— Не підглядати! — застеріг його Юрко.

— Та ж не буду, звісно! А тепер, Гіласе... — почав Андрій з плащем на голові, та не договорив, бо до нього долинув приглушений тупіт ніг. — Гей, ти куди? Ану вернися! Чуєш? Я до кого звертаюся?

Він хотів сказати Юркові, щоб той не ліз у воду, але було пізно: за братом вже і слід прохолов.

— Не слухаєш мене? Ну гаразд, нехай буде по-твоєму... Так що... Раз-два-три-чотири-п’ять, я іду тебе шукать!

Він пірнув у хащі і зазирнув за кожне більш-менш пристойне дерево. Звичайно, Гіласа-Юрка там не було. Брат був майстер ховатися. Минулого разу Андрій шукав його дві години і знайшов під трав’яним настилом.

«Треба біля берега подивитись, там трава густіша», — подумав Андрій і пішов уздовж озера.

В цей час десь неподалік почувся тихесенький плюскіт води.

Андрій здивовано прислухався.

Через кілька хвилин плюскіт повторився. І цього разу — уже значно ближче.

Плюскіт пролунав утретє. Андрій побачив, що цього разу по воді пішли ледь помітні кола...

А тоді ще раз...

І ще...

Кола побільшали. Тепер уже все озеро взялося легкими хвилями, що колихалися туди-сюди, немов не в змозі вирішити, в котрий бік втікати від того, що зачаїлося в глибині. А хлопчик продовжував стояти і дивитися, хоча в його серце повільно закрадався справжній жах.

А тоді він побачив свого брата. У воді. Той безпорадно борсався біля самого берега. Мабуть, посковзнувся і впав у озеро. На щастя, переляканий Андрій не розгубився, і, тримаючись однією рукою за гілку, іншою спробував ухопити брата за барки. Але брат був важкий і одразу же вислизнув, тільки медальйон залишився в руці. Тоді Андрій став на край кожуха і скинув у воду один з рукавів.

— Тримайся! — крикнув він якраз в той момент, коли Юрко вперше булькнув під воду. Через дві секунди голова хлопчика знову з’явилась над поверхнею озера і він перелякано закричав.

— Не хочу до діда, чуєш? Не віддавай мене дідові і дяді Ігор...кахи-кахи!

Юркові очі божевільно витріщились, а рот відкрився, не в змозі заковтнути свіжого повітря. Здається, йому в горло потрапила вода.

— Хапайся за рукав! — крикнув Андрій, відчуваючи, що сам починає з’їжджати в озеро.

А тоді...

Що він побачив тоді, Андрій так і не зрозумів. А згодом відчув, що навіть не впевнений, чи взагалі щось побачив. Принаймні так йому потім сказав здоровий глузд. Та в ту мить із його горла вирвався дикий, нелюдський вереск жаху, що скував усе тіло. Неймовірними зусиллями Андрій прибрав до рук контроль над собою, зістрибнув з мокрого кожуха і щодуху кинувся бігти — подалі від озера, у бік села.

Він бачив, як чорні хвилі затремтіли — і з-під них виринула...з-під них виринула...виринула...

Так, майже людська. Біла, мов сніг, і слизька, мов риб’яча луска.

Так, холодна і мертва. З довгими тонкими пальцями і покрученими жовтими нігтями.

Ходи до мене, хлопчику! У нас тут різдво: риб’ячий король народився! Ходи сюди, принесемо йому разом дари!

Вона випірнула з глибин і вчепилась за прибережні трави. Андрій згадав, як бабуся розповідала, наче нігті в людини, як і волосся, продовжують рости навіть після її смерті. А ще вона казала, що коли тобі стане дуже страшно, треба заплющити очі і сказати: «Це сон!».

Я ж чекаю на тебе, чуєш? Давно уже чекаю... Я обійму тебе, заколишу... Віднесу у тихе плесо... Там ти заснеш, там ти спочинеш...

— Відчепися! — сказав Андрій. — Не обманюй мене! Я знаю, ти всього лише сон...

«Сон... Сон... — стривожено плюскотіли хвилі. — Давай попливемо зі мною... Далеко-далеко. Туди, де птах не літає і сонце не сходить...»

Вона вхопилась за сухе бадилля. Щоб використати його як опору. Так іноді потопаючі намагаються вибратись на берег.

Потопаючі...

Потопельники.

Так, майже людська.

Холодна і мертва.

Рука. Пекельна рука.

