Невеличка скромна кімнатка. На канапці, забравшися на неї з ногами, сидить з книжкою дівчина років двадцяти. Гарненька. Відірвалася від книжки, обернулася в бік дверей і весело гукнула «заходьте». Не підводячися з канапки, потяглася назустріч Інтеліґентові. Ніжний, довгий поцілунок.

Інтеліґент сідає на канапку. Запалює цигарку…

По виразу його обличчя, по його руках, ви бачите, що він – це чесний, розумний чоловік, якого не розуміють, гнітять, цькують… Роля красива, меланхолічна. – Правда, зараз ніхто не наважиться сказати, що мій герой грає ролю, бо ви всі знаєте, що мій герой і справді таки такий чоловік… В усякім разі, пам’ятайте твердо, що, не забувши, що наш ґрим є ґрим, не забувши про люпу між вашим оком і маленьким прищем – ви не досягнете успіху… Правда, ви ніколи не забудете про те, що тримаєте в руках люпу, – але ж у цьому головна вигода цієї гри!..

Дівчина стурбована інтеліґентовим настроєм, голубиться до нього, розпитує. Інтеліґент гірко всміхнувсь, безнадійно махнув рукою. Дівчина домагається. Інтеліґент швидко поступається, починає розказувати. Як завжди, скоро захоплюється, ораторує…

Чому він так охоче розказує зараз те, про що не хотів розказувати вдома?.. Наївне запитання! – Аджеж цей епізод називається «рідна душа»!..

Інтеліґент говорить.

Повторюються кадри виступу Інтеліґента на загальних зборах з доповіддю про раціоналізацію. Але Інтеліґент в цих кадрах ще більш надхнений, а слухачі ніяк не сплять. Навпаки – вони уважні, а дехто й захоплений…

«Раціоналізація».

Інтеліґент ораторує в кімнаті у дівчини. Дівчина слухає уважно й серйозно.

«Нормалізація».

Інтеліґент говорить. Дівчина намагається слухати уважно.

«Стандартизація».

Дівчині стає трудно бути уважною.

«Фордизація».

Дівчина розглядає власні руки.

«Тейло…»

Інтеліґент раптом подивився на руки дівчини. Дівчина нігтем мизинця чистить ніготь на другій руці.

Дівчина, як тільки Інтеліґент зупинився, раптом розняла руки. З невинним і уважним виразом обличчя швидко підвела голову. Маленька павза. Інтеліґент підібрав губи. Помовчав і починає говорити знову – трохи стриманіше…

«Тейлоризація».

Дівчина чемно дивиться в рот Інтеліґентові. Інтеліґент знову потроху розходиться.

Дівчина вмостилася якнайзручніше. Дивиться невідступно на Інтеліґента. На обличчі щира нудота. Інтеліґент гаряче говорить.

З’являються найскладніші таблиці, діяграми, графіки.

Інтеліґент витягає бльокнот і олівець і починає креслити, пояснюючи…

Дівчина знову змінює позу. Вигляд безнадійно нудний… Раптом з’являється рятівна ідея. Дівчина схоплюється, доторкується рукою до Інтеліґентовоґо плеча й біжить у другий куток кімнати.

Інтеліґент, зупинений на півслові, спантеличений і ображений.

Дівчина повертається з коробкою цукерок. З веселим виглядом влаштовується зручненько поруч Інтеліґента. Вибирає собі цукерку і кокетливо частує Інтеліґента. Інтеліґент махнув рукою. Усмішка, просякнена гірким, але мужнім стражданням. Знизав плечима (що там, мовляв, розказувати – нецікаво, видно)… Дівчина протестує, кокетує, ласкавиться, робить обличчя маленької дівчинки.

Інтеліґент знову поступається. Знов починає говорити.

Це – вимога гри.

Знову пливуть діяграми, графіки, таблиці.

Дівчина зібралася вся докупки, як кошеня, влаштувалася дуже зручно, поклала голову на плече Інтеліґентові. Коробка з цукерками в неї на колінях. Інтеліґент ораторує, обурюючися, жаліючися, просякнений відчуттями невизнаного генія. Дівчина час од часу скоса поглядає на нього, обережно вибирає цукерку за цукеркою й кладе їх у рот. Вигляд у неї цілком спокійний – влаштувалась… Інтеліґент її обличчя не може бачити, і тому вона цілком перестала слухати і обмежилася цукерками.

Раптом обоє глянули на двері: Інтеліґент – з надзвичайно незадоволеною фізіономією, а дівчина – з виразною радістю. Вона відсунулася від Інтеліґента, спустила ноги з канапки.

