В той же час зникає поняття життя і смерті. Старий сусід, якого кілька років тому вбив кінь і який давним-давно вже перетворився на попіл, одного дня приходить до себе додому веселий і усміхнений, а головне — живий! Приходить разом з конем, якого чи то вовки заїли, чи то сусідові родичі закатрупили. Ми виходимо на вулицю, щоб подивитись на цю дивовижу — і раптом помічаємо, що кінь — не кінь зовсім, а гнилий кістяк, якому це, однак зовсім не заважає мирно поскубувати траву... А дядько... Та нема ніякого дядька, тільки купка пороху лежить на порозі.
Руйнування всеможливих законів супроводжується активізацією різношерстої нечисті, що мешкає в паралельних реальностях. На поверхню вилазять всілякі привиди, демони, духи та інша напасть, яку наплодила божевільна людська уява... Я не про паразитів, що існують насправді, а про різних чудовиськ, вигаданих людьми. Потвори, що досі жили тільки в голові або десь вампірили собі у всіляких астралах, виповзають на світло, страшні і зміцнілі. Прогресує те, що ми звикли називати магією. Читати думки — та будь ласка, ще й не таке уміємо! Зазирнути в майбутнє — раз плюнути! Ми і полетіти зможемо, і грім на вашу голову накликати, і на жабу вас перетворити! Ми все зможемо, якщо захочемо! Бо ми — всемогутні!
Це все непогано доповнює руйнація зорових, слухових, дотикових, смакових та інших відчуттів, притаманних людині (і не тільки їй). Не вір своїм очам — ти бачиш ілюзію! Не вір своїм вухам — тобою керує страх! Не торкайся ні до чого — це може бути небезпечно! А раптом якась нещасна крижина обпече твою руку вогнем?
Ну і нарешті черга дійшла до катаклізмів — улюбленої теми всіх письменників і кіносценаристів. Оскільки закони фізики пішли у відставку, нечисть розгулялась не на жарт, людьми кидає туди-сюди — з минулого в майбутнє і навпаки, де вони мають можливість дати собі в пику і таким чином помститися собі ж за якусь зроблену вже (або тільки ще заплановану) помилку, а очам і вухам більше не можна вірити, то пора б уже і щось масштабніше запустити, щось таке, що зможе стерти навіть найменші натяки на гармонію і перетворити світ на безмежний хаос... Тому... Катаклізми і катастрофи, налітайте, дорогенькі, налітайте! Землі набридло крутитися! Ваш час нарешті настав!»
І в цьому був весь Вано.
Ще він любив сміятися. Вано реготав з усього і всіх, Вано реготав усюди, незважаючи на осудливі погляди інтелігентних дідусиків у великих окулярах та всезнаючих бабусь на лавочках біля під’їзду. Його любили діти, обожнювали Кірині друзі, навіть похмурі священнослужителі — і ті ставали м’якшими від його добродушного сміху. У його домі постійно хтось товкся — Вано любив гостей, двері його квартири були відчинені для кожного. Не раз і не двічі Кіра влаштовувала тут свої тусовки — «злети», як вона їх називала. Це були божевільні посиденьки з гітарою, тамтамами, віршами — як геніальними, так і повністю бездарними, голосними співами — знову ж таки, різної якості. Вано любив їх усіх — верескливих школярів, що вперше усвідомили свої таланти, обдовбаних студентів, котрі часто-густо забували, як і чого вони тут опинились, божевільних художників і поетів, що чомусь скромно тримались осторонь, хоч і нерідко творили справжнісінькі шедеври. Ця різношерста компанія займала всі ліжка, столи, диван, підлогу, кухню і навіть комору і починала дуріти — іноді тихо й мирно, як годиться справжнісіньким інтелігентам, а іноді зчиняючи такий шум, що аж стіни тряслися і двері падали (бо якісь вар’яти гойдались на них до посиніння). В такі моменти Вано радів, як мала дитина — він бігав туди-сюди, стараючись поспілкуватися з кожним. Він приносив духмяний липовий чай і годував усіх домашнім печивом (що цікаво, ніхто ніколи не бачив, щоб Вано вовтузився на кухні). Він навіть пробував бренькати на гітарі, але з цього нічого не вийшло. Зате сопілка і флейта в його руках перетворювались на справжнісінький скарб. Вано грав ніжно і натхненно, переливи мелодії витікали прямісінько з глибин його великого серця і окутували кожного океаном тонких емоцій. Іноді Вано розповідав якісь дивовижні історії, іноді ділився ідеями. Кірині друзі вбирали в себе кожне його слово, кожну його думку — декому навіть здавалося, що він знайшов свого провідника. Вони просили Вано стати їхнім духовним наставником, але священик тільки сміявся у відповідь, постійно віднікувався, ну і замість компенсації пропонував яку-небудь рідкісну книжку зі своєї величезної бібліотеки.
