ХИЛить кеЛИХами

День біЖИТЬ дзвеНИТЬ сміється

ПерегулюЄТЬСЯ

П. Тичина

Для звукопису раптово набігаючих хвиль вітру. Дуже тонку алітерацію маємо в ХИЛить — кеЛИХами, де алітерують склади «хил» і «лих», що один з них, так би мовити, є вивернутою формою другого. (Ця форма алітерації дуже часта в А. Чічеріна). Зверніть увагу на ритм двох останніх рядків, що змальовує переливи вітру по житах.

Переходячи до головного елементу поезії, до того, що власне є її серцем і душею — до образу, зачепімо мимохідь питання структури вірша — його будівлі — плану.

Як мені до цього часу доводилось закидати аматорам поезії їхню невмілість, їхні банальні рими, їхні одноманітні розміри, так зараз навпаки визнаю, що в логичній послідовности вони майже всі без винятку ведуть перед сучасним поетам. І це коштує їм дуже багатьох зусиль, сили зайвих рядків, сили вимучених і все ж таки банальних рим — словом, це може найголовніша причина вбогого вигляду їх віршів. А втім — оскільки така логичність потрібна?

«Як-то?» — чую я самовпевнене здивування молодих поетів.

Так, — скажу я, — поетична правда — правда не логична, а переважно психологічна. Вірш — не наукова праця. Часи віршованої арифметики Магницького давно минули. Це, звичайно, не має значити, що гарному віршеві бракує щоденної логики обов'язково, ні — постильки щоденна логика не противиться психологічний правді, вона не противиться й ідеї поезії, але цілком ясно, що ці дві правди, хоч і ведуть обидві в Рим істини, але ріжними шляхами.

Враження, що справляє на читача влучний вірш, не є враженням логичної переконалости, лише психологічної урази. Не витрачатиму слів, аби доводити це твердження — за нього вся історія поезії від Есхіла до Шевченка. Сила поезії в силі почуття.

Отже, почуття раз у раз не вимагає ніякої логичної послідовности, тим самим і вірш може вражати читача, хоч би його головна зброя — образ був би з точки погляду міщанського «здорового» розуму безглуздим. До цього повернемось в главі про образ, зараз покажемо, що той же закон стосується й до структури віршу.

Пробіг зайчик

Дивиться —

Світанок:

Сидить грається

Ромашкам очі розтулює

А на сході небо пахне

Півні чорний плащ ночі

Вогняними нитками сточують

— Сонце —

Пробіг зайчик.

П. Тичина

Дочитавши до кінця, ви почуваєте, що «зайчик» — це перший соняшний промінь, і для вас стає ясним дивне речення.

Ромашкам очі розтулює.

Логика глибока і переконуюча, але ні в якім разі не та, що її можна найти в Челпанова або Джемса. І в певній мірі, де примінимо до кожної поезії. Практична порада величезної ваги, яку, одначе, дуже важко сформулювати переконуючо — не женіться за своїм планом, а віддавайтесь хвилі почуття, і вона проведе Вас у Рим істини. Уся штучність, уся фальш, уся поетична неправда багатьох молодих поетів на більшу половину спричинена їхнім бажанням дати закінчений твір, зі вступом і епілогом, поділений на строфи, порізаний на один рядковий розмір, оздоблений акуратно скверними, але неминучими в кінці кожного рядку римами. Це все речі чудові і необхідні, але не абсолютно, лише при нагоді і потребі.

Переходячи до образу і порівняння, розгляньмо побіжно, які вони були в поезії минулого, бо тут сучасна поезія відійшла найдальше від своїх предків.

По-перше, поезія минулого була небагата образами й порівняннями: старий, як дуб, дівча, як тополя, зірки, як очі, очі, як зірки, проміння сонця — стріли etc. Аби дати поняття про старовизну цих образів, досить нагадати, що слово «зірка» одного походження зі словом «зір», що «стріла» в німецькій мові звучало “Strala”, а це слово тепер значить «промінь». Ясно, що образне, художнє значіння таких виразів до того постерлося, що вони вже не справляють почуття малюнку — лише звичайнісінького службового слова, отже, вірш, таким чином буде тільки римованою, порізаною прозою. Зразок:

Мій рідний край РИДАВ ПІСНЯМИ,

А я їх слухав, та мовчав.

