Інтеліґент самотній сидить на нарах у дуже пригніченому настрої.

Взводний з трьома нашивками й ройовий з двома нашивками сидять недалеко. Подивилися на Інтеліґента, переглянулися, всміхнулися.

Взводний підійшов до Інтеліґента. Інтеліґент скочив, витягся, руки по швах. Взводний строго оглядів його, поправив пояс. Говорить з величною посмішкою:

Вольноопределяючимся з дозволу начальства можна ходити ночувати додому… до жінки…

Сказавши, взводний відповідно усміхається. Інтеліґентове обличчя також поспішно розпливається в усмішці. Взводний, конфіденціяльно нахилившися, більш знаками, ніж словами, дає зрозуміти Інтеліґенту необхідність принести чогось випити. Інтеліґент розводить руками з стурбовано-переляканим виразом. Взводний поплескав його по плечу, говорить щось на вухо…

На екрані з’являється пляшка з черепом і костями й написом: «Ядовитая жидкость для горения».

Інтеліґент зрозуміло й заспокоєно хитає головою.

Пам’ятаєте наш «сухий закон»?

Взводний з задоволеним виглядом сповіщає ройового про вдалі результати переговорів…

Інтеліґент вдома розказує дружині про всякі жахи життя в казармі. Жах відбивається на обличчі дружини на 150-200%.

Розповідь Інтеліґента

Інтеліґент з величезною ґвинтівкою наперевіс…

Інтеліґент біжить по полю в чоботях протиприродних розмірів…

Взводний, похожий на справжнього, але значно страшніший, – страшенно лається…

У дружини на обличчі жах…

Інтеліґент притискує руки до скронів, гаряче й благаюче говорить щось дружині.

Цілком зрозуміло – що. Він не може, він збожеволіє. Це – каторга. Це… пекло. Це… не знаю що… і, звичайно, дружина розуміє його. Як не зрозуміти?.. До речі – незручно даму називати ввесь час просто «дружиною», – у неї безперечно є якесь ім’я. Я імени її не знаю, але, користуючися з теорії можливостей, визначаю його як «Марія». Батька кличуть «Сава». Тому, без всяких теорій можливостей, по-батькові її буде «Савівна». Таким чином, – Марія Савівна співчуває, розуміє й жахається.

Дружина Інтеліґента висловлює повну готовність діяти. Заспокоює Інтеліґента, ніжно обіймає його… Екран темнішає…

Щасливий мужчина, втомлений, змучений тягарем життя та його несправедливостями, коли є у нього от такі теплі, ніжні, розуміючі обійми… До цього ще доведеться повернутися в останній частині.

Інтеліґент рапортує взводному про з’явлення. Відрапортувавши, конфіденціяльно передає йому пляшку. Взводний звисока, по-начальницькому подає йому руку. Інтеліґент з задоволенням її стискує…

Трошки незрозуміло, чому режисер не показав дальшої долі «ядовитой жидкости для горенія»… Якраз вона мені відома по досвіду. Ройовий дістав закуски (неписаний священний закон: твоя випивка, моя закуска) і пляшку журавлинного квасу. Іменно журавлинного, велика здатність пристосування до подій та оточення, що відзначає молоді й здорові нації, підсказала, що комбінація денатурованого спирту з журавлинним квасом найбільш задовольняє вишуканому смакові… В чайну склянку наливається половину «жидкости для горенія» і половину журавлинного квасу. Одержуємо каламутну, опалову, рожево-сизу рідину, невиразимого смаку й запаху. Цю рідину треба пити. Попробуйте не випити, коли ця склянка є знак «начальственного благорозположення»…

Марія Савівна вживає заходів

Дружина Інтеліґента з переконанням, гаряче, з жахом в очах, балакає з поважною дамою з «громади». Дама співчуває й обіцяє. Те саме з поважним цивільним… Те саме з генералом… Те саме з мощами. Мощі дрижать, але теж обіцяють…

Політграмота

В казармі вечером. Напівтемно, смутно… Група солдатів колом. У центрі – взводний читає лекцію…

«Хто є враг зовнішній?»

