— Пане Дізфайндере, — товстунець стомлено зітхнув. — Грошей з мене ви вже не виб'єте. Головку ми перевірили — вона навчальна. На ваш гонорар цей сумний факт аж ніяк не вплине, й на подальші наші стосунки теж. Цю справу я програв — програв у всіх напрямках. Це має значення лише для мене, й ні для кого більше. Будь ласка — ви бували там раніше?

Юр кивнув.

— Це не секрет, — незадоволено пробуркотів він по паузі.

— Я просто не дуже люблю те згадувати.

— Ще одне запитання, — так само пригнічено промовив замовник. — Що ви відчуваєте під час тих загадкових подій, що рятують вас від невідворотної загибелі? Навіть не так — чи не відчували ви щось схоже, коли раптом потрапили під удар кліматичної бомби?

За кущами пирхнуло — Сапер так само вперто не визнавав існування такої зброї.

Юр помовчав.

— Можливо, — сказав він по тривалій паузі. — Дуже можливо. Але гарантувати не можу — занадто вже дивне те відчуття...

Він пересмикнув плечима й криво посміхнувся:

— Та й не до того було, відверто скажу. Відчуття від вибуху НУРСу[15] набагато сильніше.

— Я розумію, розумію, — замовник теж зітхнув й вперше за час їхнього знайомства найманці побачили на його обличчі вираз справжнього жалю. — На жаль, практичної користі з того мого розуміння...

Здавалося, за якусь мить колишній бадьорий товстунець постарів щонайменше на двадцять років. Ще за хвилину він знову зітхнув, важко підвівся й рушив було до виходу.

— Одну хвилинку, — зненацька пожвавішав Дізфайндер.

— Так, слухаю, — обернувся замовник.

— Я розумію, що це не дуже прийнято в нашому бізнесі... але, якщо, звичайно, це не становить таємниці й не має стратегічного значення — чи не могли б ви хоча б натякнути, що трапилося?

Замовник знову зітхнув, повернувся до найманців й окинув усіх поглядом. В очах його застиг вираз справжнього жалю, наче у списаного на берег капітана, що все життя провів в морі:

— Не становить. І значення не має — ані стратегічного, ані будь-якого іншого. І все з однієї простої причини — ніхто й ніколи... принаймі, за нашого з вами життя, не зможе того повторити. Можливо, це й на краще...

Він знову витер хусточкою піт на маківці й видав:

— Сталося те, хлопче, що ти, саме ти, потрапивши в скрутну ситуацію, коли іншого виходу вже точно не було — задіяв невідомий ані мені, ані тобі механізм порятунку й стрибнув приблизно на півтора десятки років у минуле. Саме тоді, ще за Радянського Союзу в тому районі сталася аварія — під час практичних пусків ракета вибухнула. Причину встановити не вдалося. Тоді — не вдалося. А зараз... зараз я знаю причину, але вона мені ні до чого...

Він знову посміхнувся — стомлено, наче тільки-но сам-один проїхав півконтиненту, видобув з шахти ядерну головку, провіз її до Європи — й рушив до виходу.

— До речі, звільніть віллу, хлопці, — кинув він, не озираючись. — Години вам вистачить?

— П'яти хвилин вистачить, — озвався Сапер. — Але година, звичайно, набагато краще.

Замовник зник за кущами, ще за хвилину там же захурчав мотор, скреготнули гальма й машина від'їхала.

— Ну що — пакуємо манатки? — першим озвався Ганс.

— Так, давай, — обернувся до нього Сапер. — Юре, що з тобою?

Дізфайндер стояв, як стовп, й лише в очах було помітне життя — їх заволокло дивним туманом, й не менш дивні хвилі гойдали його, складючись у мінливі картини — чи то будинок, чи то море, чи то жіноче обличчя, чи атомний вибух.

— Та що це з тобою, хлопче?

— Я припустився помилки, — прошепотів Юр, не звертаючи уваги на американця. — Я припустився багатьох помилок. У мене була нагода їх виправити. І я цього не зробив...