Андрій щодуху біг по стежці, боячись побачити того (чи ту), кому ця рука належала. Здається, він відчував, як безшумно ступає за ним невидима сила, як крадеться навшпиньки, мов пливе повітрям, вслід за його промоклим від поту розпашілим тілом.

Він не пам’ятає, як добіг додому. Пригадує тільки, що ніяк не міг відчинити хвіртку, бо щось сталось із замком.

А тоді над його головою пронісся слабкий подих вітру. Холодний подих. Дуже холодний. Можна навіть сказати, крижаний.

Вітру.

(Ага!)

Позаду нього хтось стояв.

Стояло.

Стояли.

Він-вона-воно знаходилися за його спиною. Андрій відчував, як безшумно ворушаться довгі тонкі пальці.

Він-вона-воно чекали.

Когось.

Чогось.

Ба ні.

Когось і чогось.

Бі-лі хо-ло-дні ру-ки!..

Смерті.

Вони чекали його смерті.

(Тільки не оглядайся! Нізащо не оглядайся!)

А воно наближалося. Мить, ще мить — і не буде більше нічого. Залишиться тільки відчуття неймовірного...

— АААААААААААААААААААААААААААААА!!!!!(жаху).

Так, це був крик всепоглинаючого, всесильного, всестрахітливого, всепекельного і всежахливого (пробачте за тавтологію) жаху. Він вирвався з Андрієвих грудей, не в змозі більше опиратись отруйній правді, що от-от мала змусити його замовкнути на віки вічні...

(амінь).

— ....АААААААА!!!

— ...Андрію!

— АААААА!!!

Він падає і падає кудись у ніч.

— ...прокинься, чуєш? Хлопчику мій! Синочку!

...падає і падає...

Кудись у чорні пекельні глибини...

Де птах не літає, де сонце не сходить (трава не співає і день не надходить).

Де чорні леза й мертве павутиння...

(лечу, лечу, лечу, лечу...)

На тихі зорі та ясні води.

У чорні води.

— Води!!!

Плюскіт. Мовчання. Темрява. Холод...д-д... ...д-д-дикий вереск. Мокро. Щось сліпуче вдаряє в очі. Над ним стоїть перелякана мама. Вона щодуху трусить його за плечі, поки батько присвітлює ліхтарем. Обличчя мами бліде й нажахане.

— Андрію, де Юрко?!

— Юрко... Юрко там... Його взяла... Біла жінка... Наяда... У Андрія раптом пересихає в горлі і він не може сказати ні слова. Мама хапає його за руку і пробує розтиснути маленький кулачок. Від несподіванки вона перелякано скрикує, бо бачить на долоні срібний ключ з обірваним ланцюжком.

Вона знає, що сьогодні Юркова черга носити прикрасу.

— М-да... Здається, я... шокований. Чорт, та я, чесно кажучи, навіть не знаю, як реагувати на це!

Андрій сидів, обхопивши руками голову, і спантеличено погойдувався на стільці. Він сподівався чого завгодно, але до ТАКОЇ правди доля його не готувала.

Виявляється, у нього є брат. Тобто... був брат. Брат-близнюк, Юрко, точна Андрієва копія, котрої не стало рівно чотирнадцять років тому. Бо його забрала вода, як дідуся і дядька Ігоря.

Але як він міг цього не пам’ятати?

(З Андрієм теж було щось негаразд. Відколи сталася біда, він часто прокидався вночі і просив зашторити вікно. Йому здавалось, що там хтось ходить. Якась біла жінка. Звичайно, йому це снилось. І в цьому не було нічого дивного, бо хлопчик пережив стрес. Ліра збиралася зайнятися хлопцем після того, як оклигає Оля. І вона справді це зробила. Так, було нелегко, бо чудодійна люлька — це та річ, яку можна давати дитині. Але Ліра була майстром своєї справи. Недарма вона стільки років вивчала гіпнотичні техніки і таємничі властивості трав. Ліра звеліла батькам близнюків позбутися всього, що нагадувало про Юрка, включно зі спільними іграшками та фотографіями, і навіть сама прослідкувала, щоб нічого не пропустити.

Та, на жаль, без побічних ефектів не обійшлось. Якщо до цього часу близнюки розвивалися майже блискавично, вміли не лише читати, але й розв’язувати задачки на три дії, розумово випереджаючи навіть восьмирічних дітлахів, то після Ліриних маніпуляцій мозок Андрія різко загальмував. Те, що раніше давалося йому з легкістю, тепер вимагало значних зусиль. Батьки сподівались, що він оговтається і знову стане таким, як раніше, але помилились, бо хлопчикові диво-здібності вмерли разом із братом. Точніше, з пам’яттю про нього.