Друже мій, читачу, що досяг 21-річного віку раніш 1917 року й був визнаний «гідним» і про якого вчасно не поклопоталася Марія Савівна й що про нього не поклопоталися ніякі мощі й тому він пройшов глибокофілософську школу старої політграмоти, – ви, звичайно, пам’ятаєте це класичне запитання. Все філософське обґрунтовання буття «руського воїна» вкладалося в форми елементарно прості, ніби виковані з заліза двома-трьома ударами молота, форми спартансько-величні в своїй монументальності, форми, що в них відчувався дух Абсолюта… Один мій приятель, той самий релятивіст, що я про нього вже згадував, стверджує, що єдиний Абсолют світу – Глупство… Отже – форми ці були прості, суть ще простіша, – безперечно це була найпростіша в світі філософська система: за Віру, Царя й Отечество – життя… Цієї системи вважалося цілком досить, щоб, усвідомивши її, «руський воїн» ішов у вогонь, у бруд, у воду, в божевілля атак, щоб він задихався в отруйних газах, сліп, божеволів у гарматних боях, сидів без патронів у напівзруйнованих окопах, очікуючи спокійно, доки дійде до нього черга й німецька граната зробить кашу з м’язів, костей, мозку й нервів того, що було чоловіком його дружини, батьком його дітей… ради Віри, Царя і Отечества… Мій дорогий читачу, я ще раз відчуваю своє безсилля. Я не можу примусити вас побачити й відчути, коли ви тільки самі в свій час цього не бачили й не відчували, навіть таку, наприклад, просту й звичайну річ: кілька годин, проведених вами пораненим в атаці, позбавленим можливости рухатися, – обличчям до обличчя (до того, що було обличчям) якогось солдата, з якого тече зеленкувато-руда сукровиця, а щоки, рот і очі рухаються інколи від впливу газів, гноїння та праці хробаків… – Я не вмію розказати про ваші відчуття, я не зможу описати навіть запаху… Я чесно визнаю своє банкрутство… – А коли ви це пережили, то ви це пам’ятаєте…

Урок «політграмоти» триває далі. Могутня, монументальна філософська система втілюється в свідомість захисників Віри, Царя і Отечества… Хто є ворог зовнішній?.. Режисер його покаже вам зараз точнісінько так, як взводний розказує про нього своїм учням.

Товстий німецький солдат великим ножем відрізує вуха бідному російському солдатові.

Австрійський солдат з чорненькими вусиками відрізує носа тому самому російському солдатові.

Носатий, чорний, страшний турок перегризає горлянку тому самому російському солдатові…

Взводний запитує, чи зрозуміло. Голови, стверджуючи, вклоняються.

Інтеліґент серйозно хитнув головою.

«Хто є ворог внутрішній?»

Питання зовнішньої політики, як бачите, вже вирішено… Не менш просто, чітко й монументально вирішуються й питання політики внутрішньої в цій простій, величній, філософсько-політичній системі…

Революціонер у чорній сорочці. Довжелезне, розкуйовджене волосся. Вигляд страшний. Зуби вищирено. Під пахвою пака з великим написом: «Проклямації»…

Єврей студент, – кучерявий з горбатим носом. Підкреслено-семітський тип. В руках величезна бомба з ґнотом. Ґніт курить…

Взводний знову запитує, чи зрозуміло. Солдати знову кивають головами.

Інтеліґент також серйозно вклонив голову.

Трудно не зрозуміти…

Марія Савівна вплинула…

Зібрання «Громади»… Інтеліґент в земгусарській формі робить доповідь. Інтеліґент діловитий і бадьорий.

«З пропозиції її Ясности нашої предсідательниці…»

Якнайповажніший поклон Інтеліґента.

Мощі трусяться…

«… наша Громада віднині працює на оборону…»

«Громада» плеще руками. Інтеліґент продовжує із щирим патосом:

«… і називається: «Громадою по вишуканню приданого для дочок упалих штабофіцерів»».

Оплески всієї громади… Екран темнішає.

Така «громада» була – я цілком певний в цьому. А коли її й не було, то тільки тому, що я в той час не писав цього роману, і ця думка нікому іншому не припала. Бо не до «пропащих женщин» під час великої війни. Пропащі женщини самі працювали на оборону, замінюючи російському воїну покинутих жінок та коханок і збагачуючи його, крім всякого іншого досвіду, також і спеціяльними знаннями, необхідними й корисними в домашнім побуті. Ці знання й досвід, як відомо, широко вжито було російським воїном після демобілізації… Дивися статистику…

Екран потемнішав… Темп картини стає все більш скажений. Фільм намагається навздогнати життя. Безперервна нитка, що зв’язує подію з подією, натягується і місцями вривається. Монтаж стає переривчастим, іде плижками… Життя мчить вихорем… Події справляють вражіння вибухів, бо безпосередній свідок їх не в силах усвідомити їхнє зародження, розвинення й розрішення: надто мало часу, надто великі події… Темп картини стає все більш скажений… Роки п’ятнадцятий, шістнадцятий…