Він уже хотів був стрибнути у воду і пливти до берега, як раптом помітив, що ночви зовсім не стоять на місці. Легенький вітерець, що повівав з берега, поволі підганяв уперед. Це, звичайно, дуже втішило Водяничка. Він побіг на передок ночов і перехилився через край. «Цікаво, який здається ставок згори, — подумав Водяничок. — Чи побачу я внизу старого Ципрінуса? Або нашу хату?»
Та хоч як він придивлявся, а бачив тільки блакитне небо, що відбивалось у воді, край дерев’яних ночов і над ними — голову якогось малого водяничка.
— Бе-е-е! — перекривив його Водяничок і показав язика. А той собі бекнув і показав язика йому. Водяничок уявив собі, нібито це його братик. Бо насправді ж братика в нього не було. Весела зайшла гра! Вже тільки заради неї варто було прокататися в цих дерев’яних ночвах…
— Гей, ти, шибенику! — почулося раптом з берега. — Негайно повертайся назад! Хто дозволив тобі кататися на човні?
«Мірошник! — промайнула у Водяничка думка. — Мерщій у воду!» — і він сторч головою шубовснув із човна в ставок, аж човен, гойднувшись, зачерпнув води.
А Водяничок з переляку шугнув на самісіньке дно ставка і принишк там.
Та потім йому стало соромно. Він подумав: «Як же тепер мірошник дістане свої ночви? Може, вигляну, що там діється? На хвилиночку вистромлю носа, так, щоб мірошник не помітив…»
Водяничок приплив до прибережних кущів і, сховавшись там, вистромив з води голову. Він побачив, що мірошник стоїть на березі, розмахує руками і лементує що є сили:
— Рятуйте! Якесь хлоп’я впало у воду! Рятуйте! Рятуйте!
На його крик збіглися мельничуки.
— Принесіть жердини! — ледве зводячи дух, кричав мірошник. — Хлоп’я впало у воду! Випало з човна! Та жвавіш, бо захлинеться!
Один побіг до млина, інші кинулись у воду і притягли дерев’яні ночви до берега. Коли перший приніс жердини, усі четверо посідали в ночви і випливли насеред ставка.
Мельничуки водили по дну жердинами. Блідий мірошник сидів у човні, витираючи з лоба холодний піт.
— О Боже, Боже! — стогнав він. — Хлоп’я впало у воду на моїх очах! Ой лишенько, лишенько!
— Та що ж то за хлопчина? — питали мельничуки.
— Не знаю! — сказав мірошник. — Це скоїлось так швидко! Він був у червоній шапочці й жовтих чобітках, якщо мені не зраджує пам’ять! Але чого це ми розбалакалися! Шукайте! Шукайте!
«Еге, шукайте мене! — зловтішно думав Водяничок. — Шукайте на здоров’я! Це вам за те, що мірошник нікому не дозволяє-кататись у своїх ночвах».
ВОДЯНА ГІРКА
З нижчого краю ставка була невеличка гребля з заставками, збитими з товстих колод. Коли мірошник крутив залізний коловорот, ті заставки поволі піднімались догори. Коли він крутив корбу на другий бік, вони так само поволі опускалися.
— Мірошник пропускає попід заставками саме стільки води, скільки потрібно для млина, — пояснив Водяничкові батько. — Ця гребля має для нас неабияке значення. Якби не вона, то ми б давно вже опинилися на мілині.
Короп Ципрінус боявся навіть підпливати до греблі.
— Там небезпечно! — щиро признався він. — Як підхопить вода, що біжить під ті заставки, ти пропав! Вона затягне у свій вир, хочеш ти цього чи ні!
— Та ні! — заперечив якось Водяничок. Якщо схитрувати, нічого не трапиться! Можу з тобою закластися. Нехай мене потягне за водою!
— Схаменися! — злякано вигукнув Ципрінус. — Ти збожеволів! Нехай потягне за водою?!
— Гадаєш, я боягуз? — крикнув Водяничок. — Увага! Рушаю!
І тут, перелякавши в смерть свого друга, Водяничок поплив просто до заставок! Вони були підняті до половини. Коли хлопчик відчув, що течія підхопила його, він спокійно поплив за водою.
У хороброго Ципрінуса плавці з ляку стали сторч.
— Назад! Назад! — зарепетував він. — Ти збожеволів, хлопче!
У відчаї поплив він услід за Водяничком — ще трішечки, і його теж затягла б течія. На щастя, йому вдалося вчасно зупинитися.
