Хазяйська дочка, безбарвна, але кокетлива, маніриться, маніжиться, балакаючи з групою молодих людей.
Тип цих молодих чоловіків визначається словом «саврас». – Я точно не знаю, що саме значить це слово, але в ужитку його відносно людини воно зазначає, перш за все, купецького синка, а потім – щось подібне до оболтуса. – Проте, що саме значить слово «оболтус», – я теж не знаю… Зрозумієте…
Молодь чинно танцює вальс.
Сваволять – на законних засадах – лише дириґент танців та ще два-три кавалери, трошки надто веселі. – Дириґент найбільш великосвітський юнак з усіх саврасів. Свавіллям, власне кажучи, його поведінки назвати не можна. Правда, він галасує на всю глотку, але ж по-французьки, з прононсом, що стверджує достохвальну вірність його своїй національності. Він розкуйовджений і спітнілий, – але ж спробуйте ви самі хоч раз побути дириґентом танців… Кавалери – тільки ігриві: вони притоптують закаблуками, крутять своїх дам із швидкістю дзиґи, або, в бажанні розважити громаду, доречно роблять вигляд, нібито падають, або підставляють ногу іншим кавалерам… Все молодо, весело й бадьоро…
Інтеліґент із задоволенням танцює з якоюсь гарненькою панночкою. Хазяйська дочка, обмахуючися струсевим віялом, непомітно стежить.
Дивіться уважно! В безбарвних очах її помітний вогонь. Цей вогонь запалений почуттям вічним, як світ, як кохання. Жіночі ревнощі! Найнебезпечніше місце в кам’яних мурах, що в них замкнене жіноче серце… Далі ще доведеться повернутися до цього.
Хазяйська дочка покликала Інтеліґента. Інтеліґент поспішно, хоч і з явним жалем, покинув панночку й підійшов до дочки. Він мило залицяється, вона мило кокетує. З-за віяла вона обстрілює його поглядами, що в них догадливий глядач мусить помітити лукавство й привабливий вогонь.
Мій герой досить догадливий… Невдалий досвід з дівчиною в попередній частині послужив йому на користь, дозволивши значно поширити межі досвідів вдалих… Все до кращого в цім найкращім із світів…
В кімнаті для паління мужчини палять, зібравшися групами. Жваві балачки. В кількох групах говорить хтонебудь один пониженим голосом, решта уважно прислухаються. Дослухавши до кінця, – всі іржуть.
Не згадую, в якого письменника запам’ятав я уривок з якогось, очевидно одеського, оповідання: «… Ну, он заходит в аптеку. Что может быть нужно молодому человеку в аптеке, – я вас спрашиваю. – Ну, конечно, аспирин…» – Чого можуть іржати молоді чоловіки, – я вас запитую. – Ну, звичайно, не від аспірину…
Інтеліґент замислився. Байдуже вислухав якогось франта, що підійшов до нього з чимось, мабуть, дуже веселим. Франт образився і відійшов. Інтеліґент думає…
І знову ви бачите його думки. Серйозні, значні думки. Окремі моменти сьогоднішні й минулі, його зустрічів з хазяйською дочкою явно свідчать її безперечну до нього симпатію… Мій герой уже дорослий мужчина. Він знає, що одруження – діло велике й святе… Мій герой – вже дорослий, серйозний мужчина. Він так само добре знає, що п’ятдесят тисяч на вулиці не валяються… Він з такою рішучістю шпурнув недокурок долу, що ви вже передбачаєте наступний кадр.
В домашнім кабінеті «сам» сидить за столом. Входить Інтеліґент. Фрак. «Сам» зрозуміло підбирає губи й підводить брови. Інтеліґент якнайповажніше вклоняється…
Деклярація
«Сам» не відмовляє, але й не погоджується. Роздивляється Інтеліґента, напівпосміхаючися. В роздумі випинає нижню губу. Барабанить коротенькими пальцями по столу. Когось кличе…
В кімнату впливає «сама»…
Інтеліґент ще раз якнайповажніше вклоняється, підходить до ручки. «Сам» сповіщає про новину дружину. «Сама», не змінюючи виразу запливлого обличчя, починає швидко моргати очима. З очей по розлогих щоках покотилися дрібненькі сльози…
Ви не будете, сподіваюся, вимагати від мене нового розчулення при такій прояві святої матірньої любови: я досить розчулювався з приводу цього на початку першої частини… Цілком досить! – А проте – видовисько, звичайно, зворушливе…
«Сам» байдуже махнув рукою на дружину. Знову обмірковує, знову оглядає Інтеліґента з голови до ніг. Інтеліґент злегка здвигує плечі і також непомітно оглядає себе. «Сам» говорить в роздумі:
«Хлопець нічого… Хлюстуватий тільки трошки…».
