І все-таки... Я досі не знала, як пояснити те, що зі мною трапилось, і не розуміла, що робити далі. Бо це і справді було якось...хм...не те, щоб дивно, але явно не так, як мало бути. Щось химерне зненацька з’явилось у моєму житті, але чому й навіщо, я, на жаль, не знала. І ніхто не знав. Хіба що окрім моєї бабусі.

Ти, напевно, вже встиг подумати, що це саме їй збиралася дзвонити моя матінка. Та на жаль, я буду змушена тебе розчарувати. В моєї бабусі немає телефону. Вона узагалі не визнає жодної техніки. Моя бабуся — дитя природи і квітів, вона давним-давно покинула все, що зв’язувало її із сірим, осілим життям, і вирушила кудись у світи. Відколи я себе пам’ятаю, вона завжди мандрувала. І ніхто не знав, куди вона вирушила цього разу, бо вона ніколи не казала, куди збирається піти. Підозрюю, що вона й сама цього не знала, а йшла навмання, туди, куди її кликало серце.

Я розуміла, що це не світ перевернувся догори дриґом, а тільки я. І в цьому була своя загадкова романтика. Навіть зараз, міцно притулившись спиною до холодної, шорсткої стіни, я думала, що насправді не все так погано, як здавалось на перший погляд. Навряд чи багато людей можуть похвалитися тим, що одного ранку прокинулись на стелі. А я можу. І це круто.

Я дивилась на кота, що прослизнув у кімнату крізь напівпрочинені двері і діловито походжав по килиму, витріщивши величезні зелені очиська. Він обнюхав мотлох, що випав з шафи, вистрибнув на стіл і, прицінюючись до напівзасохлого кактуса, влігся посеред купи сміття.

Знаєш, я ніколи не любила прибирати, бо вбачала у безладі якусь химерну хаотичну гармонію. Домашній хаос був своєрідним затишком, в який завжди можна було повернутись після важкого дня, напхом напханого всілякими снобськими витребеньками. Кляті сноби були скрізь: у школі, на вулиці і в нашій божевільній компанії. Мій брат і навіть Вінт (тик-так, цей відірваний від світу розтелепа з трагічною сімейною історією) — і ті тягнули додому все, що, як їм здавалось, милує око своєю вишуканою красою. Якось я запитала у Вінта, чи зі своїми дівками він теж так робить — закидає на спину і волочить до себе. Та він не відповів, а натомість надувся, як індик, і сердито засопів мені у вухо.

— Скільки можна! Вічно пхаєш свого носа, куди не просять...

Тим часом котяра, здається, увійшов у смак і строщив майже половину кактуса. Я голосно вилаялась і озирнулась навколо в пошуках того, що можна пошпурити в пухнастого негідника. Під руку потрапив старий підручник з алгебри, що валявся на шафі, присипаний пилом. Я згадала, як шукала його минулого року. Ясне діло, так і не знайшла.

Я струсила з нього пил і з розмаху запустила в кота. І, як не дивно, поцілила, хоч і страждаю надмірною криворукістю. Котяра пронизливо нявкнув і гепнувся зі столу, тягнучи за собою скатертину, кактус і все, що накопичилось там за кілька місяців. Почувся дзенькіт розбитого скла.

В цю ж мить у кімнату зазирнув Мирко і з ошелешеним обличчям подивився на мене.

— Ти чого розпсихувалася? — спитав він, очевидно, подумавши, що я в пориві агресії зібралась розбомбити кімнату в пух і прах.

— Це Мурий дуріє! — відповіла я і тицьнула пальцем на рудий пухнастий хвіст, що нервово визирав з-під ліжка.

— Ясно! — зітхнув Мирко і зловив кота. — От видно же, що весь в хазяйку!

— Угу! — буркнула я впівголоса. — Поговори мені тут...

Мирко презирливо скривився і вийшов з кімнати, тримаючи кота під пахвою.

— Однією проблемою менше... — сказала я сама собі. — Дурна руда скотина...

Скотина, напевно, почула, про кого мова, і докірливо зашкряботіла у двері.

— Тпрусь! — крикнула я. — Тпрусь! А-а-а! Ти що, смерті моєї хочеш? Заберіть хтось цього дурного кота!

Я була зла, як чорт.

— Чого ти волаєш? Він у коридорі! — виправдовувався брат.

— Замкни його у ванні! Я сказала — у ванні! А в тім, яка різниця, що я сказала? Ти ж повинен розуміти, що я маю на увазі!

