— Ото він, падло ходяче! — Сашко теж помітив гостя й миттю змінив ціль.

Хлопці відірвалися від паркану й неквапом рушили назустріч; Сашко, навчений вчорашнім, ніби випадково опинився трохи позаду. Жінка стиснула руки у кулаки й притисла до рота, тамуючи крик.

На цей раз Дізфайндер не збирався проявляти милосердя — все-таки впоратись із трьома ворогами було значно важче. Хлопці, очевидно, сподівалися взяти його у півкільце й напасти одночасно, але Юр не дав їм такого шансу. Він ступив уперед, потім несподівано відскочив убік, опинившись, таким чином, віч-на-віч з лівим супротивником, і, не даючи йому й ворухнутись, копнув ногою в горлянку.

Щось хруснуло.

Чоловік захрипів й з виразом безмежного здивування схопився за горло. Рот його хапнув повітря раз, другий. Цікаво, що інший нападник навіть не кинувся ні на допомогу, ні на Дізфайндера, а це вже була очевидна дурниця.

Повітря не вистачало, й обличчя нападника набуло відчутного блакитно-сірого відтінку.

— Ти... — прохрипів він. — Уб'ю...

І важко гепнув на землю.

Лише тоді другий здоровань кинувся на Дізфайндера, заміряючись на ходу. Юр хотів спочатку просто ухилитись, потім подумав, що краще цю комедію скінчити якомога швидше — й зустрів ворога найпростішим йоко-кері.

У сплетіння.

Хлопець гикнув і впав, на льоту скручуючись у якусь подобу бублика.

Юр відскочив убік — і вчасно. Сашко, який спочатку трохи відстав, вже знову замірявся, на цей раз ножем.

От ножів Дізфайндер не любив. Свого часу він так і не навчився до пуття ними володіти й не потрудився навчитись від них ухилятись, про що зараз шкодував.

Сашко кинувся на нього, досить професійно махнувши лезом попереду. Найманцеві нічого не залишалося, як просто відскочити.

Чоловік повторив атаку, пробуючи загнати супротивника у глухий кут. Юр з тривогою пригадав розташування двору — якраз позаду була купа бадилля.

— Тримайте!

Палиця, кинута невмілою рукою, летіла просто в голову Юра, і той, озирнувшись на крик, ледь встиг підхопити її. Жінка знову стисла руки у кулаки, але вже не залякано, а з ненавистю. З відстані десяти метрів було видно, як палахкотять її очі.

З палицями найманець і зовсім не вмів працювати, але вибити кийком ножа з рук не зміг би хіба що зовсім зелений новачок.

Палиця свиснула у повітрі, Сашко охнув, перехопив перебиту руку іншою й спробував утекти, але отримав удар ще й по ногах, в'їхав носом у землю й прокотився метрів зо три.

Юр підійшов ближче, остерігаючись, і зненацька носком черевика рубонув бідолашного нападника у пах. Той зойкнув й теж скрутився. Так і завмер, стиха підвиваючи.

— Щоб до завтра забрався зі села. Назавжди. Бо вб'ю.

Дізфайндер сказав це спокійним й настільки буденним тоном, що не повірити було просто неможливо; потім підійшов до першого нападника — той все ще крутився в пилюці й хрипів, наче схарапуджений кінь. Завбачивши свого ворога, він вирячив очі й спробував встати, але спромігся лише підвести голову.

— Не рухайся, дурню, — спокійно сказав Дізфайндер. — Я допомогти хочу. Бо здохнеш.

Хлопець завмер, одними очима слідкуючи за руками найманця, а той вправними рухами обмацав шию своєї жертви, надавив, ставлячи гортань на місце, й тоном досвідченого лікаря видав:

— Зо два тижні не бігати, не тягати важкого, ходити повільно й спати на спині. Заросте.

Стемніло рано. Одночасно із сутінками на землю впав холод, і господиня затопила піч. Дрова були сирі й неоковирні, видно, що колола їх невміла або слабка рука. Юр навіть здогадувався, чия саме.

Кілька кострубатих колод валялися посеред двору. Дізфайндер знайшов стару пилку, вирізом на підводному ножі зробив сяку-таку розводку й за пару годин перетворив ті дровеняки на гарненьку рівну полінницю. Пилка повискувала, вгризаючись у сухе дерево, сокира весело стрибала в його руках, а потилицею він сприймав погляди: два — з вікон хати й кілька чужих — з-за паркану.