Ципрінус усе голосив, пускаючи бульбашки:
— Бідолашне дитя! Отак через пустощі й загине! Здається, він, сердешний, сам не знає, чого накоїв!
Але Водяничок усе чудово знав. На відміну від. Ципрінуса, він вивчив ставок не тільки зсередини. Хіба він не обнишпорив усі його береги?
Малий знав, що по той бік заставок починається похилий дерев’яний жолоб. Вирвавшись з-під заставок, вода рине далі тим жолобом і падає просто в млин, зникаючи за дерев’яною перегородкою. Про те, що чекає на нього там, у глибині млина, Водяничок, звичайно, не здогадувався. Але він і гадки не мав випливти поза заставки…
Він лише хотів трішки налякати свого друга Ципрінуса. Він думав: «Тільки-но я підпливу до заставок, то відразу схоплюся за них руками. А тоді спокійно вилізу нагору, вискочу на берег і тільки сміятимусь собі. Не такий я дурний, щоб випливати поза заставки. Це ж дуже небезпечно!»
Он як воно було. Добрий Ципрінус аж нетямився, так боявся за Водяничка, а той просто жартував собі з ним.
Все швидше й швидше бігла вода, і що прудкіш Водяничок плив до піднятих заставок, то більше йому все це подобалось. Вода вже мчала, як дужий вітер. Вона шарпала його за курточку й червоний ковпачок, за зелений чубик.
Увага, увага, не прогавити заставок… Ось вони!
Водяничок підняв руки і схопився за верхню колоду. Він навіть уже був подумав: «Готово!»
Але дарма!
Колода була така слизька, мов намилена, від жабуриння, що вкривало її зеленою плів кою.
Водяничок не міг утриматися. Він зірвався вниз. Ногами вперед, на спині, прослизнув він попід заставками в дерев’яний жолоб.
«Затриматися! — думав він. — Затриматись!»
Але як? І жолоб теж був слизький від водоростей. «Ох, чому я не послухався Ципрінуса?» — подумав Водяничок, але було вже пізно.
Як щука, шугнув Водяничок униз по жолобу. Він побачив зелені тіні — то промайнули дерева, а в небі — дві плями — хмаринки. Здалека він чув, як ревла вода в млині.
Вода ревла все ближче, усе голосніше й голосніше. Водяничкові аж у голові загуло. «Все! — подумав він. — Пропав!»
Він закам’янів, затамував подих, він чекав…
Зараз!
Дерев’яна перегородка полетіла на нього, відчинилась — і проковтнула його.
І враз настала ніч. Навколо гриміло, клекотіло, сичало. Потім Водяничок відчув, що летить. Він двічі перевернувся в повітрі і шугнув кудись углиб.
Його закрутило млинове колесо.
Що й казати, кепська справа! Для людського хлоп’яти ця прогулянка, звичайно, скінчилась би погано. Воно поламало б собі всі ребра чи й в’язи скрутило.
Але ж водяник — це водяник! Йому не так легко скрутити собі в’язи. Та ще тоді, як він падає у воду. Бо куди ж було падати Водяничкові з млинового колеса? Він упав з води у воду. І то було його щастя.
Спочатку він, звісно, в смерть перелякався. Він не збагнув, що з ним сталося. В нестямі вискочив малий на берег, просто на осоння. «Аби тільки далі від цього страхіття!» — була його перша думка.
А друга його думка була про те, що кататися на млиновому колесі не так-то вже й погано. Навпаки! Виходила неабияка забавка.
«А чи не спробувати ще раз?..» — була третя Водяничкова думка.
ДВАДЦЯТЬ П’ЯТЬ!
Так, зовсім випадково, відкрив Водяничок чудову нову гру. Він відразу ж повторив усе кілька разів підряд. Зіскочивши з колеса, він умить оббігав млин, знову біг лукою до ставка, кидався сторч головою у воду й починав усе спочатку.
Після того малий з’їжджав ще не раз. І цього дня, і кожного наступного. Він з’їжджав не однаково: на животі, на спині, витягнувшись, як струна, і зібгавшись клубочком.
Часом він спускався, засунувши руки в кишені, а часом закладав руки за голову. Іноді — сидячи навпочіпки, іноді — навкарачки. Інколи, захопившись, він навіть робив дорогою подвійне сальто. Але найкраще в нього виходило, коли він підіймав ніжки до голови й на спинці з’їжджав по жолобу. Шкода тільки, що ніхто цього не бачив!
І ще було шкода, — просто хоч плач! — .що мірошник ніколи не підіймав заставки вище, ніж до половини.
