— Уже смикали? — каже.

— Та смикали, — кажу.

— Ну, то ж і їдь до того, хто смикав.

— Як це? — кажу.

— Та дуже просто. Досмикалися до того, що тепер уже нічого зробити неможна. ! говориться вам щоразу, і все,— а от не слухаєте. Ну й возись тепер, як знаєш.

— Я вже йому й так і так. Я й заплачу, кажу, я й усе. Бо куди ж воно годитиметься калікою. А він — і грошей, каже, не візьму, і робити нічого не буду, бо нічого вже не можна зробити. А що він калікою навік зостанеться, так нехай батькові-матері скаже спасибі. От ліва рука у нього буде здорова, так нехай, каже, посмикає батька-матір, щоб знали, як за дітьми глядіти. А то родити родять, а до ума довести не можуть. То так воно калічкою собі й росте з того часу. Та поки ще мале, то сяк-так, а що далі буде, так один господь святий знає. Який же з нього робітник без руки?

— Його вчити треба. Щоб коли не руками, так головою він міг заробити собі шматок хліба.

— Та вчити все одно доведеться, нехай уже три роки походить.

— Я не про таке учення, Я кажу, що в гімназію його віддати, або в реальну школу.

Лепестина тільки плечима здвигнула.

— Я не знаю, серце, що воно й таке.

При цих словах Катрусі здалося, ніби білий якийсь привид усміхнувся до неї беззубим ротом іронічно. Яка величезна прірва відділяє оцю Лепестину й її дітей від усього культурного світу!.. Раніше це знала Катруся тільки теоретично, як і взагалі людина знає багато істин, не втіляючи їх в конкретні форми. Але тепер гола дійсність наче аж реальним дотиком вдарила по нервах. Про яку «гімназію» може бути тут річ, коли люди не знають, чи будуть вони завтра обідати, а чи ні? А між тим — о, боже — що буде робити каліка на селі? Чим жити?

І на душі зробилося погано. Безвихідність колола думку, а пам'ять додавала: і таких Степанів — тисячі, тисячі!.. Безконечність людського горя блиснула на мить неодолимою безоднею й показала, що сили одної окремої людини щезають у тих величезних чорних просторах.

Аби позбавитися того гнітючого почуття, Катруся почала дивитися по хаті, що би дати дитині їсти. Знайшла у брудному горщику трохи овечого молока, покришила туди м'якушки хліба й почала годувати дитину.

— І охота ото вам, баришне, возитися з ним. Киньте його! Бачите, який він замурзаний!..

Знадвору почувся дитячий стривожений голос.

— Мамо! Мамо!

— Що таке? — не підвищуючи голосу, питала Лепестина, а сама не переставала возитися коло печи.

— Наших... овець...

Лепестина зразу випросталась, перелякано моргаючи очима.

— Хто?

— Ганнущенко...

В хату увійшла Оксана. Вона ледве переводила дух.

— А Максим же де?

— Він заснув... під грушею...

— Ах, ти ж, стерво прокляте!.. — і Лепестина, як була, кинулася надвір. На бігу схопила хворостину, але в ту хвилю, як вона вже вибігала з воріт, на зустріч їй показалося восьмірко її овечат. Їх гнав якийсь дідусь.

— Ну, Лепестино,— шамотів він,— оце з тебе півкварти, дивись. А то й цілу кварту.

Лепестина зраділа невимовно.

— Де ж ви їх, дідусю? Та як же?..

— Та я навипередки з Ганнущенком. Він собі, а я собі.

— От спасибі, дідусю, дай вам бог здоров'ячка! От спасибі, так спасибі...

А дідок, гордий зі свого вчинку, навіть не чув дяки, і говорив, не звертаючися до Лепестини, а так собі.

— А та шолудива Олена роззявила свою вершу та й зіпає ще з-за плоту. «А що ти там, чортів діду, робиш»? А я не слухаю, та за вівцями, та за вівцями! А оця кудлатенька така дурна — як смиконе! Я за нею — оце й ногу збив, а таки, бач, усі!.. На їх тобі, Лепестино, та поставиш у неділю півкварти. А хлопця треба добре прохворостити, щоб не спав коло скотини. А то так і щастя своє проспить.

— Я ж йому, сучому синові, дам!.. Я ж йому покажу, як спати!.. Бач, падлюка, не виспиться ніяк, щоб ти вже й навіки заснув.

Лепестина таки вибігла з двору. Видко було, як вона біжить вулицею. Звернула в суточки, вже не-видко. А потім знов показалася на горбочку.

Катря вийшла з хати, держачи Степанка на руках. Привітавшися з дідом, сіла на призьбі, в холодочку.

