Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Вано був сивий, як голубінка. Демони випили з нього страх, виїли смерть, висмоктали схильність до самокатувань. Ще в юності Вано по вуха закохався в однокласницю, та одного разу ця хвойда втекла до безвідповідального волоцюги, якого цікавили тільки мандри, гульки і дівчата. Волоцюга не заморочувався нічим на світі, він просто ходив по землі, як допотопний пророк, проголошуючи культ вседозволеності, і тягнув у свою прірву сотні таких же безпросвітних, як сам. Вони всі були сліпцями, Вано це знав. Його бабуся твердила, що в них вселився змій. Вона казала, що бачила цього змія, що чула його сичання, яке долинало із їхніх ротів. Спочатку Вано не вірив їй — бабусі було за дев’яносто і вона страждала від старечого маразму. Але потім, коли один із цих бридких людей спокусив його благовірну, він змінив свою думку. Вано був упевнений — ця істота очорнила її лагідну, ще майже дитячу, наївну душу і знищила її, затягнула в безодню, щоб гризти, терзати і мучити до кінця віків. Йому ж залишився тільки біль розбитого серця і туга за коханням, яке він втратив назавжди.

З мосту та й у воду — ось що збирався зробити Вано, дізнавшись про зраду коханої дівчини. Та коли перелазив через перила, його зупинила якась дивна стара в довгій льняній сорочці, що пахла польовими травами і димом. Її голос був м’яким і мудрим, погляд — глибоким і жвавим, а рухи — моторними, ніби їй було шістнадцять, а не шістдесят. Її полотняна торбина була повна всякого зілля, на шиї гойдався разок горобинового намиста, а обличчя випромінювало молодечу радість. Вона майже нічого не говорила, але світилася радістю, що робило її схожою на героїню старого фільму. Вона була живою, занадто живою, і руки в неї були по-материнському теплими. Стара змусила його повернутись на міст, а потім подарувала люльку, набиту порошком із духмяних трав.

Досі він ніколи не курив люльку — дим обпік йому горло і викликав сльози. Коли він затягнувся вдруге, то зрозумів, що щось змінилося. Вселенська печаль заволоклась туманом, біль розм’якшився і став легким та пластичним, немов бджолиний віск. Груди наповнились приємним теплом, а думки — лагідним сонливим коливанням. Кістляві руки світу перетворились на пухнасті котячі лапки — і він заснув на тих лапках, в солодких і ніжних обіймах своїх загублених спогадів. Так почалось його нове життя, неспокійне і дивне, сповнене химерних пригод і безкінечної гонитви за безтілесними монстрами.

Стара забрала його до себе. Вона стала для нього матір’ю і мудрою наставницею. Вона відкрила в ньому неймовірну силу — силу могутню, силу цілющу, силу, яка здатна воскрешати і змінювати людину зсередини. Вона бачила в ньому могутнє джерело енергії, він був для неї воротами, через які перетікав всесвіт. Стара казала, що такі, як він, колись ставали пророками. Стара навчила його бачити людські душі. Стара навчила рятувати, навчила зцілювати. Стара відкрила йому таємниці польових трав.

Він був старанним учнем. Він вловлював усе на льоту. Школа життя відрізнялась від нудних посиденьок за партою, де сонний підсліпуватий учитель змушував учнів зубрити нікому не потрібні формули і вивчати вставні конструкції. Тут він був вільним. Тут він був собою. Тут він не боявся і відчував себе живим. Він згадував своїх батьків — і йому здавалось, що десь далеко на небесах за ним стежать дві пари добрих, ласкавих очей, котрі підтримують його і сповнюють життя сенсом. Він тоді уже забув, як виглядають ці очі — Вано ніколи не зберігав фотографій, бо це викликало у нього тільки біль і злість.

Колись він приходив на їх могили. Але це було давно, Ще в минулому житті. Всі його дні поділилися на «до» і «після» — той міст і жваві очі старої змусили його переродитися і дати початок новому життю, в якому не було місця давнім гріхам і болям.

Все, що трапилось до зустрічі зі старою, Вано пам’ятав погано — його спогади були окутані завісою густого туману. Він знав, що вони були, їхній скелет досі сидів у його мозку, немов хитка опора реальності, але всі почуття й емоції, зв’язані з ними, назавжди вимило з його думок. Смерть батьків, зрада дівчини і бажання вкоротити собі віку тепер нагадували якийсь страшний напівзабутий сон.

