— А я краще придумала, — встряла болотяна русалка. — Віддайте її мені! Я її ткну в багно! По самісінькі вуха!
— Ні, ні! — заперечили трав’яні русалки. — Краще добре подряпати їй обличчя.
— А ще, — засичали чаклунки-дощовиці, — її треба гарненько відшмагати!
— Лозинами! — заторохтіли гірські чаклунки.
— Ще й мітлами! — гукнула тітка Трам-Бам-Бах.
Мала Баба Яга похолола з жаху. Оце-то так!
Коли всі висловились, озвалася Найстарша:
— Якщо ви так вимагаєте їй кари… — почала вона.
— Вимагаємо! Вимагаємо! — залементували гуртом усі чаклунки, а найдужче тітка Трам-Бам-Бах.
— …Тоді раджу відібрати в неї мітлу! — крикнула Найстарша. — Нехай іде додому пішки! Живе вона далеко, і доведеться їй бігти три дні та три ночі, поки дістанеться до своєї хатки. Буде з неї й цього.
— Ні, цього мало! — закричала тітка Трам-Бам-Бах.
Але інші чаклунки погодились, що цього з малої цілком досить. Вони відібрали й пошпурили у вогонь її мітлу. А тоді зловтішно побажали їй щасливої дороги.
Я ПОМЩУСЯ!
Яка ж то була довга і виснажлива дорога! Три дні й три ночі йшла мала Баба Яга до своєї хатки. Вранці четвертого дня з намуляними ногами і в подертих черевиках вона ступила на своє подвір’я.
— Нарешті повернулася! — зустрів її Абраксас.
Він сидів на димарі і стривожено виглядав господиню. Як побачив її, наче камінь зсунувся з його воронячої душі. Він розгорнув крила і полетів їй назустріч.
— Що ж оце ти робиш? — закрякав він. — Тиняєшся десь цілими днями, а я сиджу вдома і не знаю, що чинити. — Він переступив з ноги на ногу. — А який у тебе вигляд? Уся в пилюзі! І чому кульгаєш? Пішки йшла? А я ж думав, ти на мітлі. Хіба в тебе не було мітли?
— Була! — зітхнула мала Баба Яга.
— Як-то була? — здивувався ворон. — Що це означає?
— А те, що мітли більше нема!
— Мітли?..
— …більше нема! — повторила мала Баба Яга.
Абраксас раптом про все здогадався. Він схилив голову набік.
— Отже, тебе спіймали? Я ж так і знав. Було б дивно, якби тебе не спіймали! Що ж, по заслузі й шана.
Але малій Бабі Язі вже все було байдуже.
«Спати! — думала вона. — Мерщій спати!»
Вона подибала до своєї кімнатки і впала на ліжко.
— Хе! — обурився Абраксас. — Може, ти хоч скинеш закурений одяг?
Але мала Баба Яга вже голосно хропла.
Вона спала, як байбачок, аж до ранку. А коли прокинулась, Абраксас терпляче сидів на бильці ліжка.
— Виспалася? — спитав він.
— Трохи, — позіхнула мала Баба Яга.
— То, може, хоч тепер розкажеш мені про все, що сталося?
— Спочатку поснідаємо, — буркнула мала Баба Яга. — Не розповідати ж мені натщесерце?
Наївшись по саму зав’язку, мала Баба Яга відсунула тарілку й заходилася розповідати…
— Хоч і легковажно ти повелась, та щастя маєш, — зауважив Абраксас, коли вона скінчила. — Пам’ятай, що за рік ти повинна стати доброю чаклункою.
— Постараюся, — обіцяла мала Баба Яга. — Віднині я вчитимусь чаклувати не шість, а сім годин щодня. Крім цього, я зроблю ще дещо… щось дуже важливе…
— Що саме?
Мала Баба Яга скривилась, прибрала дуже сердитого вигляду. Тоді вимовила поволі, з притиском:
— Я по-мщу-ся!
— Кому?
— Тітці Трам-Бам-Бах! Вона, капосна, усьому виною! Це через неї в мене скалічені ноги і подрані черевики. Хто підбурив усіх чаклунок проти мене? Хто потяг мене до Найстаршої чаклунки? Вона! Мало їй було, що в мене забрали мітлу! Усього їй мало!
— Гаразд, — погодився Абраксас. — Вона підло повелася. Але мститися?!
— Я їй начаклую замість носа свинячий писок! — засичала мала Баба Яга. — І ослячі вуха! І телячі ноги! І цапину бороду! А на додачу коров’ячий хвіст!
— Коров’ячий хвіст і цапину бороду? — спокійно промовив ворон. — Невже ти гадаєш дошкулити цим старій Трам-Бам-Бах? Вона ж така сама чаклунка, як і ти, і простісінько зніме твої чари.