Можна було закластись, що назавтра усе село говоритиме, як жінка примусила квартиранта дрова рубати.

Вечеряли втрьох, не рахуючи Якубовича у телевізорі. Жінка весь час повчала сина: "не тягнися через увесь стіл і не плямкай! не..." І, чомусь, майже не підводила очей на квартиранта. Юра те мало обходило, він з насолодою з'їв тарілку картоплі, вихилив все молоко, що залишилось, та ще й з жалем поглянув на порожню банку; запитав хлопчину про успіхи у навчанні.

— Яке там навчання, — махнула рукою мати. — Та школа працює через день, бо вчителька зарплати не отримує...

Жалібно дзенькнула шибка, й мало не на стіл полетіла пляшка. Збоку шипіла і плювалася білим димом якась трубочка. Юр зреагував автоматично, навіть не встигнувши усвідомити, що діється: схопив, обпікаючи руку, й викинув пляшку на двір.

За вікном ухнуло полум'я.

Якусь мить Дізфайндер вагався, потім махнув рукою й несподівано засміявся.

— Не звертайте уваги!

Лише тоді жінка зойкнула й випустила чашку з гарячим чаєм.

Окріп бризнув на всі боки, Юр ледь встиг піднести руку й прийняти на себе те, що летіло у вічі малому, на шкірі миттю розцвіли чорні цятки і найманець зашипів.

Але за мить опанував себе. Вимушено посміхнувся.

— Оце тобі! У вогні не згорів, а чаєм обпікся.

У господині затремтіли губи, вона зойкнула, скочила зі стільця й забігала, шукаючи чи то холодну воду, чи гусячого жиру. Юр засміявся знову — вже щиро:

— Та що ви! Заживе, як на собаці. Ще до ранку!

Шибку затулили листом фанери і подушкою.

Про всяк випадок Дізфайндер вийшов надвір, пройшовся навколо все ще поваленого паркану й навіть приблизно визначив місце, з якого кидали той снаряд. Хто кидав — питання не стояло, й так все було зрозуміло.

Він лише сподівався, що це була остання витівка Сашка, після якої чоловікові залишалося й справді покинути село.

В усякому разі, Юр би на його місці так і вчинив.

Стояла темрява, лише десь далеко, аж попід горою, горів ліхтар, а в небі палали тисячі зірок, і що їм було до тих опереткових пристрастей, що буяли на якійсь мізерній темній порошинці.

Висіла тиша — лише зрідка гавкали собаки: "Ми не спимо! Ворог не пройде!". Але Дізфайндер міг би закластися, що при вигляді пістолета або й простої палиці та хоробра сторожа тікала б швидше за власний вереск.

Над самою головою беззвучно промайнув кажан.

На всьому, здавалося, стояла печатка занепаду й запустіння.

Малий, мабуть, вже влаштувався спати, а жінка стояла посеред кімнати й, вочевидь, чекала на Юра.

— Я тільки зараз зрозуміла... — прошепотіла вона. — Ви ж нас обох врятували... Ми б обоє просто згоріли...

— Пусте, — Юр махнув рукою. — Той дядько й пляшки кидати не вміє. Вона б не розбилася.

Він заспокоював жінку, хоча сам добре розумів, що пляшка відскочила б від столу, вдарилася до рогу печі й полум'я бризнуло б просто на потертий, висохлий диван. Мерзотник знав, у яке вікно слід цілитись.

Жінка прослідкувала за його поглядом й здригнулася.

Потім рішуче ступила назустріч.

— Я дуже... вдячна вам...

Вона затиналась, очі світилися дивним вогнем і Юр з деякою несподіванкою зауважив, що вона гарна — струнка, чорнява, великоока, з гладенькою шкірою та вельми привабливими губками. Дізфайндер ступив крок назустріч й обережно пригорнув до себе.

— Більше не треба нічого боятись, — прошепотів він. — Зовсім нічого.

Господиня схлипнула й вдячно притулилась до його широких грудей.

Юр ніжно, як міг, погладив її, зім'яв хустку й вивільнив цілий оберемок волосся — чорного, як сама ніч. Жінка підвела голову — Дізфайндер завважив, що очі її були заплющені й обережно доторкнувся губами.

Вуста виявились гарячими, як окріп.

Найманець легко підхопив господиню на руки й поніс до своєї кімнати.

Все йшло чудово, але після кількох рухів жінка схлипнула й зненацька бризнула сльозами.

— Що? — розгубився Дізфайндер. — Що трапилось? Я зробив тобі боляче?