Гість підвівся, помахав рукою дівчині, що вже знудилася за хвірткою й широко усміхаючись, попростував до виходу. Кинувши вслід йому гарячий погляд, дівчина винесла до бухточки тацю з двома спітнілими пляшками, поставила на коліна Дізфайндера й все ще з ображеним виглядом шубовснула у воду.
Дельфіни, стривожені несподіваною конкуренцією, пірнули, зробили два кола навкруг й, повискуючи, рушили до виходу в море. Ніхто тим аніскілечки не стурбувався — все одно далі, аніж на пару кілометрів від ультразвукового випромінювача тварини не відпливуть.
Через кілька хвилин дівчина вийшла з води, стріпнула волоссям — й зіткнулась з однаково зацікавленими поглядами всіх чоловіків.
— Щось зі мною не так? — усміхнулась вона. — Чи просто ще не надивились?
— Та ні, — висловив загальну думку Дізфайндер. — Просто цікаво, де ти пищика заховала...
Всі присутні одночасно вибухнули реготом, дівчина почервоніла, потім махнула рукою й теж приєдналася до загальних веселощів.
— А все-таки? — настирливо допитувався найманець.
— Все дуже просто, — відповіла, нарешті, красуня. — Я ж їх сама й дресирувала. Мене вони не зачеплять.
— Он як, — з дивною інтонацією протяг Дізфайндер. Дівчина не зрозуміла, що ж саме звучало в його голосі — чи то повага, чи то радість відкриття "дірки" в захисті... чи щось іще?
Вона знову стріпнула волоссям й викинула з голови непотрібні думки.
Будь-кого іншого, що потрапив би в радіус дії випромінювача без ультразвукового пищика-маячка, було б убито дельфінами-охоронцями протягом кількох секунд.
— Ну добре, — Сапер із жалем поглянув на спорожнілу пляшку, відставив її подалі, аби не дратувала й почухав потилицю. — З кордоном все ясно. Краще було б через Брест, але минулого разу ми там добряче засвітилися. Значить через Чоп. На чому поїдемо?
— Тільки джип, — авторитетно відгукнувся Гонщик. — Чув я про ті російські дороги.
— Юре?
— Годиться, — кивнув Дізфайндер. — Зараз там тих джипів — як мурах. Й навіть добре — дорожня поліція, чи як вона у них у біса називається, не часто їх зачіпає.
— Чому? — наївно поцікавився Ганс.
— Бо бояться! — засміявся Дізфайндер. — Там зараз — як в Америці в двадцятих роках.
— Це добре, — примружився Сапер. — Зброю в джипі заховати можна. До речі, що беремо? Гансе, постарайся обійтися без екзотики.
— До біса екзотику, — несподівано згодився Калібр. — У Росії до неї патронів не знайдеш. А що в них там взагалі зараз на озброєнні?
— АКСМ-74У, — посміхнувся Дізфайндер. — Калібру 5.45 мм.
— Тьху!
Всі засміялись.
— Добре. Що далі? Що він там молов про знешкодження командних пунктів?
— Оце і є найпаскуднішим, — зітхнув Дізфайндер. — Запустити ракету не так просто, як декому з нас здається. Треба або надіслати команду й підтвердження безпосередньо з Москви, або ж переключити керування безпосередньо на шахту. З Москвою ясно — та ми нічого не вдіємо. А щоб переключити керування, треба в розрахунку шахти й в комп'ютері самої ракети створити враження, ніби почалась ядерна війна й послідовно виведено з ладу командні пункти — головний, запасний, замаскований, пересувний, передавальний центр й замаскований передавальний центр. При цьому головний пункт знаходиться в штабі дивізії — а це до десяти тисяч солдатів, запасний там же, але в бункері, замаскований — десь у лісі, кілометрів за сто-двісті, мобільний — взагалі невідомо де, передавальний центр — ще кілометрів за сто, й нарешті, шахта — знову неподалік від дивізії.
— Матері його саппермент! — видихнув Моше. — І за все це по сорок п'ять тисяч?
— Ну, не сорок п'ять, — задоволено посміхнувся Гонщик.
— Ще трохи на фінансування здеремо.
— А чи ти собі уявляєш... — почав був Гонщик, та Сапер не дав йому продовжити.
— Тихо! Он, у дівчат аж вуха нашорошились. Кажи далі, Юре. Я твій стиль знаю.
Дізфайндер посміхнувся — справді, він мав погану звичку викладати спочатку погані новини, а вже потім всі інші.
— Звичайно, існують й інші обставини, що можуть завдання трохи полегшити. Наприклад, головний КП майже ніколи не працює.
