«Якби підняв вище, то вода б дужче бігла! — думав собі Водяничок. — А більше води, то й кататись по жолобу можна швидше й веселіше! А то ледве сунешся!» І малий з дня на день чекав, коли мірошник підніме заставки зовсім.

Але той і не думав підіймати. І тоді Водяничок сказав собі: «Ну, добре! Як він не хоче, я підніму сам!»

Малий почекав до неділі.

Водяничок знав, що в неділю усі люди з млина йдуть у село. Коли вони вирядяться, можна буде без перешкоди зробити те, що він надумав.

І справді: в неділю вранці, коли в селі задзвонили дзвони, двері млина відчинились, і вийшла мірошниха з книжкою під пахвою. За нею — мельничуки, потім дві служниці, а позаду йшов сам мірошник. Він був у гарному піджаку з срібними гудзиками. На голові, замість запорошеного борошном картуза, був високий чорний капелюх. Водяничок ледве впізнав мірошника. Малий стежив за всіма, причаївшись біля греблі, в густому очереті.

Він бачив, як мірошник дістав з кишені великий ключ і замкнув млин. Потім увесь гурт, одне за одним, вийшов стежкою на прибережну луку. Усі були радісні, задоволені, і на обличчі Водяничка, що сидів у своїй схованці, теж з’явився вираз задоволення.

Люди пройшли поруч, ні про що не здогадуючись. Малий побачив їхні ноги біля самісінького свого носа! Він міг би когось із них навіть ущипнути за литку, якби не боявся викрити себе.

Заставки були спущені, жолоб стояв порожній, і млинове колесо не крутилося.

Мірошник з дружиною й мельничуками пройшли вузьким місточком через греблю. Мірошник ще раз узявся за корбу — чи спущені зовсім заставки.

Водяничок перечекав, поки людський гурт зник за пагорбом. А потім ще якусь хвилину сидів нишком. Переконавшись, що люди не повернуться, малий виліз із своєї схованки і вхопився за корбу. Та лишенько! Хоч як він налягав на корбу, вона не зрушила з місця!

Тоді він скинув курточку, поплював собі на долоньки і набрав повні груди повітря…

І не раз ще довелося йому плювати на долоньки й набирати повні легені повітря.

Нарешті!

Корба піддалася, заскрипіла й завищала. Заставка почала повільно підніматися. Перші струмені води задзюрчали в жолоб.

«Отак!» — подумав Водяничок і перевів подих. І знову схопився за корбу. Тепер стало набагато легше! Водяничок крутив і крутив корбу. Лівою рукою — правою, лівою — правою! Залізна корба вже не зупинялася. Дедалі голосніше дзюрчала в жолобі вода. Незабаром вона вже не дзюрчала, а хлюпала, — аж поки заревла. Застукало віддалік млинове колесо.

Лоп-лоп, лоп-лоп, — якось сонно почало воно.

Але через хвилину залопотіло швидше: лоп-лоп, лоп-лоп, лоп-лоп.

А ще за хвилину: лоплоплоп-лоп-лоп-лоп-лоп-лопплопп?

Нарешті почувся безперервний гуркіт: траттатта-ттаттатта… Так швидко навіть розповідати неможливо! Бідолаху мірошника, якби він оце почув, мабуть би, грець ухопив…

Але мірошник був уже далеко в селі і не міг цього чути. А Водяничок собі весело крутив корбу. Він підняв заставки якнайвище — далі нікуди. Вода ревіла й шипіла в нього під ногами, вона по вінця заповнила дерев’яний жолоб. Тепер зовсім інша річ! Можна з’їжджати вдвічі швидше!

І Водяничок кинувся сторч з містка. Вода підхопила його. Стрілою влетів він попід заставки: жолобом — на колесо — й через нього! Не встиг він полічити до трьох, як опинився внизу, за дерев’яною перегородкою.

Оце воно! Давно він мріяв отак покататись! Тому, недовго думаючи, оббіг лукою круг млина й знову — стриб! — з містка в ставок!

І так, мабуть, разів з десяток або й більше. Поки, нарешті, перед ним — як з-під землі! — виріс його батько.

— То це ти тут порядкуєш? — спитав він розгнівано, показуючи на підняті заставки. — Мені просто слів не вистачає! Ти, ти, шибенику, спустиш увесь ставок! Постривай, голубе, я з тебе виб’ю дурощі!

І Водяник схопив сина за комір. Лівою рукою він міцно тримав Водяничка, а правою крутив корбу, щоб опустити заставки.

