Уже сутеніло. Вони лежали на підстилці з моху й дивилися в небо. Між гілками смерек пливли хмарки, схожі на підпечені булочки, бо з одного боку їх золотило сонце. Нечутний вітер колисав верхівки дерев.

— Я кохаю тебе. Я давно нікого не кохав, — сказав Крижень.

— І я тебе кохаю. Це божевілля. Але мені справді нікуди не хочеться йти.

— А йти потрібно. Якщо потрапиш до рук моїх колег, вони з тебе душу витрясуть.

— Уперше за багато років я не знаю, що мені робити.

— Я теж. Але я почуваюся щасливим. Просто щасливим.

— А знаєш, ми з батьком завжди багато сперечалися… Я, дурна, йому суперечила, щось доводила. А Бог нам відміряв так мало часу разом. Страшно, коли подумаю про нас із тобою… Ти так ризикуєш через мене!

— Колись мені сказала одна дівчина: «Важливо пам’ятати, ким ти є, й не забувати тих, хто тебе любить. І боротися за них до останнього».

— Моді… Вона мені багато розповідала про тебе. Можеш уявити, що я відчувала, коли вперше тебе побачила! Востаннє ми з нею зустрічалися в сорок другому в Польщі. Потім її перекинули в Україну, тут вона й загинула…

— Вона мені й досі сниться… А ти, негідниця така, мене підловила — ти була як вона, в усьому…

— І зараз? І зараз я — не я? — награно обурилася Хелен. — Ти в мені бачиш її?

— Навіть якщо це так, ти сама в цьому винна… Ти нав’язала мені свою гру, і я прийняв її. Але насправді тепер я бачу тільки тебе. На весіллі, коли ти танцювала польку, у мене в грудях щось ніби вимкнулося, а потім щось інше — увімкнулося…

Олена лягла йому на груди. Притулилася так ніжно й глибоко, що здавалося, вони зливаються в єдине ціле…

— Я ніби прив’язана до цього місця, до тебе, — сказала Хелен. — Невже ми скоро розпрощаємося? Ні! Я так не хочу!

Вона почала цілувати його очі, неголені щоки, груди…

— Мені так боляче не було ніколи… Так боляче, так солодко… — шепотіла вона.

Раптом звіддаля — звук гілки, що хруснула, й віддалені голоси. Обоє зірвалися на ноги.

— Біжи, Оленко. Біжи, — хапаючи зброю, сказав Крижень. — Я їх затримаю і відверну, хоч хто б це був. Тобі залишилося до кордону трішки.

— Я знову втрачаю рідну людину… — зірвалася на сльози Хелен, шалено обнімаючи й цілуючи його.

— Біжи, так простіше прощатися. Біжи! Я тебе кохаю! Я не хочу, щоб сталося так, як з Моді! — і захарчав: — Жени!

— Я тебе обов’язково знайду! І більше ніколи не втрачу! Обіцяю — знайду!

Вона кинулася геть, Крижень, зціпивши до болю губи, глянув їй услід і ледь стримав у собі вовче виття, яке виривалося назовні. Потім рішуче поправив на плечі автомат, дістав пістолет і нашорошив слух.

Річмонд, передмістя Лондона.

1946 рік, 5 жовтня, будинок майора SIS Хелен Сміт,

16:18 за Грінвічем.

Осінь геть позолотила дерева на затишній вуличці біля будинку Хелен. Повітря наповнилося вологою, намочило асфальт. Він почорнів, і на ньому поодинокими золотими плямами лежали перші опалі листки кленів.

Хелен переступила поріг свого будинку. Їй назустріч кинувся Адам. Вона міцно-преміцно обняла його й розплакалася від розчулення.

— Мамо, мамо, не плач, ти цього разу майже не затрималася! Як там у Парижі?

— У Парижі… — на мить розгубилася. — А-а-а… так, у Парижі… Що тобі сказати? Париж є Париж. Романтично…

— Мамо, а ти мені обіцяла привезти подарунок.

Вона відпустила обійми, взяла сина за руку й повела у вітальню. Сувора міс Блеклок цього разу прихильно привіталася з хазяйкою, з похвальбою подивилася на Адама, котрий весь минулий місяць поводив себе достойно, чемно; узяла валізи місіс Сміт і понесла їх за господинею.