— Я тобі що, антена? — спалахнув Мирослав. — Чи індикатор для зчитування думок? Дістала вже зі своїми вересками!

Через деякий час у двері подзвонили. Мама вийшла в коридор і незабаром повернулась, ведучи з собою гостя — дивакуватого чоловіка у довгій чорній сутані, очевидно, священика. Йому було десь під сорок, та тим не менше, його волосся було повністю сиве. І тільки величезні блідо-блакитні очі виражали химерну жвавість, зазвичай притаманну виключно підліткам. Він уважно подивився на мене — а тоді розсміявся на ввесь голос.

— Оце і є ваша одержима? — він реготав і реготав, тримаючись за груди, не в силах стримати живий напівдитячий сміх, що нестримним потоком лився із нього, як, буває, весняна вода ллється із берегів. — Одержима! Нещасна! Я так не можу! О-ох! Дайте води! Бо я зараз вмру зі сміху! Ха-ха-ха!

І він загатив кулаком по столу, не в змозі впоратись зі своїми емоціями.

Так я познайомилася з Вано.

Вано був дивовижною людиною — тепер таких немає. Людина-феномен, людина-загадка, людина-історія. Про таких складають байки і пишуть пісні. Такі стають героями численних казок і фантастичних пліток. Такі, як Вано, народжуються раз на тисячу років і проживають життя, їх не гідне, та тим не менше, залишаються щасливими і втовкмачують своє щастя у голови іншим. І в них це чудово виходить.

Про нього ходили легенди. Та й що тут дивного — зрештою, рід діяльності зобов’язував Вано постійно перебувати в містичному світлі похмурої слави. Адже він був священиком. Точніше, екзорцистом.

Ця новина, звичайно, викликала в Андрія скептичну посмішку, та тим не менше, Вано заінтригував його з першої хвилини знайомства.

Вано був божевільний, це було ясно й сліпому. Він справді вірив у те, що володіє даром виявляти і виганяти з людини демонів. Вано казав, що вигнав їх тисячі, що нажив собі купу безтілесних ворогів, що перетворив своє життя на безкінечну боротьбу з духами, котрі досі прагнуть помсти. Він казав, що демони заповнили його дім, його життя, його сни і навіть душу. Що вони в’їлися в нього, як бруд у шкіру, вгризлися в мозок, немов нав’язливі огидні слимаки. У його домі все було пронизано демонами — меблі, книги, картини, брудні чашки і навіть порожні склянки з-під віскі. Демони сновигали по квартирі вночі, наступали на розкидані шкарпетки і зацікавлено шелестіли сторінками, заважаючи спати. Демони швендяли по кухні, скидали покришки і плювали в холодильник, псуючи продукти. Демони гадили на підлогу, здирали ковдру з ліжка, забиралися в комору і просвердлювали дірки у банках — в тих дірках потім плодилися черви, і не раз, бувало, серед ночі його будив гучний «ба-бах!» — трикляті потвори штовхали банки з полиць, ті вибухали, заляпуючи підлогу гидкою сумішшю консервованих овочів, товченого скла і живих рухливих хробаків, що продовжували судомно звиватися навіть тоді, коли Вано топтався по них своїми важкими черевиками, коли дбайливо зішкрябував з паркету кольорові останки і змивав їх в унітаз. Демони були скрізь — вони жили навіть під іржавим обідком унітаза. Рев води в каналізаційній трубі часто-густо змішувався з їхнім божевільним реготом. Іноді демони глузували з Вано, змушуючи раковину відригнути все, що вона проковтнула за останні кілька днів. В такі моменти Вано відчував, що його терпець от-от увірветься, проклинав своє життя і видзвонював глухого сантехніка з кривими руками і горлом, завжди охочим до якісного (чи й не дуже) алкоголю. Іноді сантехнік не приходив — замість нього з’являлися сусіди, що жили поверхом нижче — демони затоплювали і їх. Вони проклинали Вано, Вано у відповідь матюкав сусідів, а демони в свою чергу голосно сміялися з усіх, аж тремтіли шибки в немитих вікнах. Потім сусідам ставало соромно (Вано був священиком, врешті-решт) — і вони викликали працівників комунальної служби. Демони в цей час кудись вшивалися — очевидно, їх не надто приваблювала велика кількість людей — і сусіди дружно завалювались на кухню допивати дешевий коньяк чи пляшчину віскі, необережно залишену Вано на брудному підвіконні.