Що робив Вано цілими днями, можна було тільки здогадуватись. В монастир він навідувався рідко. Час від часу його можна було побачити в старенькій церкві на околиці міста — по великих святах він правив там службу. Іноді він зникав на кілька днів — кажуть, їздив виганяти демона з чергового одержимого. Вано чомусь не любив робити це в монастирських стінах. Приводити нещасного до свого дому теж було не найкращою ідеєю — по-перше, священик не хотів лякати сусідів нелюдськими вересками гостя, а по-друге, не надто горів бажанням поповнювати колекцію домашніх демонів ще одним невгамовним екземплярчиком.
Коротше кажучи, Вано був божевільним.
11
Зима цього року на диво багатосніжна. Снігові кучугури — тут і там: вулиці, сквери, залюднені парки — куди не глянь, клубочаться, парують, дихають, витріщаються в небо крижаними порожніми очницями. Голодні собаки лащаться до ніг, та їх чекає розчарування: ноги сердито відштовхують брудне місиво шерсті і суму; ноги поспішають додому, їм нічого робити у порожніх темних провулках. Ноги тупотять по засніжених бруківках, ледь волочаться сходами, підозріло зупиняються біля щойно пофарбованих дверей під’їзду. Ноги важко зітхають, прислухаючись, як повертається ключ у замку, а потім довго киснуть у гарячій ванні. Та коли в будинку напроти гаснуть останні вікна, ноги починають тремтіти від дотику довгих (як у піаніста!) пальців, їм стає важко рухатись, кудись зникають всі їхні сили — і чергова ганебна поразка завершує цю нерівну боротьбу. Пальці отримують своє — їхня хвора фантазія змушує ноги задихатися від смердючої жирної мазі; пальці заливаються сміхом, спостерігаючи, як морщиться волога шкіра на голих п’ятках. Вдосталь надивившись на ці муки, пальці нарешті припиняють тортури і загортають їх у теплі шерстяні шкарпетки. Приємне тепло наповнює ноги. Їм стає легше. Їм більше не хочеться вмирати. Пальці дбайливо окутують їх ковдрою. Вікно вже не світиться. Що ж, спіть, малята. Зустрінемося завтра.
Ранок — звичайний ранок. Один із... Таких багато. Андрій прокидається... Спалося? А чорт його знає. Останнім часом він уже сумнівається в цьому. Хоча ні, не так: він уже давним-давно в цьому сумнівається. Що йому снилося? Не пам’ятає. Очі болять — знову. Ноги наповнені кригою — здається, він навіть відчуває, як тріскає замерзла кров у роздутих жилах.
Мазь не допомагає. Лікар приречено розводить руками. Пропонує обстежитись. Вкотре. Черговий рейс по амбулаторіях-кабінетах не приносить полегшення. Кров із пальця, кров із вени (крига вже скресла, знову обман!), якісь підозрілі обличчя, баночка з сечею... Примружені очі і худющі руки-щупальця — ану, де там у тебе болить? Давай, покажи нам, подай на блюдечку — ми так давно цього чекали! Ти диви, який апетитний! Свіжесенький, паруючий! Щойно з вулиці, чи де там тебе зазвичай носить! Несіть тарілки, випивку і огірочки! Пора обідати! Хлопче, ти що, не чув? Обід!
Тонка медсестра зміряла Андрія зневажливим поглядом і захлопнула двері перед самісіньким носом. А той щойно збирався сказати їй, що до обідньої перерви ще добрих п’ятнадцять хвилин. Он же, на дверях розклад висить. А зараз тільки за чверть дванадцята. Та де там! Її кістляве обличчя в квадратних окулярах ховається у стінах кабінету, поки рука обурено крутить ключами — мовляв, краще перестрахуюсь, бо ж, бач, ходять тут усякі, жити заважають!
Як завжди, на допомогу приходить Кіра. Він не сміє скиглити при ній — Кіра терпіти не може, коли хтось скиглить. Вона щось викрикує у трубку, галасує, сміється... До її вересків додаються чиїсь веселі басовиті крики. «Так, ми на ковзанці! Так, на озері! Приєднуйся!»