Хелен із сумки дістала стос фотографій та паперів. Пояснила сину:

— Це пам’ять про твого дідуся. Він був героєм… — враз серед них помітила ланцюжок з хрестиком. Її очі радісно спалахнули, вона притиснула хрестик до щоки. — Господи! А я думала, що загубила… А це, — показала хрестик синові, — ще одна згадка про ще одного великого героя. Дуже великого…

— Мені подобаються герої!

— Я тобі про нього потім розповім.

Західна Україна. 1946 рік, 19 вересня,

ліс, за 15 кілометрів до кордону з Польщею,

пізній вечір.

Крижень глянув услід, як силует коханої губиться між деревами. Сторожко роздивився. Перед ним між стовбурами дерев виникли тіні. Вони йшли ланцюгом, стиха перемовляючись. На мить йому примарилося, що це — силуети в німецьких одностроях. Колись їх з Моді так уже ловили. Струснув головою. Ні — радянські солдати вперемішку з «партизанами». Він кинувся вбік, відводячи їх від напрямку руху Хелен. Він водив їх по лісу півночі, поки нарешті не зупинився, підняв руки й сказав: «Свої, слава Богу»! Але отримав прикладом між лопаток і впав обличчям на землю. Сотник Гачок наступив чоботом йому на шию і придавив.

— Догрався, полковнику… — просичав Гачок. — А моя гра тільки почалася.

— Дурень ти, Гачок, хоча й сотник… Моя гра ніколи не закінчиться, бо я граю у надто серйозні ігри. Дуже серйозні.

Гачок задумався і забрав ногу з шиї Крижня.

Москва, Кремль. 1951 рік, 2 квітня,

кабінет Сталіна,

16:00 за московським часом.

У кабінеті обстановка не змінювалася давно. Хазяїн не любив кардинальних перемін, особливо в інтер’єрах. Усе тут мало бути таємничим, загадковим, розмитим. І головне — більше напівтонів, напівмороку. Із цього мороку хижаку завжди легше нападати… Та сьогодні нападати не було на кого, з ним у кабінеті був лише Берія, який розповідав про чергову жертву своїх інтриг — Абакумова.

Сьогодні Сталін був у доброму гуморі, слухав розповідь Берії, посміхався, походжаючи по кабінету, й задоволено смоктав люльку. Коли Лаврентій закінчив, Йосип Віссаріонович вирішив:

— Абакумов — тварь продажная… Лаврентий, как мы могли столько лет не замечать у себя под носом предателя?!

— Виноват, товарищ Сталин, — Берія звівся з-за столу.

— Да сиди ты, Лаврентий… Все и так понятно. Ты не виноват.

— Вообще Абакумов — человек мерзкий… — продовжив Берія. — Он даже друзей не щадил, сажал в тюрьму по липовым обвинениям!

— Кого ты имеешь в виду?

— Ну хотя бы этого… Крыжня. Полковника Крыжня, которого…

— Да помню я! — здивовано зупинився Сталін посеред кабінету. — Как посадил?! Он мне сказал, что его убили!.. А ну-ка, Лаврентий, поведай мне, что там за история с Крыжнем?

— Четыре года назад на территорию Западной Украины приезжали западные журналисты — освещать становление Советской власти в регионе. Ведомством Абакумова была разработана операция…

— Я помню, Лаврентий, операция «Карпатский капкан».

— И в ходе этой операции Абакумов дал приказ уничтожить самого Крыжня. Да… Там получилась такая история, такая петрушка!

— Да, но какие мотивы у Абакумова? Впрочем, у подонков не может быть мотивов, кроме мотивов собственного сволочного характера… Так чем закончилась история с Крыжнем?

— Как мне удалось узнать, вследствие действий Крыжня нам удалось изобличить более двух сотен фашистских пособников! А ему — даже вывести из зоны карательной операции аккредитованных журналистов газеты компартии Франции «Хуманитэ»!

— И этого человека посадили в тюрьму?

— Товарищ Сталин, мне стало известно об этом только вчера… Кстати, я с ним разговаривал, спросил, что я для него могу сделать. Знаете, что он попросил?

Сталін розвів руками.

— Сделать ремонт в детском доме, где он был директором.

— Настоящий советский человек. Молодец! Как он держится в тюрьме?