Слово «хлюстуватий» походить від слова «хлюст» і має дуже складне значення: худорлявий, слабкий, миршавий, але ж у той час – «ловкач», злодійкуватий, брехунець і т. ін… значення в усякім разі не дуже приємне. Шановний хазяїн мого героя людина стара, людина тих часів, коли однаково цінувалися цноти фізичні й цноти високо інтелектуальні. Сам він, наприклад, в своїй юності однаково успішно брав участь в «стінках», працюючи кулаками, а також проквітав у крамниці свого хазяїна, що вона за кілька років стала цілком зненацька його власною. Отже не треба бути в претенсії, коли вишукана постать мого героя, його тонка талія, вузенькі плечі і в деякій мірі запалі груди, що наближаються до типу, так званого, чомусь, «курчачого», – коли вся оця вишуканість мого героя, прямий наслідок виховання ніжного й делікатного, – високошановний Сава Єремійович іменує трошки презирливим терміном «хлюстуватости»… Правда, з боку інтелектуального, вживаючи цього терміна, Сава Єремійович, звичайно, робить мойому героєві комплімента, не зовсім незаслугованого…
«Сама» з дерев’яною фізіономією швидко моргає очима й плаче дрібними сльозами…
Інтеліґентові трошки ніяково. Він намагається заховати ніяковість, сприйняти хазяйську заяву, як милий жарт. Примушено посміхається. «Сам», не дивлячися на нього, посилає дружину за дочкою. Дружина, плачучи, випливає.
«Сам» не дивиться на Інтеліґента. Відкинувся в фотелі, склав руки на животі й дивиться на каламар. Інтеліґент почуває себе погано. Переступає з ноги на ногу… Раптом ожив, зробив стурбоване обличчя.
Входить мамаша з дочкою.
«Сам» суворо сповіщає дочку про те, що трапилося… Дочка стурбована, зраділа; соромливо дивиться долу. «Сам» усміхнувся, стукнув долонею по столу…
Родительське благословіння
Молоді навколішках. «Сам» і «сама» благословляють їх іконою… Екран темнішає…
Церемоніял цей відомий і тому нецікавий. А коли комунебудь і невідомий, то це й не потрібно: релігійний забобон… До речі – чи релігійний мій герой? – Багацько разів продивившися картину спочатку до кінця, не зможу вам відповісти позитивно. Звичайно, в данім разі не міг же він розгравати дон Кіхота, хоч би він навіть і не релігійний: аджеж одруження – діло велике й святе, як ви пам’ятаєте, а дон Кіхот – божевільний… Мій герой жениться. Входить до стану, що є священнішим обов’язком кожного чесного громадянина. Бо стовп держави – сім’я. Спадкова тонкість і культурність і надбаний життьовий досвід мого героя зіллються в прекрасній гармонії з незайманою чистотою і спадковим міцним здоров’ям обраниці його серця… Здається, треба було б покричати «ура». – Покричіть, дорогий читачу…
Серед ясного дня…
Інтеліґент, радісний і бадьорий, швидко входить в передню. Досить нескромно приласкав покоївку, що відкрила йому двері. Раптом відскочив… Ніжно цілує дружину, що вийшла назустріч, і починає весело й жваво розказувати. Розказ продовжується в кімнаті на канапці. Інтеліґент весело жестикулює.
Коли ми розповідаємо про приємні речі, ми, звичайно, любимо розповідати докладно й довго… Це зрозуміло. Проте, коли ми розповідаємо про свої неприємності та страждання, ми звичайно розповідаємо докладно й довго… Це теж зрозуміло. Так ось суть розповіді мого героя така:
Дуже поважний генерал милостиво здоровкається з Інтеліґентом.
Те саме робить дуже поважна дама. Інтеліґент якнайповажніше прикладується до її ручки.
Те саме робить дуже поважний цивільний із стрічкою під сурдутом.
Те саме роблять якісь то живі мощі, по деяких ознаках жіночої статі. Мощі, очевидно, надзвичайної поважности. Мощі милостиво кивають трясучою головою. Інтеліґент благоговійно прикладається до ручки.
Читачу, подивіться уважно на цих людей, на оцих безперечно державних мужів і державних жон. Від їхньої волі залежить доля мільйонів простих смертних, доля народу, того самого, що його обслуговувати вибрав своїм уділом мій герой… Приєднаймося до чистої й такої наявної радости мойого героя…