— Цебто як? — здивувались абсолютно всі, а от очі вирячив чомусь тільки Гонщик.
— Ну, панам офіцерам не дуже подобається, коли на робочому місці дисципліна й багато солдатів. Тож майже завжди в штабі дивізії йде або ремонт, або перебудова, а працює запасний КП.
— Ну то й що? — пробурчав Сапер. — Сам же казав, вони поруч. Ті ж самі десять тисяч солдатів.
— Звичайно. І це просто прекрасно.
— Ти бува не здурів? — поцікавився Гонщик. — Ти ж не на бомбардувальнику будеш, а на джипі, а може й пішки.
— Сам ти здурів, — огризнувся Юр. — Будете перебивати — до вечора не встигну нічого не пояснити.
— Добре, добре, — примирливо промимрив Моше. — Мовчу.
— Так от, там десять тисяч солдатів. Відповідно, доступ у "бочку" — це так на жаргоні називають бункер — мають тисячі три. Але й ті, хто такого доступу не мають, — теж спокійнісінько туди заходять й виходять.
— Чому? — не втримався Гонщик й тут-таки прикусив язика.
— Тому що це російська армія! — гаркнув Дізфайндер. — І російські солдати! В армію їх забрали силоміць. І грошей їм не платять! І думають вони лише про те, як би щось їстівне вкрасти й на очі офіцерові не потрапити! Ось чому.
— Я й сам таким був, — додав він по паузі вже трохи тихіше. — І в бочці ми від роботи ховались. Зранку пару книжок візьмемо, бувало, щось пожерти в їдальні поцупимо, в бочці знаходимо якийсь віддалений відсік, двері загерметизуємо — й до обіду хто спить, хто книжку читає, хто анекдоти травить... Ну добре, до справи.
Отже, проникнути в бочку досить легко. Вивести з ладу — складніше. Я б почав з енергетичної установки, але тоді треба обрубати дроти, вивести з ладу дизельгенератори — а їх там може бути досить багато — й поскручувати антени в малих радіостанціях. І все це майже одночасно. А полагодять швидко. Так що не знаю, що й робити... може Сапер щось порадить?
— Пораджу, — кивнув Піт. — Бункер герметичний?
— Ну, теоретично так. Насправді, звичайно, травить добряче й у разі чого його треба піддувати.
— А вхід у вентиляційну систему де?
— А прямо на даху.
— Тоді можна отруїти повітря в вентиляції. Ну, чимось нервово-паралітичним, швидкої дії, фільтри таке пропустять. Але бажано, щоб перед цим бункер було загерметизовано.
— Це можна, — кивнув Дізфайндер. — Це робиться по тривозі. Ану, Гонщику, дай-но того портфеля...
Найманець розгорнув паперову мапу — звичайно, на ній красувався гриф "Совершенно секретно". Колишніми радянськими картами торгували всі, кому не ліньки було.
— Так-так... Виходить, у тому районі, звідки треба вкрасти головку, стоять три дивізії. Відповідно, тривоги проводять десь раз на місяць, отже, за теорією ймовірності, не пройде й двох тижнів, як хтось раптову тривогу таки оголосить.
— А як ми про це взнаємо? — недовірливо перепитав Сапер.
— А ще днів за три, — посміхнувся Дізфайндер. — Ти уявляєш, що буде, якщо офіцерів не попередити? Чорта з два кого знайдеш.
— Цікаві у вас раптові тривоги, — пирхнув Калібр. — Нічого дивного, що...
— Це не у нас! — урвав його Юр. — А у росіян.
— А хіба....
— Ні. І давай перейдемо до справи.
— Добре, вибач.
— Не буде діла, — пирхнув раптом Сапер. — Сидіти два тижні, потім нестись чорт-зна куди, мінувати бункер на очах у вартових....
— Ну, навіщо ж так, — поморщився Дізфайндер. — Ніякого в тебе естетичного відчуття...
Всі засміялись.
— А як?
— Тривогу доведеться спровокувати. Бочка на цей час вже має бути замінована.
— Хвилинку, хлопці. А як ви ту хімію збираєтесь везти? — зненацька вліз Калібр.
— Ну... — Сапер замислився.
— Отож. А дивись, якщо просто змусити їх запустити дизелі й пустити вихлоп у вентиляцію?
— Цікава ідея, — посміхнувся Дізфайндер. — Чимось знайомим повіяло.
— Істинно арійський інженерний дух! — гордовито підняв пальця вгору Ганс. — Правда, Моше?
