В той час, як попередня поезія вміла тільки кількістю або фізичною величиною вражати читача, — «море сліз і крові», нема, мовляв нічого більшого за море своєю кубатурою — підіть зміряйте! Тепер в руках поета далеко сильніші ефекти — ефекти контрасту.

А хай тільки день облетить,

На дорогу виходить мужик

І милується зорями і несамовито

Стріляє, цілує в зоряний лик.

М. Терещенко

Що всі моря всесвіту проти божевільної сили образу.

Та не зріжу собі я голову

Залізняк я і чути мій гук,

Краще вмить опинюся голий

На снігу.

Закінчуючи цим главу про образ (бо тема не має кінця ні краю), завважимо ще раз, що образ найтекучіша, найніжніша і в тім найголовніша сторона поезії. Тут як ніде має значення поетичний смак, сила фантазії — це чарівний острів поезії. Тільки трактування поетом образів може с самого початку вказати, остільки він талановитий, оскільки йому варто писати вірші й надалі. І ось для цього передусім потрібне глибоке знання тієї мови, якою пишем, бо тільки в мові — невичерпане джерело нових образів: найрозкішна фантазія лишається лише думкою, як що нема до неї слів. Отже, як раз українська мова є одною з найщасливіших. Німецький, приміром, поет, ще більше французький, або англійський замкнені в неширокому колі літературного словника. Яке небудь щиро народне німецьке слово, що допіру не увійшло в літературу, з величезними перешкодами тільки могло б увійти туди — в українській же літературі кожне слово може увійти в літературу — вона ще не застигла в межах певного словника, струмки ще горять вулкановим вогнем. Кожен знає слово «літепло» — тепла вода, що може бути краще цього слова і як звукопису, і як образу. Або візьміть слово «літоросль»! І одначе ні те, ні друге, ні тисячі инших не увійшли в літературу, бо автори навперейми дзвонять про гаї, місяць, рози, квітки — не те, що вони бачили й чули, а те, що вони читали.

Отже, моя порада: читайте новітню поезію — але не для того, щоб засвоїти собі дещо — переспівувать його, а для того, аби звільнитись від пут ув'язливих, пут минулого і піти своїм невторованим шляхом в музичних луках української мови. І не тільки найкращих поетів треба читати, не тільки голів кожної школи, а й тих, і може найбільше, що роблять тую непомітну технічну роботу, наслідком якої виростають корифеї літератури. Якраз ці «робітники поезії» дають справжньому поетові потрібну йому технічну підготовку.

«Добре тобі казати, як ти терся по школах і столицях», чую я давно від своїх слухачів, а ми, мовляв, по-простому, по-селянському, пишемо. В тому й біда, що не по-селянському, а по-городському Ви пишете, та тільки дійшло до Вас городське в третьому виданні і не в кращих зразках. Для того, щоб писати по-селянському, по-простому, треба подолати в собі культурні впливи, а для цього їх треба узнати. А що не треба для цього вчитись в університеті, тому доказ поети М. Хвильовий і Сосюра, що ніде не вчились, нічого не скінчили, і що все ж таки далеко ген-ген перегнали десятки буржуазних поетів. М. Хвильовий крім того, що він поет — як слід тому бути — з повним розумінням науки поетики ще й іде своїм шляхом, яким до нього не йшов ніхто ні в російській, ні в українській літературі — це справжній і оригінальний майстер. Оригінальність його творчости в тому, що він перший поет-робітник на Вкраїні. Геть чимало робітників, що пишуть вірші — мені доводилось зустрічати посивілих робочих, що з зусиллям волі складали вірші. Але вони цілком в полоні в плохеньких буржуазних поетів вроді Надсона, Апухтіна і іже з ними. Для того, щоб подолати що небудь — треба його переживати, такий діалектичний закон розвитку — його ж не минеш. Цілком безпідставна надія, що для поезії потрібний тільки талант та натхнення — і вірші «самі» напишуться. Кожен поет переходить довгий шлях розвитку, щоб найти самого себе. Як би ми подивились на того компоніста, що, не знаючи законів музики і попередньої музики, став би писати оперу. Ясно, що будь він якнайталановитіший музика — його опера буде чимсь вроді «Іванова Павла», безпорядною мішаниною чужого другосортного матеріялу. І однак ніхто не може засвоїти цієї природної думки під поглядом поезії. І Хвильовий лепетав колись, і Чумак писав вірші отакі:

У високе блакитнеє небо

У яскраві зірки подивись,

Яким світом невидано дивним

У блакиті вони зайнялись... і т. п.

Заяложені слова, розмір стукотіння, один тільки образ на чотири рядки та й той такий старий, як світ (зайнялись), — хіба же це той Чумак, що написав «Заспів»?

Половина з тих, що завалюють віршами видавництва, можуть бути добрими майстрами вірша. Це нічого, що буде так багато поетів, зате з посеред тих може виділитись такий, якого ще не бачив пролетаріат.

Текст Майка Йогансена «Елементарні закони версифікації (віршування)» вперше було надруковано 1921 року в харківському часописі «Шляхи Мистецтва» № 2. Наступного, 1922 року, текст був виданий окремою книжкою, в Харкові ж видавництвом «Всеукрлітком». Втретє надрукований аж через 87 років – київським видавництвом «Смолоскип» у збірці «Вибрані твори» М. Йогансена (серія «Розстріляне Відродження»). Але – увага! – «Елементарні закони...» надруковані в другому виданні (2009 р.); в першому виданні «Вибраних творів» (2001 року) цього тексту немає.

Тут текст представлено за журнальним першодруком.

Збережено правопис того видання, котрий дещо відрізняється від сучасного.