З-за густих хмар, які затягли небо, раптом виплив місяць — великий, круглий, ніби викуваний з блискучого срібла.

Один сріблястий промінь упав на Привиденя.

І Привиденяті стало невимовно гарно, — дуже легко й вільно, легше і вільніше, ніж будь-коли досі.

І раптом воно помітило, що вже не чорне! Воно все знов світилося, воно стало біле!

— Я білий! — здивовано й радісно вигукнув малий, — Я білий, білий, білий!

— Чого ви так дивуєтеся? — засміявся Угу Шугу, — Власне, все так просто й зрозуміло, любий друже. Сонце винне в тому, що ви стали чорні, а місяць знову зробив вас білим. Отак-то. А тепер, будь ласка, заспокойтеся.

Але малому Привиденяті було невимовно радісно.

Воно не слухало Угу Шугу, воно ніяк не могло заспокоїтися.

Аж до кінця опівнічної години воно витанцьовувало на мурі замку.

Воно стрибало при місяці з зубця на зубець муру і все не могло натішитися.

Не могло натішитися з того, що знов стало біле.

Ніжно-біле.

Біліше за хмарку снігової пороші.

Одного дня вертається млиновий Водяник додому, а дружина й каже йому:

— Відтепер ти повинен поводитись дуже тихо. У нас знайшовся маленький хлопчик.

— Що ти кажеш? — радісно вигукнув Водяник. — Справжній маленький хлопчик?

— Авжеж, справжній маленький Водяничок, — сказала дружина. — Скидай, будь ласка, чоботи й заходь тихенько. Здається, він ще спить.

Водяник скинув свої жовті чоботи й навшпиньки пішов у хату. Його очеретяна хата стояла глибоко на дні млинового ставка. Стіни, були вимащені не білою глиною, а мулом — адже це водяникова хата. Взагалі ж вона нічим не різнилася від сільських, хіба що була куди менша. У хаті була кухня, комора, світлиця, спальня й сіни. Долівка чепурненько посипана білим піском, на вікнах веселі зелені завіски, зіткані з водоростей і куширу. І, звичайно ж, в усіх кімнатах, сінях, кухні, коморі стояла аж під стелю вода. Та й як же інакше, коли хата — на дні ставка?

Отож Водяник навшпиньки шаснув через сіни в кухню. З кухні тихесенько майнув до світлиці, а з світлиці нищечком пробіг до спальні. І коли він тихесенько-тихо підійшов до ліжка, то побачив поряд з ним очеретяну колисочку, а в ній — маленького хлопчика. Очі в нього були заплющені, він спав, поклавши кулачки обабіч пухкенького червоного личка на подушечку, — так, неначе затулив ними собі вушка.

— Подобається він тобі? — спитала Водяничка.

Вона також зайшла до спальні й зазирала через чоловікове плече.

— Хлопчик дуже вже маленький, — відповів Водяник. — А так він мені подобається.

Батько нахилився над колискою й почав лічити:

— Один, два, три, чотири, п’ять…

— Що це ти лічиш?

— Та це я — чи в нього всі пальчики, — стиха мовив Водяник. — Ти тільки поглянь, які в нього рівненькі ніженьки! Коли він підросте, то одержить пару гарних жовтих чобітків, зелену, як очерет, курточку, коричневі штани і яскраво-червоний ковпачок. Найбільше мені подобається його чубик. Ти ж знаєш, я завжди мріяв про такого хлопчика із зеленим чубиком!

— Обережно! — застерегла дружина, — Що ти там знову робиш?

— Не заважай, — відповів Водяник. — Цікаво: чи є в нього перетинки між пальчиками? Це дуже важливо для Водяникового сина.

Водяник хотів розтулити хлопчикові кулачок. Аж ось Водяничок прокинувся і взявся терти кулачками очі.

— Ой, поглянь! — раптом скрикнув батько на весь голос. — Ти бачиш? Бачиш сама?

— Перетинки між пальчиками? — засміялася дружина.

— Та й їх, і їх! — радісно вигукнув Водяник. — Але тепер я знаю ще, які в нього очі. Зелені, зелененькі! Справжні очі водяника!

І Водяник узяв хлопчика з колиски й підняв його високо над головою. А тоді пішов з ним у танок, та так завзято, що очеретяні стіни хати захиталися, а білий пісок на долівці аж курів. А Водяник усе приспівував:

— У нас маленький Водяничок! У нас маленький Водяничок!