— І про що ти тільки думаєш? — обурено казав він далі. — З твоєї ласки ми повинні засохнути, еге ж? Ставок уже напівпорожній! А через що? Через те, що Водяників синок чинить капості, пускає воду на всі заставки! За це тобі, голубе, належить двадцять п’ять гаряченьких!

І Водяник так і зробив: опустивши заставки, поклав сина собі на коліно і дав йому обіцяні двадцять п’ять гаряченьких.

Водяничок збирав усе, що люди легковажно викидали в ставок: порожні консервні бляшанки, старі електричні лампочки, діряві капці та інші, ще цінніші речі. Все це він ховав за своєю хатою, під камінням.

Згодом у його коморі назбиралося чимало скарбів, і одного чудового дня він з гордістю показав їх коропові Ципрінусу.

Ципрінус дуже уважно оглянув кожну річ, єхидно посміхнувся і сказав:

— Потрібне все, що корисне, любий мій! Але нащо тобі, наприклад, оцей глечик без дна? Або ця стара іржава кочерга? І дірявий черевик, бачу, в тебе тут є… Старий черевик на ліву ногу! І пляшок з-під лимонаду, мабуть, десятків зо два…

— Пляшки з-під лимонаду мені трапляються частенько, — скромно відказав Водяничок. — Але нічого. Я їх все одно збираю.

— А навіщо, скажи, будь ласка? — спитав Ципрінус.

— Навіщо? — розгублено повторив Водяничок.

Йому це ніколи не спадало на думку! І він напружено шукав відповідь.

Але поки він думав, Ципрінус сказав:

— Отож-бо й є! Ти й сам не знаєш, навіщо збирав увесь цей мотлох. Увесь цей непотріб, який просто треба викинути.

— Викинути?! — обурився Водяничок. — І не балакай! Якось я вже дам йому раду!

— Ну, гаразд, — сказав Ципрінус. — Я не буду втручатися. Це твоя справа. Якщо тобі приємно збирати всілякий нікчемний мотлох, то будь ласка! Я, звичайно, цього не робив би. Та, зрештою, я не хлопчисько, не перший день плаваю у цій воді.

Ципрінус кілька разів булькнув, підкреслюючи, що він сказав усе, повернувся й поплив собі.

Водяничок сердито дивився йому вслід.

— Балакай собі, скільки влізе! — закричав він навздогін. — Та й не думай, щоб я покинув збирати отаке добро!

Водяничок сподівався переконати Ципрінуса, що його скарби дечого варті. І незабаром така нагода випала.

Не минуло й трьох днів, як він знову зустрівся з Ципрінусом. Обличчя в старого було сумне, він мовчки бубонів щось собі під ніс. Водяничок не втямив жодного слова, але зрозумів одне: слова ці не були веселі.

— Ципрінусе! — гукнув малий, — Скажи, нарешті: що сталося?

— Ет, облиш, — почув він у відповідь. — Я страшенно сердитий.

— Що ти сердитий, це й сліпому видно! — погодився Водяничок. — А на кого?

— На отого бовдура з вудочкою! — обурено булькнув Ципрінус. — Ганьба, що ми не можемо його схрумати! Сидить собі там на березі і чекає, щоб хтось із нас клюнув! Хіба нема чого сердитись? О! З якою насолодою я проковтнув би його, якби тільки міг!

— Проковтнути його ти не проковтнеш, — сказав Водяничок. — І я теж ні. Але, може, я зроблю щось інше…

— Он як? — Ципрінус недовірливо глянув на Водяничка. — І що ж ти зробиш?

— Постривай лишень, — загадково відповів Водяничок.

Він-бо хотів зробити Ципрінусові несподіванку.

Він попросив, щоб короп показав йому, де саме висить у воді волосінь з гачком і принадою. Тоді умовив старого підпливти ближче до берега і постежити за рибалкою.

— Більше я тобі поки що нічого сказати не можу, — підморгнув Водяничок. — Це секрет!

Ципрінус підплив до берега і став там чекати, слідкуючи за рибалкою, що тримав над водою свою вудочку. Біля рибалки на траві стояло відро. Час від часу з відра вихлюпувалась вода.

«Декого з наших він, напевно, вже піймав, — з жахом подумав Ципрінус. — Страшно, мабуть, отак кидатися у відрі. Та, може ж, ніхто в нього більше не клюне…»

Але тільки-но він так подумав, чоловік на березі раптово подався вперед… Потім щосили смикнув вудку до себе…

«Ой лишенько! — здригнувся Ципрінус. — Знову він піймав когось, поганець!»

З води вискочило щось велике і ляпнулось на траву. Рибалка на радощах кинувся до нього.