— Ти так гадаєш? — Мала Баба Яга зрозуміла, що ослячі вуха і телячі ноги не багато зарадять. — Добре! — сказала вона. — Тоді я придумаю щось хитріше! Щось таке, з чим тітка Трам-Бам-Бах не швидко впорається. Віриш мені?
— Припустимо, — погодився Абраксас. — Але здається мені, що коли ти заподієш їй щось лихе, то потім сама гірко жалкуватимеш.
— Чому? — здивувалася мала Баба Яга.
— Бо ти обіцяла Найстаршій чаклунці стати доброю чарівницею. А добрі чарівниці не чинять лиха! Затям собі це!
Мала Баба Яга нерішуче глянула на ворона:
— Ти не жартуєш?
— Анітрохи, — відповів Абраксас. — На твоєму місці я добре над цим поміркував би!
А МІТЛИ У ВАС Є?
Що робить мала Баба Яга, коли намуляє собі ноги? Бере трохи жаб’ячої ікри, мишачого посліду, домішує туди жменю подрібнених зубів кажана і довго варить усе це на вогнищі. А тоді змащує тим варивом рани, проказуючи замовляння з чаклунської книги. І ноги вмить гояться.
— Так, одне зроблено, — з полегкістю промовила мала Баба Яга, коли вариво і замовляння зробили своє.
— Уж не кульгатимеш? — спитав Абраксас.
— Сам подивися! — І мала Баба Яга босоніж пішла в танок по хаті.
Потім вона надягла панчохи і взулася в черевики.
— Куди це ти зібралася? — здивувався ворон.
— В село! І ти ходи зі мною.
— Далеченько! — вигукнув Абраксас. — А мітли б тебе немає! Доведеться пішки йти.
— Отож-бо й воно! — мовила мала Баба Яга. — Я не хочу більше ходити пішки. Через це й треба йти в село.
— Ти що, надумала поглузувати з мене?
— Чого б то? Просто я хочу купити собі нову мітлу, звичайно, коли ти не заперечуєш.
— Ну, це інша річ! — зрадів Абраксас. — Тоді й я піду з тобою. Бо знов десь забаришся.
Дорога в село йшла через ліс. Іти доводилося по слизькому, покрученому корінні, по гострому камінні, крізь колючу ожину. Правда, воронові було байдуже: він вигідно вмостився на плечі малої Баби Яги і пильнував тільки, щоб якась гілка не стьобнула його по голові.
Зате мала Баба Яга раз у раз спотикалася об коріння дерев, чіплялася спідницею за гілля кущів.
— Ну та й дорога! — сердилась вона. — Одне тішить, що скоро я знов літатиму.
Невдовзі вони дісталися до села і зайшли в крамничку Балдуїна Перчинки. Пан Перчинка, звісно, нітрохи не здивувався, що мала Баба Яга з ученим вороном завітали до його крамнички. Адже він зроду не бачив справжньої чаклунки, а тому мала Баба Яга здалась йому звичайною бабусею з сусіднього села.
Він гречно привітався з нею. Вона так само гречно відповіла.
— Що бажаєте? — люб’язно спитав крамар.
Спочатку мала Баба Яга попросила чверть фунта карамельок.
— Будь ласка, пригощайтеся! — Вона подала воронові пакуночок з цукерками.
— Красно дякую! — каркнув Абраксас.
— Учений птах! — шанобливо мовив крамар, бо знав, що на світі є вчені ворони. — Що ви ще бажаєте?
— Є у вас мітли? — спитала мала Баба Яга.
— Аякже! — вигукнув пан Перчинка. — Віники, щітки, мітли! І швабри! Є й мітелки змітати пилюку…
— Ні, дякую, мені потрібна мітла!
— З держаком чи без?
— З держаком. Неодмінно з держаком. Але щоб він був не куций.
— Ось цей вам підійде? — догідливо спитав крамар. — Довшого тепер, на жаль, немає…
— Мабуть, підійде, — сказала мала Баба Яга. — Я беру мітлу.
— Дозвольте, я вам її хоч трохи загорну, — запропонував Перчинка. — Вам так зручніше буде її нести.
— Ви дуже уважні, — посміхнулася Баба Яга, — але не треба.
— Ваша воля! — Пан Перчинка полічив гроші і провів малу Бабу Ягу до дверей. — Матиму за честь бачити вас у себе знову. Ваш покірний…
«Слуга», — хотів був він сказати, але враз йому аж подих перехопило. Він побачив, як купувальниця осідлала мітлу. Вона пробубоніла щось під ніс, і — шух! — мітла полетіла вгору разом із нею та вороном!
Пан Перчинка очам своїм не вірив.
«Ой лишенько! — подумав він. — Чи це, бува, мені не сниться?»