— Здрастуйте, здрастуйте, баришне, здрастуйте. А я чую, Лепестина каже: найняла, каже, собі няньку до Степана, та горенько моє — дуже дорого бере. І нянька нічого наче, а тільки дорого бере.

І дідок сам розреготався зі свого власного жарту.

— і що це вам, баришне, за охота прийшла з мужицькою дитиною возитися?

— Е, дідусю! Дитина — однаково дитина, чи вона панська, чи мужицька.

— Так то воно так, та не зовсім. Нашого викинь у Пилипівку на мороз, то воно покричить-покричить, та й засне на сніжку, як на перині. А спробуй при панській дитині хоч вікно в хаті відкрити — ого! Дивись, похворіло-похворіло та тільки — квік!.. А нашому що? Нашого поклади, кажу, на сніг, то воно тільки покричить-покричить, та й засне.

Дідусь хихотів старечим сміхом, попихкуючи своєю люлечкою, а зморшки ласкаво грали на його обличчі. Катрусі якось легко стало коло цього дідуся. От він збив ногу ганяючися за чужими вівцями, хоч до них йому могло би й не бути діла. От сміється він якось ласкаво. І люлечка ота — від усього було якось гарно.

— А хто це Ганнущенко?— спитала Катря.

— Та це тут собака один живе на нашім хуторі, так прозивається Ганнущенко. І винесла ж сюди його якась нечиста сила! Усі ми тут живемо дружно між собою. Не сказать, що не полаєшся там коли,— ну, то без цього вже не можна між людьми. А оцього принесла лиха година та поставила тріскою межи очі. І таке ж воно уредне, кляте, кого й нетреба — зачепить. Оце я перебив йому овець, так уже не знаю, як і мимо хати йти. Битиме ж, сучий син, їй-бо битиме! Треба підождати, щоб хоч провів хто.

На горі показалася Лепестина. Вона бігла вниз і стьобала прутом по плечах невеликого хлопчика. Хлопчик кричав і біг зигзагами в усі боки, аби хоч не кожен раз попав прут.

— Боже!.. Та вона ж йому очі виб'є!— скрикнула Катря.

— Та чого там. Повчить трохи, щоб знав, як спати коло скотини. Їх як не вчи, так вони й хату спалять. От хоч би й це узяти. Ну, не нагодись я під цей случай — от і давай чортовому Маркові рубляку, а то й усіх півтора. А завіщо — як ти, господи, бачиш.

Хлопчик ускочив у двір і, плачучи, почав бігати кругом хати. Лепестина хоч і запихкалася, а таки ганяла за ним, та вже Катря з дитиною стала їй на дорозі.

— Лепестино! Та що ви, господь з вами! Як вам не сором?

— Я йому, чортовому виродкові, покажу!.. Я з нього й шкуру здеру, з проклятого!.. Ах ти ж, анахтемо ідольська!

Лепестина кричала на все горло, Катря її заспокоювала, Максим плакав десь за хатою, а дідусь рівнодушно попихкував люлечкою та оглядав збитий палець.

— Та годі вже тобі, Максиме,— обізвався він до хлопця.— Іди краще сюди та скажи баришні спасибі, що заступилася за тебе. Щастя, брат, твоє. Бо як би не вони, то я б ще й придержав, щоб ти знав наперед, як спати коло скотини.

Оксана перелякано дивилася на всю цю сцену і, видимо, думала тільки про те, як би не попастися матері на очі під сердиту руку. Коли Лепестина, кинувши прута, йшла до хати, Оксану — як язиком злизало.

На вулиці заторохтів віз. Дідок устав, прикрив очі долонею і, весело цмокнувши губами, сказав:

— О, та це Когутенко їде! Оце добре!.. Оце ловко!.. Побіжу й я за возом, як цуценя! Коли й прив'яжеться чортів Марко, то буде кому оборонити. А знаєте, баришне, я вчора сім рублів пропив! — нараз ні з того ні з сього хвастонув дід.

Катря дуже здивувалася.

— Та як же це?

— Та так, з великого ума. Ще за малим і не втопився.

— Та що ви, боже спаси!..

Нема ж того, щоб обійти до містка, а понесла мене нечиста сила вбрід. П'яний, що ж ви хочете... А вода ж висока стоїть, а я ж собі йду та йду. Та вже як дійшов, що мені стало по шию, де й хміль той дівся. Перелякався я дуже: і уперед ніяк іти, та й вертатися — не дуже. Давай я пливти, давай я пливти, а воно одежа мокра, у чоботи води набралося — насилу-насилу виплив. Змерз — так і не приведи, мати божа! А додому ще верстов півтори.