— Зараз мені скидай чоботи! — вигукнула мама. — Хіба ти не знаєш, що через сухі ноги можна захворіти? Чому ти вчасно не повернувся додому? Мерщій у ліжко!
Мама швиденько поклала малого в ліжечко й закутала йому ноги мокрими рушниками. Очі у Водяничка відразу заплющились, і він заснув.
Коли батько повернувся додому, мама сказала:
— Ти повинен був йому пояснити, що водяникові не можна цілий день гуляти на повітрі! Звідки дитині про це знати? Якщо він захворіє, то винний будеш ти!
Водяник зніяковіло потер підборіддя.
— Авжеж, — погодився він. — Але постривай-но трохи, побачимо, чи справді він так уже й захворів. Якщо наш хлопець жодного разу не прийде додому з сухими ногами, то який же з нього хлопець!
ГЕЙ, ДОЩИКУ, ДЕ ТИ?
Щоб покарати Водяничка за сухі ноги, його на кілька днів замкнули дома — не помогли ні благання, ні сльози. Він з прикрістю думав: «Якби ж я справді захворів! А то й нежитю не було! Мама дуже вже за мене боїться. Послухати її — то мене взагалі не можна випускати!!.»
І він тужно дивився у вікна.
Аж ось майже через тиждень, батько сказав:
— Я замовив, синку, за тебе слівце матері. Сьогодні нагорі дощ, і ти зможеш погуляти. Але обіцяй мені повернутися вчасно!
— Авжеж, обіцяю! — вигукнув Водяничок і відразу взувся в чобітки. — Більше я ніколи не прийду з сухими ногами.
— Ну, сьогодні-то не прийдеш, — сказав батько. — Сьогодні тобі й дощик не дасть прийти з сухими ногами.
— Дощик? А хто це? — спитав Водяничок.
— Як тобі сказати, — відповів Водяник, — дощ — це наш великий друг. Якби не він, то невдовзі на світі не лишилося б жодного водяника.
— А чому не лишилось би?
Водяничкові дуже хотілося про це довідатись. Але, зачувши мамину ходу, він сказав собі: «Мерщій у ставок! Краще буде, як я вчасно зникну!»
Так він і зробив. Шасть — і вже опинився за рогом хати.
Гей, як чудово було знов шугати у воді! Малому здалося, що він просидів у хаті сто років. На радощах хлопчик проплив через весь ставок туди й назад. Рибини перелякано кидалися вбік, з дна піднімались вирочки мулу, водорості гойдалися позаду, а черепашки з ляку вмить стулялися.
— Отак! — гукнув Водяничок, досхочу награвшись. — А тепер нагору!
Поволі поплив стомлений Водяничок догори. Вода навколо ставала дедалі тепліша й ясніша. «Заплющити очі! — подумав вів. — Щоб знов не засліпило сонце!» Але коли він виринув і обережно розплющив очі, то не побачив такого болючого ясного світла, як колись.
Сонця ніде не було видно. Небо наче завісили ковдрами, а на ставок довкола малого густо летіли звідкись згори дрібнісінькі камінчики. Так ніби хтось із повних пригорщів сипав на воду пісок. Падаючи, кожний камінчик легесенько стукався об неї. А тих камінчиків було страх як багато, і над ставком стояв безнастанний плюскіт.
Водяничок підставив долоньки, щоб спіймати кілька тих камінчиків, але помітив, що то зовсім не камінці, а краплинки! Вони сподобались йому, бо приємно лоскотали шкіру. Кілька краплинок навіть упало йому на ніс, що його найдужче розвеселило.
І враз він згадав, що батько розказував йому про дощ. То це справді дощ! Треба мерщій привітатися з ним! Адже це їхній найкращий друг! Малий подумав, що дощ — це якийсь такий водяник, і вирішив його розшукати. «Він, мабуть, на березі, десь там собі сидить», — думав малий.
Та як же здивувався Водяничок, коли вийшов на берег! Сьогодні все навкруги було чудове, мокре — все, що раніше завжди було сухе! Трава й каміння, квіти й поле, дорога й кущі. Листя старої верби обважніло від дощу, з нього капало, по стовбуру теж стікала вода, кора стала темна й блискуча.
Водяничок дихав на повні груди. Ах, яке сьогодні смачне повітря! Це був смак вогкої землі й трухлявого дерева, мокрих трав і листя. І така приємна прохолода! Весь світ сповнювало нескінченне шарудіння. І Водяничок подумав: «Отак хай буде завжди, мені це подобається!»
