Пилип сів на козла, підібрав віжки. Семен оправив шкіряного фартуха та здмухнув якусь невидиму пушинку, що насмілилася сісти на сонцеподібне крило; потім і сам почав важкувато моститися на козла лінейки. Економка (вона чомусь вважала за свій обов'язок бути присутньою при церемонії запрягання та наставляти кучерів на добрий розум) зідхнула й прорекла:
— Ну, з богом... Дивись же, Пилипе! — на що Пилип лише посміхнувся кутиком уст. Фаетон зрухнувся з місця і, м'яко коливаючися, виїхав у широко розчинені ворота; за ним поповзла запряжена парою лінейка. Микитка, «поварячий син», як його звали на кухні, звикши за зиму проїздитися на задках, погнався було й тепер за екіпажами, але економка так крикнула на нього, що він не знав куди тікати.
А наймити тим часом посипали майданчик перед домом найжовтішим з усієї околиці піском, садівник давав кінцеві штрихи кущам жоржини, канни, рицинуса та велів побризкати газон з кишки, хоч на траві ще блищала роса. На терасі, що розкішними широкими сходами спускалася в сад, уже був накритий стіл; пишний, м'який домашній хліб був щільно накритий рушником, і пара горобців, що звикла літом підживлятися на терасі, даремно стрибала коло кошика,— рушник був занадто добре підіткнутий, і під нього аж ніяк неможна було підлізти. Ображеній парі нічого більш не зоставалося, як зробити негречність на сніжнобілу скатертину й відлетіти пріч.
— Ах, ти ж, господи милостивий... Ну, не проклята ж тобі птиця!— з досадою говорила «покоївка», вдесяте виходячи подивитися, чи все на місці. На ній було світло-блакитне вбрання, біленький фартушок, і суетливо бігаючи з одної кімнати до другої, від буфету до столу й назад, вона робила вражіння блакитної квітки, що її кидає вітром з одного місця на друге.
З кухонного димаря давно вже потягався сизий димок, а в одчинені вікна нісся дрібний перебор ножів,— то повар Андрій Семенович, принаряджений у білий ковпак і такий же жилет, сік гав'ядину на котлети і, вибиваючи дрібно по дошці, сам любувався своїм умінням, як артист звуками улюбленого інструменту. Довкола нього працювала ціла армія: на одній лавці чистили картоплю, на другій готовили зелень, на столі місили тісто для пиріжків, — обід мав бути, як слід, бо всім відомо було, що пани ніколи не приїздять самі. Та й взагалі розпочався сезон обідів, сніданків, вечер і всяких інших їдових розривок дачного життя багатих людей.
Але ось Микитка — він за власною ініціативою, відчуваючи загальний настрій та серйозність моменту, виліз на паркану найвищому місці — стрімголов викотився на середину двору з криком: «їдуть... їдуть!..» З розгону наскочив на поливальницю, перекинув її й сам перекинувся. Садівник зараз же хотів був воздати належну мзду, але поки він розігнався, Микитки вже й слід загубився.
Усе засуєтилося, забігало. Несли самовар, якісь тарілочки, звідусюди повитикалися лакеї, горничні, куховарки, сторожі, конюхи, і ще безконечна кількість усякого народу, що годувався й зодягався коло багатих панів, благо пани ці не вели обрахунків, просто не бажаючи займатися такими пустяковими питаннями. А через широко відчинені ворота прибували сусіди: баби з дітьми, якісь бездільні мужики, дівчата,— і скоро ввесь двір наповнився різно-кольоровими плямами спідниць, хусток, сорочок. Чувся безпереривний шепіт, усі голови були обернені в один бік; і в цю хвилину, дивлячися на всіх оцих «дворових», на обличчях у яких було вирито готовість зараз же кинутися цілувати панські руки,— ніщо не нагадувало в цім дворі маніфеста так званої волі.
Показався фаетон. Пилип сидів, рівно витягши руки, наче совершав яке таїнство. Вірун уже стояла на підніжці й ще здалека махала комусь хусточкою, не звертаючи уваги на чиюсь руку, що смикала її за рукав. За фаетоном, побрязкуючи своїм піддужним дзвінком, важко різала пісок лінейка. Усі шість місць на ній були зайняті. Там сиділа подруга Соні Катя Борвіч, що скінчила гімназію в минулому році (Соня зосталася на другий рік); молоденький і веселий, як теля, студент Семененко; один учитель гімназії й ще один юнак без певних кваліфікацій: він мав щастя бути єдиним сином багатого цукрозаводчика, і власне з тої причини міг «відпочивати» скільки вгодно. Він і зараз від чогось відпочивав.
