Він охопив голову руками і стояв, немов людина, котру мучить якась важка думка або яка щиросердо молиться, тоді як іншим трьом чоловікам залишалося тільки спостерігати за цим завершальним дивом останніх страшних дванадцяти годин.

Урешті отець Браун відвів руки, і вони побачили зовсім нове обличчя, свіже і зосереджене, як у дитини. Він протяжно, з полегшенням зітхнув і сказав:

— Що ж, час усе розставити на місця і чимскоріш покінчити з цієї справою. Гадаю, що знаю найшвидший спосіб переконати всіх вас. — Він звернувся до доктора: — Докторе Саймоне, у вас неабиякий розум: уранці я чув, як ви назвали п’ять найпроблемніших питань у цій справі. Якщо ви погодитеся повторити їх знову, то я дам на них відповідь.

У доктора Саймона від хвилювання і подиву аж пенсне сповзло з носа, однак він одразу погодився:

— Що ж, перше питання, як відомо, було таке: навіщо комусь убивати іншого неповороткою шаблею, коли можна скористатися, скажімо, шилом?

— Тому що шилом неможливо відрізати голову, — сказав Браун спокійно, — а для цього вбивства обезголовлення було конче необхідне.

— А чому? — поцікавився О’Брасн.

— Давайте наступне запитання, — попросив отець.

— Отже, чому жертва не закричала, — запитав доктор, — і невже шаблі в садах — звичайнісінька річ?

— Через гілочки, — насупився священик і повернувся до вікна, що виходило на сцену вбивства. — Ніхто так і не розгадав їх ролі у цій справі. Чому вони лежали на тій галявині (погляньте-но на неї) на такій відстані від найближчого дерева? До того ж їх було не відламано, а відсічено. Убивця розважав свого ворога технікою володіння шаблею, показував, як він може підкинути і розсікти в повітрі гілку та інші подібні трюки. А тоді, коли його ворог нахилився, щоб переконатися в результаті, зненацька рубонув по шиї — і відтята голова впала.

— Що ж, це видасться досить імовірним, — повільно промовив доктор. — Але мої наступні два запитання спантеличать кожного.

Священик прискіпливо дивився у вікно і вичікував.

— Вам відомо, що весь caд непроникний, як герметична камера, — продовжував доктор. — Тож як стороння людина потрапила в сад?

Не повертаючись, скромний священик відповів:

— У саду жодної сторонньої людини не було.

Настала мовчанка, а потім, несподівано, — хихотіння, майже дитячий сміх, який зменшив напруженість ситуації. Абсурдність Браунового твердження спровокувала Айвена на відверте глузування.

— Ого! — вигукнув він, — то, може, вчора ввечері ми не приволокли великого огрядного трупа? І його власник ніколи не заходив у сад, чи не так?

— Заходив у сад? — повторив Браун рефлексивно. — Ні, авжеж не заходив!

— Дідько! — вигукнув Саймон. — Людина або заходить у сад усім тілом, або не заходить, і — теж усім тілом!

— Не обов’язково, — сказав священик з ледь помітною посмішкою. — Яке там наступне запитання, докторе?

— Послухайте, мені здається, що ви хворі, — різко зауважив доктор Саймон, але я поставлю наступне запитання, якщо ви цього бажаєте: як пан Брейн вийшов із саду?

— Він не виходив із саду, — відказав священик, продовжуючи дивитись у вікно.

— Не виходив із саду? — вибухнув Саймон.

— Не усім тілом, — сказав отець Браун.

Французької логіки Саймона на більше не вистачило, і він аж замахав кулаками.

— Людина або виходить із саду всім тілом, або всім тілом з нього не виходить, — кричав він.

— Не завжди, — відповів отець Браун.

Докторові Саймону ввірвався терпець, і він підвівся.

— Я не марнуватиму час на таку безглузду розмову, — кинув він сердито. — Якщо ви не здатні розрізнити, по який бік стіни перебуває людина, то я вас не турбуватиму.

— Докторе, — дуже лагідно промовив священик, — ми завжди знаходили спільну мову. Будь ласка, заради старої дружби, зупиніться і скажіть мені своє п'яте питання.

Нетерплячий Саймон опустився на стілець біля дверей і лаконічно промовив:

— Голова і плечі були якось дивно порізані, й ці порізи, схоже, було зроблено вже після смерті жертви.