Звідусіль до хати почали підпливати цікаві рибини, вони зазирали у вікна, витріщаючи лупаті очі. Водяничок весело чеберяв під стелею ногами й руками. І кожен, хто хотів, одразу міг побачити, що це таки був справжній Водяничок.

— Як ти гадаєш, — сказав увечері Водяник своїй дружині, — чи не справити б нам родини? Завтра я запрошу родичів, хай вони всі на нього подивляться. А ти навариш і насмажиш усякої всячини, щоб було чим поласувати. Адже в нас не те, що в якихось там Людей!

Отож другого дня Водяник поплив скликати рідню, а до тих, хто жив далеко, вирядив посланцями риб. Водяничка лишилася дома варити й пекти. До пізнього вечора вона брязкала каструлями, сковорідками та мисками. А поміж усім тим годувала кашкою малого Водяничка.

Водяник запросив двадцятьох сімох гостей, і двадцять шість з них завітали. То були: дванадцять водяників з дружинами, Криничник і Русалка, що жила під мостом Непомука. Криничник мешкав у артезіанському колодязі за пожежною вежею, був уже вельми старий і мав білу бороду. Інші водяники прибули звідусіль: із сільського ставка, з жаб’ячої драговини, з качиної калюжі, з Червоного й Чорного каналів, із форельного струмка, з гірського джерела і ще з п’яти водоймищ.

— Ласкаво просимо! — зустрів гостей Водяничків батько. — Це добре, що ви всі прибули вчасно! Ми з дружиною щиро вдячні і сподіваємося, що частування вам сподобається.

— Чи не хочеш ти спершу показати нам хлопчика? — спитав Водяник з гірського джерела.

— Ні, — заперечив господар, — спершу частування. Головне — наприкінці!

Дванадцять водяників з дружинами, а також Криничник, Русалка з-під мосту Непомука та інші гості посідали за довгим столом, що його Водяник поставив надворі перед хатою, бо все товариство в кімнатах не вмістилося б. Криничник з білою бородою сів на почесному місці.

Водяничка подала гостям спершу суп із зеленої ряски, потім смажену риб’ячу ікру з сушеними водоростями. Далі вона поставила на стіл салат, який майстерно приготувала з колодязних жучків та дрібно порізаних стебел калюжниці. Той, кому цього було мало, міг ще скуштувати тушкованих жаб’ячих язичків і досхочу наїстися солоних личинок коників…

Авжеж, усе було не так, як у якихось там Людей!

— Слухай, — спитав господаря за десертом Водяник, що жив у Червоному каналі, — невже ти не запросив свого швагра, Болотяного водяника? Йому, певно, хотілося б тут бути, правда?

— Звичайно! — відповів господар. — Я не такий водяник, щоб забути свого швагра! Я послав до нього найшвидшого листоношу — Річкову форель. Та лихий його знає, чому він не прийшов!

— Мабуть, трохи припізнився з далекої дороги, — сказав Криничник. — Але прийде напевне. Наскільки я його знаю, він неодмінно прийде… А тепер про головне: чи не хочеш ти, нарешті, показати нам свого Водяничка?

— Якщо ви справді вдовольнились, то я його принесу! — сказав Водяник.

Але тієї ж миті, як він хотів зайти до хати — винести сина, — диво дивне! — в ставку раптом стало зовсім темно! Хоч в око стрель!

— Рятуйте! Що це? — закричали пані.

— Та нічого! — відповів хтось басом. — Це всього-навсього я! Добрий день…

І кого ж вони побачили, коли чорна мла розійшлася? Болотяного водяника! Запливаючи в ставок, він гнав поперед себе цілу хмару мулу — оце й усе…

— О-о! Ласкаво просимо до нас! — вигукнув Водяничків батько. — Ми вже думали, що ти не прийдеш. А я саме хотів винести з хати нашого малого.

— Неси його! — сказав Болотяний водяник. — А я тим часом попоїм…

Він одразу ж потягнувся рудими руками до найближчої миски, — була та миска повна салату з колодязних жучків та стебел калюжниці, — і — раз, два, три — стала порожня! Потім Болотяник проковтнув півтарілки тушкованих жаб’ячих язичків з солоними личинками, а наостанку поласував залишками смаженої риб’ячої ікри.