І ще він подумав: «Сьогодні тут зовсім безпечно, сьогодні мої ноги нізащо не висохнуть… Однак де ж він ховається, той дощик?»
Водяничок роззирнувся, але нікого ніде не побачив: ні людини, ні звіра — нікогісінько. Він почав лазити під мокрими кущами: чи не причаївся дощик десь там? Але ні під кущами, ні в очереті, хоч скільки він шукав, дощику не було. Тоді Водяничок вирішив його покликати.
— Гей! — гукнув він голосно, склавши трубочкою долоньки. — Гей, дощику, де ти?!
Він довго чекав відповіді, наставивши вуха. Але довкола чулося тільки те саме нескінченне шарудіння.
Раптом позаду в ставку Щось заплюскотіло — ніби хтось вилазив із води. «Це він!» — подумав Водяничок і обернувся.
Як же він розчарувався, побачивши власного батька, що виходив на берег.
— А ти що тут робиш, синку? — спитав батько.
— Що роблю? — засмучено перепитав Водяничок. — Я шукав, де заховався дощик. А тепер гукаю його, але він не озивається. Мабуть, він утік.
Батько засміявся.
— Кого ти шукаєш? Дощ? Але, дитино, ти ж уже хтозна-відколи стоїш на дощі! Так, так! — усміхаючись, додав Водяник, — Он що буває, коли не дослухаєш до кінця, що тобі каже батько.
НОЧВИ НА ВОДІ
Влітку до млинового ставка майже щодня приходили з села люди — дорослі й діти, — щоб скупатися.
Коропа Ципрінуса це зовсім не тішило, — як на нього, то краще б вони сиділи вдома.
Але Водяничкові подобалося, сховавшись десь у прибережних кущах, стежити за тими, що купалися.
Звісно, плавали вони так собі, ці люди. Хто по-жаб’ячому, хто по-собачому. І всі — виставивши голови з води. Кумедно було бачити людські червоні обличчя, що, сапаючи й випльовуючи воду, плавали по ставку.
А ще кумедніші здавалися плавці знизу! Коли Водяничок перевертався під водою на спину, він бачив угорі чудернацькі рухливі тіні. Смішно було дивитися, як вони там просто викручували собі руки й ноги, а самі майже з місця не рушали.
Якось, коли він лежав у мулі і дивився вгору, на людей, там раптом де не взялося щось чорне й неоковирне. Досі малий нічого такого ще не бачив. Воно повільно пропливло над ним, наче величезна рибина, тільки без плавців і хвоста. Водяничок не міг збагнути, як воно посувалося вперед. «Треба роздивитись його зблизька!» — подумав малий.
Водяничок поплив до берега і виринув з води. Він побачив, що те дивовижне щось схоже на ночви, в яких сидів чоловік. А чоловік той був мірошник. У кожній руці він тримав по палиці і спритно правив ночвами, які пливли по воді.
І тоді Водяничок згадав, що він такі ночви вже десь бачив. Ну звісно ж! Ночви ті завжди стояли в очереті біля берега. Водяничок думав, що то ночви для прання. А тепер він знав, що в цих ночвах можна плавати! Однак пливли вони тільки вперед! Водяничок уважно стежив, як мірошник загрібав воду двома довгими палицями. «Це треба запам’ятати!» — подумав Водяничок. Він-бо хотів, як тільки випаде нагода, і собі так покататися.
Другого дня, опівдні, коли всі люди розійшлися обідати, Водяничок вирішив спробувати щастя.
Ночви стояли там, де й завжди, — в очереті коло берега. Вони були прив’язані до дерев’яного кілка, але то дарма. Малий, правда, не розв’язав мотузяного вузла, зате він дуже легко висмикнув з м’якої землі кілок, взяв його разом з мотузком під пахву і вліз у ночви.
А де ж дерев’яні палиці, якими гріб мірошник? їх ніде не було. Напевне, мірошник забрав їх із собою. Казна-що! Як же перепливти в ночвах ставок без палиць?
Водяничок трохи подумав. Потім узяв дерев’яний кілок і спробував гребти ним. Але з цього нічого не вийшло. Тоді малий умостився на задку ночов і почав відштовхуватися кілком від берега. Ночви ледве просувалися крізь гомінкий, тріскучий Очерет. Нарешті Водяничок виплив на чистоводдя. Але тут уже не міг дістати кілком дна: ставок поглибшав, а кілок був занадто короткий.
«Отакої! — сердито подумав Водяничок. — Що мені з цих ночов, коли я не зможу в них плавати? Піду-но знайду на березі довшу палицю!».