— Так, — сказав незворушний священик, — і їх було зроблено, аби ви повірили саме в ту просту неправду, у яку ви й повірили. Їх було зроблено, щоб у вас не виникло жодного сумніву, що та голова належить саме цьому тілу.

Гел[12] О’Браєн відчув, що десь на задвірках його мозку, де зароджуються образи всіх монстрів, щось зрушилося. Перед ним безладно постали всі кентаври й русалки, яких тільки витворила уява первісної людини. Він почув голос його пращурів, який наказував: «Тримайся подалі від дивовижного саду, де росте дерево з подвійними плодами. Уникай злого саду, де вмерла людина з двома головами». Але, незважаючи на ті поганські символічні образи, що відображалися у стародавньому дзеркалі його ірландської душі, офранцужений інтелект О’Браєна був насторожі й спостерігав за чудернацьким священиком з такою ж пильністю і недовірою, як і всі інші присутні.

Отець Браун нарешті обернувся і, хоча на тлі вікна його обличчя було в суцільній тіні, усі побачили, що воно бліде, як полотно. Однак священик говорив цілком розсудливо, наче на світі не існувало жодної гельської душі.

— Добродії, — промовив він, — у саду ви знайшли не тіло незнайомця Бекера. Там, у саду, не було жодного незнайомця. Тому, на противагу раціоналізмові доктора Саймона, я знову стверджую, що Бекер «не усім тілом» був присутній у саду. Подивіться (він вказав на масивний труп таємничої жертви у чорному): тої людини ви ніколи в житті не бачили. А оцю людину ви коли-небудь бачили?

Він хутко відкотив лису жовту голову невідомого, а на її місце поклав голову із сивою шевелюрою. Усі побачили, що перед ними, безсумнівно, лежав — тепер уже «усім тілом» — Джуліус К. Брейн.

— Убивця, — продовжував спокійно Браун, — відсік своєму ворогові голову і жбурнув шаблю через стіну. Але він був надто хитрим, аби позбутися лише знаряддя. Він перекинув через стіну також голову жертви. Отже, досить було лише прикласти до трупа іншу голову, і (завдяки переконливим доказам убивці під час слідства) ви всі сприйняли його за зовсім іншу людину.

— Прикласти іншу голову!? — з подивом перепитав О’Браєн. — Де він узяв іншу голову? Голови ж не ростуть на деревах у саду, чи не так?

— Безперечно, ні, — хрипло відповів отець Браун, розглядаючи власні черевики, — є тільки одне місце, де вони ростуть: у кошику під гільйотиною, біля якого шеф поліції, Аристид Валентен, стояв менш ніж за годину до вбивства у його саду. Будь ласка, друзі мої, вислухайте мене перед тим, як роздерти на шматки. Валентен — чесна людина, але він просто навіснів у питаннях спірної істини. Ви ж не раз помічали, як божевільно спалахували його холодні сірі очі! Він був готовий на все, щоб тільки розбити віру в Христа, яку сам вважав марновірством. Аристид завжди боровся за це, прагнув цього і, врешті, здійснив убивство заради цього. Божевільні мільйони Брейна були досі розпорошені серед численних релігійних сект і тому мало впливали на зміну балансу у віровизнавчих справах. Але Валентенові хтось шепнув, що Брейн, як багато інших легковажних скептиків, останнім часом почав дрейфувати у наш бік, а це зовсім міняло ситуацію. Брейн неабияк фінансово підтримав би збіднілу і войовничу церкву Франції і міг би спонсорувати шість таких націоналістичних газет, як «Гільйотина». Співвідношення сил досягло критичної точки, і фанатик запалав бажанням ризикнути. Він вирішив знищити мільйонера і спромігся на цей унікальний злочин так, як і можна було очікувати від такого славнозвісного детектива. Він реквізував відрубану голову Бекера під певним кримінологічним приводом і заніс її додому в скриньці. Після останньої полеміки з Брейном, яку так і не дослухав до кінця лорд Гелловей, він запропонував гостеві прогулянку садом, торкнувся у розмові мистецтва фехтування, скористався гілочками для демонстрації прийомів шаблею, і…

Тут уже не витримав Айвен Шрам і заволав, зірвавшись на ноги: