— Усе, — вирішив Крижень. — Привал. Далі не підемо, бо поночі ноги можна поламати.
Хелен втомлено всілась на землю. Поруч з нею опустився батько. Крижень примостився на невисокому камені, закинув голову й заплющив очі. Морфей, здавалося, ось-ось віднесе його в сни…
Франко дістав із наплічної торбини хліб, сало, фляжку зі спиртом. Старий полковник зробив на коліні бутерброди, один подав Крижневі, поклавши йому на коліно.
Крижень рвучко розплющив очі, взяв бутерброд і сумно сказав:
— По-біблійному якось… Хліб з вами ділимо… Дивина. Полковник УНР… Мої дядьки теж служили в «Чорних запорожцях». Обоє загинули десь під Грицівом.
Франко із розумінням покивав і сказав доньці:
— Постій поки на варті. Я зміню.
Та зі згодою кивнула й пішла на стежу. Франко почав розповідати Крижневі:
— Я служив у розвідці. Молодість моя теж у штабах не пройшла. Потім — еміграція, Лондон. Мене запросили на службу в SIS, — подав Крижневі фляжку.
Степан розкоркував, надпив, скривився й передав назад.
— А як вас занесло сюди?
— Був резидентом у Чехії. Після замаху на Гейдріха довелося перебратися в Україну. Втратив зв’язок з центром…
— Це ваша рація недавно працювала?
— Так, моя.
Крижень із розпачем покивав:
— Наробили ви, колего, справ… Ой, наробили! Ви навіть уявити не можете, яких! — зітхнув. — Що й ні словом сказати, ні пером описати…
Франко здивовано знизав плечима.
— Тепер сам бачу. Хто ж знав… А я просто хотів повернутися додому, до Оленки. А ще — допомогти нашим, їм зараз дуже важко без підтримки ззовні.
— Крові багато піде з вашими допомогами. Треба зупинитися. Рано чи пізно більшість цих повстанців переб’ють, перевербують! Стільки років війни… не кожен витримає, ще й у таких умовах.
— Знаю… Та й усі це розуміють. Просто це така боротьба, яку не можна припиняти. Ніколи.
— Люди гинуть. Достойні, чесні, розумні. Мені їх шкода… А те, що разом з ними здихає й різне падло, мене зовсім не втішає, — помовчав, запитально глянув на Франка. — Так, просто цікаво… А після закордону ви знову повернетеся сюди?
— Мені б ваші роки… Клянуся, повернувся б! І продовжив би боротьбу… Серце підводить. І ходити важко. Потоптали мої ноги землю, просяться відпочити. А за кордоном для наших я зроблю набагато більше.
— Щиро. Дуже щиро ви зі мною. Хоч я ваш ворог… І як чекіст, як радянська людина, я повинен вас просто зараз убити.
— А як українець?
— Як українець — теж! Я більше не хочу бачити крові, яку проливає мій народ!.. Але як розвідник і людина честі — я вам аплодую.
— Ви гравець, пане Крижню. Ви розумний і талановитий гравець. Я знаю про ваші подвиги на війні, знаю, як ви рятували наших хлопців… Ви дуже непроста людина.
Крижень розсміявся:
— Тут?! Бути простим?! Пане полковнику, для простих — перша-ліпша гілляка. Це, пардон, не ваша вошива повстанська розвідка.
— Ви зараз будете ще більше сміятися, коли я вам скажу таке… — зробив паузу й ошелешив відкриттям: — Фройлян Мод Шультце працювала на нас. Тому вас і врятували наші. Ось така в нас «вошива» розвідка, пане Крижню…
Крижень, ошелешено відкашлявшись, прохрипів:
— Не може цього бути… Мені залишається перед вами зняти капелюха… — задумався. — Красуня Моді… А як її насправді звали?
— Її так і звали — Красуня Моді. Дівчинка з аристократичного пруського роду. Її біографія чиста. Я дружив з її батьком. Олена й Моді росли разом.
— Я кохав її, — враз зізнався Крижень. — Вона мені врятувала життя. І загинула, рятуючи. Вона мені й досі сниться. Часто…
— Я знаю цю історію… Олена кілька днів плакала, коли дізналася про її смерть.
Крижень узяв фляжку й знову припав до неї.
— Олена й Моді… — задумано покивав. — Вони такі схожі… І ми з вами схожі, полковнику. І я зараз лякаюсь від думки, яка спадає в цьому контексті, — подивився на Франка й пророче сказав: — Насправді ми з вами по один бік барикад. Просто обоє досі цього не усвідомили.
Франко зі згодою покивав:
— А ви дуже схожі на своїх дядьків з ескадрону розвідки. Я їх добре пам’ятаю. Розповісти про них?
