасолю.

Аристид Валентен, шеф Паризької поліції, спізнювався на обід, і дехто з його гостей прибув раніше від нього. Їх тим часом розважав Айвен — довірений слуга шефа, підстаркуватий чолов'яга зі шрамом на обличчі, майже такому ж сивуватому, як і вуса. Він завжди сидів за столиком у вестибюлі — приміщенні, ущент обвішаному зброєю. Будинок Валентена був настільки ж незвичайним і відомим, як і його власник. Це був старовинний маєток з високими стінами і стрімкими тополями понад самою Сеною, найдивнішою — і, схоже, цінною з погляду поліції — архітектурною прикметою якого було те, що звідти не існувало жодного іншого виходу, окрім як через ті парадні двері, що охоронялися Айвеном з цілим арсеналом зброї. Сад за будинком був великий і добре доглянутий, з приміщення до саду було багато виходів, але із саду назовні — жодного, бо його оточувала височенна, гладка і неприступна стіна зі спеціальними шипами нагорі, — чудове місце для роздумів того, кого не одна сотня злочинців заприсяглася вбити..

Айвен пояснив гостям, що господар телефонував і сказав, що обставини затримують його хвилин на десять. Насправді ж, він був зайнятий останніми приготуваннями до страт та інших страхітливих речей. Він завжди ретельно виконував ці свої обов'язки, хоча й відчував до них глибоку відразу. Безжалісний у переслідуванні злочинців, Валентен був милосердним щодо їх покарання. Оскільки він був найвищою інстанцією у поліцейських справах Франції — та й, значною мірою, Європи — з його великого впливу шляхетно користали для пом'якшення вироків і розвантаження в’язниць. Він належав до тих великих французьких гуманістів-вільнодумців, яким притаманна лише одна хиба — милосердні вчинки вони роблять холоднокровніше, аніж вчиняють правосуддя.

Валентен — на вигляд елегантний чоловік із темною борідкою, ледь помереженою сивиною, — прибув у чорному костюмі з червоною розеткою. Він пройшов через весь будинок до свого кабінету, з дверей якого відкривався краєвид на сад. Ці двері були відчинені, то ж він, ретельно замкнувши якусь скриньку в сейф, підійшов до одвірка і на декілька секунд виглянув у сад. Яскравий місяць боровся з навалою безформних хмар, цих провісників грози, і Валентен споглядав небо з невластивим таким науковим натурам, як він, присмутком. Імовірно, такі, як він, здатні до передбачення найжахливішої біди у своєму житті. Але від того окультного настрою він, зрештою, швидко оговтався, бо знав, що спізнився і що деякі з його гостей вже прибули. Увійшовши до вітальні, Валентен з першого погляду впевнився, що принаймні головного гостя ще немає. Усіх інших примітних фігур своєї вечірки він бачив: лорда Гелловея, англійського посла, — дратівливого старигана з червонястим, як яблуко, обличчям, що носив блакитну стрічку ордена Підв’язки;[6] леді Гелловей, худу і жилаву, зі сріблястим волоссям та чуттєвим і пихатим обличчям; її доньку, панну Маргарет Грейєм, — бліду симпатичну дівчину з чарівним обличчям і мідно-рудим волоссям. Він бачив герцогиню Мон-Сен-Мішель, чорнооку і повновиду, а з нею — двох її доньок, так само чорнооких і повновидих. Він бачив доктора Саймона, типового французького вченого, — в окулярах, із гострою каштановою борідкою і чолом, зораним рівнобіжними зморшками, що є карою за зарозумілість, бо завжди з’являються від зведення брів. Він бачив отця Брауна, з Кобхоула, що в Ессексі. Він зустрічався з ним нещодавно в Англії. Бачив і високого чоловіка в уніформі, котрий викликав у нього чи не найбільший, аніж усі попередні гості, інтерес і котрий, віддавши поклін сім’ї Гелловеїв, у відповідь отримав не дуже сердечне привітання і саме наближався, щоби засвідчити свою шану господареві гостини. Це був комендант О’Браєн із французького іноземного легіону. Худорлявий, дещо франтуватий, чисто виголений, темноволосий і блакитноокий, він, як і властиво офіцерові такого відомого своїми славними поразками та успішними жертовними перемогами військового підрозділу, мав жвавий і зажурений погляд водночас. Родовитий ірландський дворянин з походження, він ще в юності знався із сімейством Гелловеїв, особливо з Маргарет Грейєм. Він полишив свій край після якихось непорозумінь через борги і тепер виявляв цілковиту свободу від британського етикету, розвалькувато походжаючи в уніформі при шаблі й шпорах. Коли він вклонився сім’ї посла, то від лорда і леді Гелловей отримав скупий уклін у відповідь, а панна Маргарет лише відвела погляд.