Тут же примостився давній приятель самого Коншіна — Леонід Павлович Бординський; він був колись маєтною людиною, але його гроші невідомо коли, і невідомо куди, і невідомо яким шляхом упливли; і то справді невідомо: він і не пив багато, і сотень не кидав циганкам та балеринам, але грошей під старість у нього все ж «не оказалось». І от тепер він жив тим, що по шматочку продавав недоїдки та по черзі їздив гостювати до своїх численних приятелів. А що був людиною веселої вдачі, то його всюди приймали охоче.
Коло нього на лінейці пишно возсідала дама, особа з «томним» голосом і ще більше томним поглядом. Ці особи вміють говорити тільки про свої хороби, добрий тон та про свою багату й чиновну рідню. Звали цю ходячу клінічну археологію Зоєю Володимирівною. Вірун правду казала, що як би Зої Володимирівні підкласти під сорок перин дрібну горошину (сказавши їй про те), то вона напевне встала б на другий день, охкаючи від кольки в боці.
Фаетон гордо підкотився до під'їзду. До пані Коншіної підбігли дві покоївки й підтримували під руки. Пані велично вилізла з екіпажу і, милостиво простягнувши руку для поцілунків, кричала комусь:
— Дивіться, дивіться, панове! Вони в жоден спосіб не можуть відвикнути від старих своїх звичаїв. Правда ж, це дуже смішно?
А двірня кидалася до руки. У всіх чомусь були радісні обличчя, масляні очі, усіма заволоділа якась екстаза цілування рук,—і з різними притворами, прицмокуваннями, ці люди готові були цілувати руки в усіх присутніх по кілька разів. Але коли серед усього цього гомону, улесливо-веселих окриків, хтось схопив за руку Катю Борвіч і почав тягти до губів, дівчина майже зі страхом висмикнула руку й перша, наче тікаючи, збігла на сходи. За нею вже потягнулися всі. Коло дверей Катя зупинилася, щоби пропустити мадам Коншіну, яка, входячи в обов'язки господині й велично поводячи рукою, говорила:
— Милости просимо до нашої вбогої хати!
Всі свої й усі гості з веселим шумом увійшли до передпокою, сміялися, жартували. У всіх рухах молоди чулася радість, інтонації голосу були бадьорі, очі сяяли. Та й чому би не радіти? Перед ними так багато вільних щасливих днів, ні над ким з них не тяжить примус праці, окрім труду задоволити власні бажання; до їх послуг багатий дім, чудовий сад, ріка, ліс, поле,— вся природа простягає до них гостинні свої обійми. А скільки прекрасних місячних ночей, скільки прогулок в ліс за ягодами, горіхами, катань по річці, поїздок «на гору»... А феєрверки, танці в одкритому павільйоні в саду, співи, музика... А над усім — солодкі літні настрої; захочеться теплою ніччю вийти пізно в сад, щоби на далекій темній алеї зустрінутися, прошепотіти кілька красивих хвилюючих слів, з трепетом поцілуватися й тікати від шелесту чиїхось кроків. А там з нетерпінням чекати другого такого моменту де-небудь у лісі або над річкою. І соловейко зі своїми жагучими мелодіями, і захід сонця з піснею косарів у дрімливому степу, і ранки росисті з запахом резеди, геліотропу, з легким диханням свіжого вітерця... А далекий привал з кострами, з кашею в котлі, вуження риби в тихому пруді, а потім вечір з романсами, з «Місячною сонатою» Бетховена... І все це і ще безконечне множество всяких будучих радощів почувалося в голосах і рухах, і сміху отих людей. Сміялися так, як можуть сміятися тільки безклопітні люди, котрих і попереду чекає сама лише безтурботність.
Вірун уже бігла садом. Капелюшок її ледве тримався на потилиці, маючи бажання залишитися на кожній гілячці. Кокетна й легковажна, Соня била квіткою по руці студента, що намагався розстібнути рукавичку; учитель і «млад вьюниш» m-eur Турбаков з прибільшеною спішністю помагали йому, але по те, властиво, аби перешкоджати. Бординський оповідав якийсь анекдот m-me Коншіній та Зої Володимирівні, а вони реготали до сліз, хоч і чули вже цей анекдот разів мабуть з десяток. Взагалі, всім було весело.