— Ні! Досить! Боже, який тісний світ! — вигукнув вражено Крижень. — Годі, полковнику! Годі… Я більше нічого не хочу ні чути, ні відати! Може, завтра… Мені подрібно все це осмислити!
На ці окрики повернулася Хелен і сказала йому:
— Лягай спати, Крижню… Тобі треба відпочити. А нам з батьком — поговорити. Ми так давно не бачилися… Ти дізнався все, що тобі треба було. Удосвіта станеш на чати.
Та Крижень, здається, не чув її. Він тільки повторював:
— Це ж треба… вошива повстанська розвідка… На голову не налазить. Вошива розвідка… Пардон. Тепер точно — пардон!
Він умостився на землі — кулак під голову — й миттю заснув. Прокинувся від штурханів у бік, неохоче розплющив очі. Сірий світанок. І плач Хелен.
— Уставай, Крижню. Батько помер, — крізь сльози сказала вона.
Крижень зірвався на ноги й сварливо запитав:
— А на варті хто?! Залиши вас — ще не такого наробите!.. — та усвідомив, про що йдеться, здивувався: — Як помер?
Олена з опухлими від сліз очима відказала:
— Мабуть, серце. Ми довго говорили, він мене обняв, гладив по голові, як у дитинстві, і я заснула… Прокинулася, а він вже й охолов…
Крижень співчутливо обняв Олену. Сон куди й подівся. Йому чомусь враз стало шкода цього старого вояку, що помер на Батьківщині, але так далеко від свого дому…
— Навіть не знаю, що тобі сказати… Я вчора теж втратив свою сім’ю — найближчого друга.
— Але це інше… Я батька чекала вісім років…
— А я з Трохимовичем пройшов війну…
Вони довго так і стояли, обнявшись. Самітні, наче одні-єдині на цілому світі. Двоє людей, що втратили цієї миті, здавалося, все… Та треба було поспішати, йти далі.
— Треба поховати батька, — нарешті сказала Хелен.
— Так-так… Треба.
І вони взялися, чим доведеться, рити яму. Коли було готове щось на зразок неглибокої могили, поклали туди батька Хелен. Вона, ледь стримуючи сльози, попрощалася з ним. Крижень накрив йому очі хустинкою й засипав могилу землею. Зверху могилку виклав камінням. Коли все було закінчено, вони стали над могилкою. Степан прочитав «Отче наш» і «Богородицю».
— Якщо дасть Бог повернутися, передам хлопцям у ліс координати. Хай по-людськи поховають… — сказав, закидаючи на плече автомат.
— Нам час іти, — зітхнула Олена.
— А мені чомусь не хочеться. Чомусь є бажання залишитися тут, — глянув на Хелен і несподівано для себе сказав: — 3 тобою.
— А в мене вдома син… Скучила за ним… — з надією глянула на Крижня. — Але ж тебе тут більше нічого не утримує. Трохимовича вбили. Якщо повернешся, тебе точно візьмуть. Може, підемо зі мною?
— У мене теж тут є діти, півсотні душ. Як рідні. Ще в мене є країна, якій я присягав, і Батьківщина, яка й досі кров’ю стікає. І це не патетика. Навіть не зважаючи на те, що дізнався вчора від твого батька!
— І ти хочеш кров потопити в крові, як це робили твої вчора у твоєму ж місті? Мій батько проти більшовиків боровся все життя! Бо саме вони залили кров’ю його батьківщину!
— Він боровся за батьківщину панів і буржуїв! Ми — люди різних світів. Ти — панського, а я — від плуга. І нам навряд чи вдасться порозумітися. І ти… Ти теж з іншого світу, дівчинко…
— Щоб ти знав: я — майор армії Його Величності короля Великобританії Георга шостого! — заявила роздратовано. — Ніяка я тобі не дівчинка! Я теж війну пройшла.
— Ось що, майоре… — закипів Крижень. — Георга шостого!.. Іди своєю дорогою, поки я тобі під зад не надавав! Я виконав свою частину договору. Амінь!
Олена крутнулася й різко пішла на захід. Він повернув на схід і рішуче попрямував назустріч своїй долі.
— Марі… — бухтів під носа. — Ще хто зна, з ким і за кого ця фіфа воювала… Марі… Олена… Моді! Хрестик їй віддав. Який дурень! Який дурень!
І раптом різко розвернувся й побіг назад. Олена бігла йому назустріч, із розпачем, зі страхом цієї втрати — втрати людини, котру так несподівано покохала. Вони не загубилися в цьому лісі, а зіткнулися на невеличкій полянці й кинулися в обійми одне одного. Він з пристрастю дикуна зірвав з неї одяг і відтягнув у кущі…