Стара навчила його радіти кожному прожитому дню. У світі було скільки дивовижних речей! Море безкінечних доріг, які треба було пройти, океани трав, які судилося зібрати, цілі натовпи знедолених, яких він мусив вилікувати. А ще були сотні тисяч книг, які він збирався прочитати, купи ідей, які треба було втілити, і мрії, мрії, мрії — могутня безодня мрій!

Стара була святою — він вірив у це до того моменту, поки не почав бачити тіні. Що це було — душі померлих, якісь потойбічні монстри, галюцинації чи просто побічні ефекти рослинних випарів, він не знав, але, чесно кажучи, Вано боявся своїх видінь. Темні, похмурі клубки туману переслідували його повсюди — на вулицях, в переповненому транспорті, в домі старої і навіть на цвинтарі. Вони літали в повітрі разом з птахами і витріщалися на нього з глибини людських душ. Вони були чужими йому, бридкими, огидними, та тим не менше, він мусив миритися з присутністю цих паразитів, бо вже зрозумів — це був його хрест.

Стара хотіла допомогти — та їй забракло сили це зробити. Не допомогли ні трави, ні настоянки, ні замовляння. Тіні продовжували його мучити, заважаючи жити. Він більше не міг вивчати зілля, бо тіні постійно були поруч і поганили все, що вдавалось здобути нелегкими зусиллями. Трави, які він зривав на найвищих гірських вершинах, корені, які він викопував на дні найглибших урвищ, прекрасні лілеї, які він витягував з драглистого баговиння — від дотику тіней це все в’януло і гнило, перетворюючись на страшну отруту. Одного дня Вано зрозумів, що мусить покинути стару — її кликали мандри, його — ненависні тіні. Їхні шляхи розійшлись. Далі він мусив іти сам.

І він пішов. У монастир. Бо не знав, куди ще себе подіти. Рідне село його не вабило. Родичів не було. Про університет навіть чути не хотів — п’яні шабаші і гульки в гуртожитках викликали в нього огиду. Від дівчат також нудило. Єдине, що його цікавило, це книги.

Але одного разу в монастир привели одержимого — і Вано зрозумів, що тіні, які його переслідують, це демони. Жахливі, пекельні демони, що заполонили цей світ. І Вано вирішив, що було б добре навчитися виганяти їх з нещасних і відправляти знову в пекло. Тільки цього разу — уже навіки. Так Вано став екзорцистом.

Вано нітрохи не був схожий на канонічного священика — Андрій ніколи не чув про священиків, що заперечують божественний промисел. Розуміння бога як істоти, що створила людину за своєю подобою, було чуже йому, як і образ суворого дядечка, що однією рукою карає грішників, а іншою гладить по голівці своїх вірних синів і дочок. Вано вважав, що люди давним-давно перепаскудили розуміння бога, звівши його до пустої запрограмованої оболонки.

«Бог? Не знаю, що саме ви маєте на увазі, але це точно не те, що ви думаєте, — говорив Вано, дмухаючи на чашку з гарячим чаєм. — Та й узагалі... Знаєте, дітки, не забивайте собі голову релігією! Все, що треба, вже й так у вашій голові.»

Вано вважав, що шукати мудрість треба в минулому — в тих далеких часах, коли людська свідомість тільки-тільки починала формуватись. Його дратувало те, що міфологічне сприйняття світу вважалось найнижчою ланкою у системі еволюції людської психіки. Він вважав, що міфологічна свідомість була просто іншим руслом людської думки, не менш потужним, ніж свідомість сучасної людини.

Для Вано світ був схожий на величезний кубик. Вано вірив, що більшість людей бачить тільки одну його грань — ту, яку їм нав’язують з раннього дитинства, ту, яка мертвим тягарем засіла в їхніх головах, заглушивши паростки власного мислення. Бо насправді цих граней було значно більше, але побачити їх могли тільки одиниці.

«Вано, твоя логіка вбиває мозок! — казала йому Кіра. — Неможливо побачити всі грані кубика водночас, якщо, звісно, цей кубик не скляний!»

Вано хитро посміхався, сьорбав чай і загадково мружив очі, тримаючи на колінах черговий збірник міфів.

46
{"b":"586026","o":1}