Входить типовий «молодой человек». Одягнений з претензією на шик. Фатуватий, самовпевнений, підкреслено – спритний. Очевидно з першою візитою: коротко оглядає кімнату. В руках – квіти, які він з розв’язною ґраціозністю передає дівчині.

Дівчина схопилася, гостинно вітається, бере квіти, задоволено дякує. «Молодой человек» вклоняється ще розв’язніше.

Інтеліґент сидить похмурий, ображений всім виглядом нового гостя, кожним словом і жестом дівчини.

Це дуже звичайний випадок в людській трагічній практиці. Ви пропонуєте тканину прекрасного благородного малюнку і раптом шматок бездарно розмальованого маркізету притягає увагу вашої покупниці. Я знав продавців мануфактурних магазинів, які щиро страждали в таких випадках. Бо неприємно відчувати презирство до покупця, а особливо коли це жінка…

Курча, як його не підкидай угору, не хоче летіти орлом. Це закономірно, звичайно, але не завжди втішно… Взагалі мушу сказати одверто, – ця гра завжди кінчається програшем…

Дівчина знайомить гостей. «Молодой человек» – люб’язний з відтінком фамільярности. Інтеліґент – церемонний.

Дівчина сіла знову на канапку, «молодой человек» – на стілець біля канапки. Розмова. Інтеліґент у ній участи не бере. «Молодой человек» шикарно залицяється до дівчини, не звертаючи жадної уваги на Інтеліґента. Дівчина задоволена, весела, всміхається, кокетує.

Інтеліґент сидить мовчки, витягнувшися, з кам’яним лицем.

«Молодой человек» розповідає про щось дуже веселе. Дівчина весело сміється.

Інтеліґент похмуро підводиться. Витримано, по-світському вклоняється. Дівчина простодушно стурбована, щиро незадоволена. «Молодой человек» встав, чекає. Інтеліґент категорично відхиляє прохання дівчини. Дуже ввічливо прощається з «молодым человеком». Виходить. Дівчина йде за ним.

«Молодой человек» сів, зробив задоволене обличчя, підморгнув сам собі.

Я точно не знаю, звичайно, бо дуже мало знайомий з цим «молодым человеком», але гадаю, що він не має на увазі гратися в курча. Він належить до категорії тих людей, які добре знають, що найбільш приємна річ, на яку здатне курча, – це бути з’їденим у засмаженому вигляді (в сухарях або о-натюрель). Особливо – коли з салатою та з молоденькими огірочками…

В передпокої напівтемно. Дівчина ласкаво голубиться до Інтеліґента, дивиться на нього знизу вверх. Інтеліґент мовчки, холодно, повертає вимикач. Засвітилась електрика. Дівчина відійшла. Інтеліґент бере з вішалки капелюха, ще раз підкреслено чемно вклоняється. Дівчина робить ще одну спробу вблагати його. Інтеліґент відповідає дуже уразливо, показуючи рукою в бік її кімнати.

…В її кімнаті «молодой человек» регоче, як йолоп.

…Дівчина зажурена, ображена, Інтеліґент ще раз вклоняється, виходить. Дівчина кілька секунд стоїть непорушно, потім підходить до дзеркала біля вішалки.

В дзеркалі дуже засмучене, ось-ось заплаче, обличчя дівчини…

Дівчина з кишені пальта дістає пудреницю.

Набирає пудру, злегка вдарила пальцем по пухівці, щоб збити зайву пудру. Біла хмарка повільно сідає на долівку. Дівчина уважно пудриться…

Екран потемнів. Павза. Гра в курча закінчилася так, як і мусіла закінчитися…

Безглузда гра, правда? Для ідіотів гра, так? – А ви, дорогий читачу, твердо певні, що вмієте відрізняти курча від орла? Твердо? Даремно…

Гра в курча кінчилася. Дальші події починаються з цитати з Достоєвського, а далі будуть ще цитати з інших авторів…

«НАЙГІРШЕ ЛЮДИНІ, КОЛИ ЇЙ ІТИ НІКУДИ»…

Утилітаристи, вузькі люди, позбавлені фантазії, урбаністи та інші продукти 20 століття можуть запитати: «а навіщо, власне, ходити»? Що їм скажеш? І говорити нічого не буду!

Цілий ряд кадрів: Інтеліґент похмурий без цілі вештається вулицями. Кадри раз-у-раз темніють. Сутечіє. В останніх кадрах засвічуються вечірні вогні…