Блукав СПІВОЧИМИ ГАЯМИ,

Пісень веселих там шукав.

Ридання чулись тихомовні,

ТРЕМТІЛИ СЛЬОЗИ НА КВІТКАХ,

Гаї зелені, цвітом повні

Стояли, наче у ВІНКАХ.

І я ходив тими гаями,

В степу ЖУРЛИВОМУ блукав,

Мій рідний край РИДАВ ПІСНЯМИ

І я піснями заридав.

Віталій Самійленко

Ну що ж? «Дуже гарно» скаже мій читач: Навіть чудово! Тільки... тільки щось дуже знайомі вже ті вірші та образи, наче ми їх тисячі й тисячі разів чули. Справді — розгорніть будь-яку книжку Олеся, Вороного або краще Надсона, Апухтіна чи як їх там — ім'я же їм легіон — і ви знайдете ті самі вірші, ще й куди кращі. Чим же тоді писать так, краще давайте перевидамо цих авторів, зробимо переклади з инших мов та й по тому. Але, можлива річ, що можна якось краще висловитись — зробити сильніше враження, адже ж ніщо не стоїть на місці — все йде вперед! У всякім разі ясно, що так писати (або ще трішки гірше) абсолютно нема чого, тоді давайте перевидамо... й т.п. Тут на цьому самому місці прийдеться мені розпрощаться з тими, що їм здається, що так писать все ж таки краще, як шукати нових шляхів — ну що ж, до побачення — але майте на оці, що ледві чи знайдете видавця своїх творів, адже ж видавець краще перевидасть Олеся... і т.п., отже, прийдеться обмежуватись таким колом читачів, як мама, папа і руда кішка.

З тими, що чесно схотять шукати нового шляху, ми порозуміємось по дорозі в казкові луки образів. Отже, почнемо з наведеного вірша Віталія Самійленка. Вдивімось в його образи й спробуймо дошукатись до причини того, що нам вони здаються нудними.

Я підкреслив ті місця, де автор висловлюється образно, малюнково, не просто розмовними словами, а якимись порівняннями. Перше: «край ридав піснями». Як усім відомо, «ридати» по-вкраїнському може тільки людина — тут ридає цілий край, значить край порівнюється з людиною. Далі: «блукав співочими гаями» — співає людина, або птиця, отже, порівняння з людиною або птицею. Далі: «тремтіли сльози на квітках» — сльози, очевидно, порівняння з людиною. Далі «стояли, наче у вінках» — себто мов люде. «В степу журливому» — журиться людина, отже, скрізь: завше автор порівнює природу з людиною, але так, як її вже порівняно тисячі й десятки тисяч разів, — отже, вірш справляє враження латаного чужими латками кожуха, до останньої міри заялозеного в руках ріжних хазяїнів.

Тому й враження таке несильне, кволе — якось несподівано звучать слова «і я піснями заридав» — ніякого ридання ви не чуєте, лише солоденьке тренькання на заялозену міщанську мандолину, на якій ще й лишилась всього одна-однісінька струна.

І ця струна тренькає без упину і без краю. Хіба ж українські пісні — ридання? Хіба гай в тиху погоду «тихомовний» ридає? Краще тоді вже відмовитись від образу і просто сказати «шелестить». «Степ журливий» — як саме, чого він зажурився. Змалюйте конкретно, щоб перед очима встала картина зорова чи слухова, щоб ви відчули те, що бачить поет, а не чули, як він «вдаряє в срібні струни» та й годі.

Але досить. Нові приклади нам краще покажуть, який образ справляє враження, який ні. Аби завести якоїсь класифікації, поділимо образи грубо на зорові, слухові, нюхові і т.п. Уважний читач уже одмітив собі тичинівський малюнок світанку (див. вище), той образ має подвійну глибину — промінь сонця грається, як заєць, і раптом ви бачите, що то не заєць, а соняшний зайчик, як від свічада, — і сповнює душу ніжною теплотою літнього світанку.

На певній стадії людської думки частішим є порівняння людського з зовнішнім, з природою. Такі найбільше порівняння в піснях: