Сам Бекмембет був, як то називається в киргизів, «біла кістка», себто дворянин киргизький; уважав себе нащадком самого Чин-гиз-хана, страшного татарського завойовника. Жив Бекмембет, як і всі киргизи, серед степу; біля нього розташовувались цілими десятками родичі, сродники, так що разом з кибитками жінок його та слуг — «теленгутів» по-киргизькому — виходив чималий хутір-аул. А кибитка — це й єсть киргизька хата. Робиться вона з жердки аршинів у півтора заввишки, а до цих жердин прив'язують бичівками з верблюжого волосу зігнуті хворостини, що йдуть і за стелю й за покрівлю разом. Потім усю отаку кибитку обвивають кошмами — це таке товсте сукно, котре киргизи сами валяють з овечої шерсти; зоставляють маленьку дірочку вгорі, щоб дим виходив, — от тобі й хата готова. А обридло киргизові сидіти на одному місці, виїв товар усю траву навколо, — в десять хвилин розібрано кибитку, нав'ючено добро на верблюдів, — пішов киргиз знову степом шукати доброго місця для аула.
Цей Бекмембет, про якого річ іде, змолоду мав чотири жінки, — це їм дозволяється законом (киргизи кажуть про себе, що вони мусульмани, як і турки). Але старша жінка Бекмембетова — золото, мабуть, була — так наструнчила свого чоловіка, так хитро та зручно повела все, що той повернув усіх жінок у робітниці, а сам почав жити тільки з тією старшою, що звали її Каліпа. Дітей у нього було багато, але всі перемерли, зостався один тільки син, на прізвище Балумбай.
Та й дитина вродилася! Увесь, як єсть, у матір удався та ще й кращий був. Щоб він пройшов мимо собаки та не штовхнув її ногою, так це й не він буде. А що вже бідній птиці та вівцям від нього доставалося, так і не розказати всього. Візьме, було, баранчика маленького, повісить його за задні ноги вниз головою, та й слухає, як воно, бідненьке, кричить, а сам регоче-заливається, аж за боки береться. Отаке дитинча було.
Недалеко від Бекмембетового аулу кочував один бідний чоловічок, киргиз теж, на прізвище Агеділ. Цей Агеділ великий приятель був Бекмембетові: вони навіть побраталися колись, обнявшися через шаблю, після чого вже називали один одного «тамир». Не раз Агеділ вирятовував свого «тамира» з біди неминучої, не раз ставав йому в великій пригоді; та й Бекмембет поважав свого побратима, навіть сина його Джума-Галі, ровесника своєму Балумбаєві, взяв до себе, а потім і усиновив його. Це часто робиться в киргизів; закликають свідків і при них дають баранячу кістку тому, кого хотять усиновити. Той, держачи її в руках, повинен обгризти,— от і все. Після смерти батька такий син теж має право на спадщину, хоч і на меншу частину, ніж рідні діти. Коли трапляється, що хотять одв'язатись від названого сина, то при тому ще менше турбації: треба йому дати тільки коня для від'їзду, — і він може собі забиратись на всі чотири вітри.
Тиха й покірна дитина був цей Джума-Галі. Ніколи не скаже слова поперек, всякому догодить, та все так непомітно, любо. Сидить собі в кибитці, що-не-будь майструє, пісеньку мугиче, Тихо-тихо навколо в степу. Пара від землі підіймається, лоша десь вдалечині заірже, матери шукаючи, а ще далі в небесах, із тихим клекотом, пливе могутній орел. Нараз налетить Балумбай, — і крик, і галас! Джума-Галі зараз за вухо, роботу його понівечить, поб'є й викине геть та й самого вижене на сонце й шапки не дасть. А спека влітку стоїть там велика, голову киргизи бриють догола. І плаче, було, бідний Джума-Галі, гіркими сльозами плаче...
Дуже любив Джума Галі свого батька, хоч і рідко з ним бачився. Здалека, було, примітить свого «аке» (отець), кинеться до нього, лащиться й притуляється ніжно, а на очах слізки блищать... От захотілося раз Джума-Галі порадувати чим-небудь свого батька. Думав він, думав, і надумав нарешті — сплести йому невеличкий килим із різних лоскутків, щоб було чим скриню покривати. Хоч це в киргизів звичайно жінки роблять, але такий уже Джума-Галі вдався, що знав усі жіноцькі роботи. От і взявся він за той коц. Випрохав у Каліпи різних лоскутків, зелених і червоних стрічок, виплітав, обшивав краї жовтеньким шнурком, приладжував, прострочував і все думав, любуючися своєю працею — який то радий буде батько, коли матиме такий дарунок від сина. А що вже Балумбая того берігся, так уже й не казати! Як ото рибка срібляста кидається на дно, коли сплеснеш ненароком водою, так і бідага Джума-Галі ховався від свого злого товариша. Та на біду не встерігся.
Сидів він раз у холодку за кибиткою і, щось про себе насвистуючи, вплітав уже останні стрічки в свій килимець. І не примітило навіть бідне хлоп'я, як перед ним, мов сатана з-під землі, виріс Балумбай.
— Що це ти робиш? Ану, покажи!
Джума-Галі стояв з повними сліз очима й тільки злякано дивився на свого названого брата.
— Що це ти робиш? — знова крикнув Балумбай.
— Батькові...— тільки й міг виговорити Джума-Галі.
— А-а!.. Так ти в нас стрічки крадеш та своєму батькові килими шиєш? Так ти, може, в нас і баранів крадеш?— закричав Балумбай і, вихопивши з-за пояса свій «тіяк» (невеличкий, вершків у чотири ножик, що в кожного киргиза завжди за поясом), кинувся до килима. Джума-Галі, всім тілом закривши свою роботу, плакав, простягав руки до Балумбая, прохав:
— Не ріж... Прошу тебе... не ріж...
Але Балумбай — здоровий був бецман — як курча відкинув Джума-Галі вбік, ухопив килимець, порізав, порвав його й навіть шмаття розкидав по степу, а сам знову повіявся кудись... І довго, плачучи, ходив Джума-Галі по степу, все збирав шматочки, але вони були такі попсовані, що їх довелось геть викинути.
Отак і росли побратими. Обидва стали вже парубками. А треба вам сказати, що в киргизів є такий звичай: ще маленькими, а іноді навіть і до рождения, засватують вони своїх дітей. Поки засватані підростають, батько хлопчика виплачує своєму сватові так званий «калим» за дівчину, скільки там умовляться, по договору, — багаті більше, бідні — менше. І як тільки «калим» виплатять, так і весілля зараз, бо в киргизів взагалі рано женяться: там часто трапляється, що дівча віддають заміж дев'яти-десяти років.
Так і старий Агеділ: ще дитиною засватав свого Джума-Галі за дочку одного киргиза Фатіму, і повинен був виплатити її батькові шість халатів, вісімдесят баранів, двадцятеро коней і двох верблюдів. Але через бідність свою не виплатив ще й половини, як Джума-Галі вже й парубком став, пора б уже й весілля справляти; та й Фатіма, його заручена, теж виросла, вирівнялась і стала красунею на всю округу. Не багатий був її батько, не було в неї оксамитових «чапанів» та самоцвітного каміння, а все ж, було, як надіне на голову шапочку з совиними перами та качуровими кучерями, що носять киргизки на знак дівочої чести, прибереться в малинового кольору «чапан» та підв'яжеться поясом, кованим сріблом, — любо глянуть! І співала вона добре та складно, а це не кожна киргизка може, бо пісень у них так, сказати б, як у нас, і немає зовсім, а співають вони про те, що на вічі попадеться. Їде, наприклад, киргиз степом, вільно навколо, нічого не видко, — от він і тягне: «широкий степ! Гарні степи в нас, ні в кого таких немає, як у нас кхазаків», — і тягне, тягне отаке, аж поки не обридне йому.
І роботяща, хазяйновита була Фатіма! Кибитку розбере й знов збере так швидко, що й не зчуєшся. У киргизів уже так спокон віку ведеться, що чоловік тільки й знає валятися на своїх «кошмах», п'є кумис, їсть «бішбармак» (кришене сало з баранини), і їсть його прямо всіма п'ятьма (тому й їжа ця так називається, бо «бішбармак» по-киргизькому означає п'ять пальців) та спить. А жінки та дівчата все роблять, навіть коней батькові та братам сідлають. Жінки валяють сукно, загортаючи шерсть у рогожі та підкидаючи цей згорток угору багато сотень разів; жінки вимочують у кислому молоці конячі шкури, мажуть їх баранячим салом, прокопчують і довго потім мнуть руками, щоби зшити, нарешті, з тієї шкури «даху» або «ярчак» від дощу. Жінки, сидячи на землі та заснувавши на кілочках основу, тчуть верблюжий волос; жінки в'яжуть поводи, копають і збирають марену[44]. Одне слово, киргизки роблять усе, а чоловіки їх тільки вилежуються, попиваючи кумис та товстіючи що-денно; у них чим товщий, тим за поважнішого вважається.
