Образ, на якого сварився відомий критик А. Ніковський, не розуміючи того, як це «кричить мовчазливо» і доводячи цим свою нездатність розуміти образ взагалі. В тому ж віршові:

Мов свічі погаслі в клубках фіміаму

В туман загорнувшись, далекі тополі

В душі вигравають мінорную гаму.

П. Тичина

Тому — гаму, що низка тополь, що відпалюється від вашого зору, являє з себе рядок, який зменшується з кожної тополі в перспективі, отже, градація — гама.

Нам все одно, чи бог, чи чорт

Обидва генерали.

Собори брови підняли

Розбіглися квартали.

П. Тичина

Брови соборів — це їх візерунки над вікнами, але без жадного пояснення, кожний, хто має естетичне почуття, відчуває насолоду від цього образу. Ще один міський образ:

Стоїть завод — не п'є, не їсть

Аж цвіллю взявся знизу...

Не новий, правда, але стиснений в два могутніх рядки в той час, як хто витратив би цілого вірша на такий малюнок.

Є в Тичини і алегорії — цебто поширення одного образу на цілий твір. Алегорія дуже рідко може бути влучним засобом аби змалювати конкретно якусь тему — бо частини теми раз у раз не підходять під головний образ — алегорію, і вона стає штучною сухою вигадкою. Може, нам доведеться говорити про це докладніше десь в иншому місці. Тут наведемо гарну алегорію — образ Тичини:

Укрийте мене, укрийте:

Я — ніч, стара,

Нездужаю.

Одвіку в снах

Мій чорний шлях.

Покладіть отут м'яти

Та хай тополя шелестить.

Укрийте мене, укрийте:

Я — ніч, стара.

Нездужаю.

П. Тичина

Де є змога найменшу дрібничку сюжету — зілюструвати такою ж дрібничкою узятого образу-алегорії.

Образ-малюнок є найголовнішим джерелом поезії, самим істотним її елементом. Розуміти цей факт стали допіру недавно, і як перед тим поезія майже зрікляся від нього (народніцька школа), так тепер, корючись законові діалектичного руху, образ малюнок став центром уваги поетів. Ціла поетична школа (імажиністи) кладе всю вагу виключно на образ, і така тенденція в її найвищому розвитку знову робить поезію сухою і надто теоретичною — вона губить звязок з життям. Отже, питання образу остильки широке, що обхопити його в однім розділі не можна — обмежуюсь одним тільки колом малюнків — космічними образами, під поглядом того значення й поширення, що воно надбало в останні часи.

Мені кількакроть доводилось вже згадувати, що конкретність — близькість до життя є передумовою живої поезії, інакше вона стає сухою, вироджується в схоластику. Отже, в поезії, що «співала на ліру» два десятиліття тому, космічні образи (сонця, планет, землі, місяця, всесвіту, неба, стихій) загубили конкретність — стали заяложеними формулами, зміст яких був усім відомий попереду, отже не вражав нікого своєю влучністю, барвистістю — до них надто придивились. Зірки — як очі, матір — земля, сонце — бог, місяць — лице, безмежна блакить неба здавалися такими високими речами — мали такий непорушний патент на святість і недосяжність, що лишались або геть без образів, або порівнювались виключно з такими же «чистими» і «святими» поняттями, як указано.

В результаті читач, прочитавши про «душу, як море», про море сліз і крові, про «душу, як безмежну блакить неба» насправді лишався задоволений «поетичністю» цих образів, але неохоче читав вірші, знаючи наперед, що він у них знайде щось насправді «високо поетичне», але до нудоти знайоме і невиразне.

В той же час величність сучасности вимагає грандіозних образів, отже, полишити космічні поеми поезія не могла — значить підійшла до них, як Магомет до гори. В Еллана («Електра»):

Слухайте, говорить земля.

Вибухом сили сп'яніла планета.

В. Еллан

Земля — центральна радіостанція Всесвіту. Земля — п'ятипромінна червона зірка:

Всі п'ять суходолів землі

Іскрять червонястим промінням.

В. Еллан

Там же вище:

Рівніше й рівніше дих

Червоних легенів.

В. Еллан

В цьому разі все-ж таки образ відповідно темі та її трактовці (урочиста ода чи гімн) береться із «чистих» і не має характеру інтимности. У В. Поліщука сонце:

Золотий павук

(«Ярина Курнатовська»)

В. Поліщук

Образ ним розвинений в цілу тему-алегорію, і завдяки природі образу (проміння-павутиння) дає гарну картину.

У Сосюри сонце:

Золота коза.

Памнятаючи несмертельні слова Уайльда: ландшафт — це настрій, читач зрозумів такий образ, як наслідок певного настрою Ґ. Шкурупія:

Хтось чорний зжер гарячий блин.

«Вулиця»

Настрій голодного, що вештався цілісінький день вулицею.

В Поліщука («Бунтарь»):

А сонце

В огневу лемішку в небі колотило, наче в казані.

Де яскраво передається рухлива для людського ока мішанина гарячих парусів сонця. В Хвильового рух сонця:

За сонцем несемося

Лише затихнуть десь його палкі пісні.

(Проміння — палкі пісні — сильний малюнок з переходом в звукову сферу). Світанок в Хвильового:

Підвівся день.

Уперся в небо

Зітхнув так соняшно на світ.

М. Хвильовий

Величний малюнок Дня-Атланта, що підпирав плечима небо В Сосюри:

Вже за обрієм блиснуло

Золоте зорі весло...

Образ непомітно звязаний з старовинною легендою — сонця, що пливе на золотім човні.

Такий самий міфологічний спомин в образі Поліщука:

І сонце підростає, мов бичок,

Щоб грюкнути тепла рогами

По черепу міщан.

«Бунтарь»

Тільки він ще тепліший і близький до нас своїм змістом.

Час забобонної пошани до сонця пройшов і змінився на тепле співчуття до веселої планети (порівн. «Товариш Сонце» М. Семенка), і це не зухвальство «зверх-людини» другого, дешевого видання Ніцше — це почуття єдности зі всею працюючою людністю і свідомість громадської сили її, що використає сонячну енергію без усякої згоди й милости з боку самого сонця. Яка ріжниця між цим і релігійним жахом перед природою, що ми його бачимо в попередній поезії В. Семенка:

І розсміявся, коли зайшов наперед.

Простяг руку, механічно стиснув

Не розібрав: чи то був папуас чи швед.

«Вечір утер носа і скис»

В останньому образі суб'єктивність ландшафта доходить до крайньої міри і відбиває, як свічадо, настрій поета.

Указана інтимність образів, що тепер стала ніби-то модою, чимсь обов'язковим для кожного, має велике методологічне значення. В свій час перейде ця тенденція, але залишиться її причина, що її виправдує — це закон контрасту. В той час, як драматичній поезії давно відомий контраст — могутній засіб драматичного ефекту, в цей час поезія недраматична знала тільки контрасти положень, ситуацій (ті самі, що в драмі) і не знала тих засобів контрасту, які властиві власне їй — це контраст в самому образі. Сонце — лемішка — річ, попередній поезії не відома. І дарма, бо асоціації контрасту власне того ж самого ґатунку, що асоціації суміжности, тільки створюють порівняння ще яскравіші.