Він повільно, наче під водою витяг з-за ременя пістолет й підніс до скроні.

— Гей, чоловіче, чи ти не здурів? — кинувся до нього Калібр.

— Облиш! — Піт застережливо підніс руку.

— Та він же...

— Облиш, бо вб'ю.

Ганс зупинився, розгублено поглядаючи то на Сапера, то на Дізфайндера.

Сухо клацнув бойок. Якусь мить всі троє чекали гуркоту пострілу, потім Юр сплюнув й заховав пістолета, Сапер полегшено зітхнув, а Ганс так і залишився стояти з роззявленим ротом.

— Ну не беруть його кулі! — недуже зрозуміло пояснив Піт, ляснувши його по плечу. — Не беруть, і все. Пішли пакувати манатки, бо ти тут ще цілу годину простоїш...

20.02.99 — 08.08.99

Р. Радутний.

У барі було на диво тихо й спокійно, особливо зважаючи на те, який контингент зібрався тут. Гість про ті зборища дещо знав, й тому попервах трохи нервував, озирався; але потім начебто заспокоївся й лише час від часу оглядався навколо — але вже не з острахом, а з цікавістю. Чоловік, якого він знав під іменем Дізфайндер і який тепер ділив з ним столик, навпаки мав такий вигляд, наче проводив у цьому закладі кожну вільну хвилину.

Власне кажучи, майже так воно і було.

За ті півгодини, котрі минули з початку розмови, з ним привіталися з півдесятка відвідувачів, бармен запанібрата назвав його Юром й, не питаючи, подав якийсь коктейль; кілька дів, які коротали час, чекаючи на здобич біля стійки, ще здалеку привітно помахали йому руками, але напосідатись не пробували, вочевидь знаючи — прийде час, підійде сам.

Та й контингент, відверто кажучи, мало нагадував той, якого новий відвідувач встиг собі уявити — ніхто не горлав ще з порогу, ні в кого не витикалися з-під ременя здоровенні пістолети із зарубками на руків'ях, майже нікого не прикрашали страховидні шрами на обличчях... Гість із запізненням збагнув, що сучасна зброя залишає мало рубців, а якщо вже потрапить куля, або осколок в обличчя, потерпілий навряд чи зможе відвідувати бари, незалежно від їхньої репутації.

Він посміхнувся й зробив ще ковток.

Віскі подавали тут непогане, окрім того пропонувався непоганий вибір різноманітної екзотики на зразок горілки, текіли, блакитної китайської горілки, грецького узо та ще всіляких прозорих пляшок, в яких щось плавало — від комах до бичачих яєць. Але постійні відвідувачі переважно замовляли віскі та пиво — навіть більше пиво, аніж віскі.

Дещо несподіваним видався інтер'єр бару — на стінах, замість фотографій з поля бою або плакатів з бравими джі-ай з гранатометами наперевіс, прилаштувались цілком мирні й навіть пасторальні пейзажі, щось абстрактне й навіть декілька цілком фахових гравюр.

— Ну й на біса їм здався той мотлох? — повернув гостя на землю його співрозмовник.

— Га? А, ви про капсулу... про замовлення! — чоловік посміхнувся — впевнено, але трохи ніяково — мовляв, вибачте, задивився. — Ви не повірите.

Юр знизав плечима й промовчав.

— Я ж кажу, не повірите, — ще раз повторив гість. — Для музею.

Дізфайндер таки не повірив — брови його здійнялися вгору, але вже за мить опустилися й він знову спокійно знизав плечима — "можна й так".

— Але справді! Ви ж розумієте, — заторохкотів гість. — Тій плівці вже майже півсотні років, жодних стратегічних секретів там вже нема й бути не може, вже й країни не залишилось такої, якій ці знімки могли б нашкодити.

— Та мені воно якось однаково, — Юр і справді байдуже підніс склянку до рота. — Але це не зовсім мій профіль. Я міг би порекомендувати... Нишпорку... хоча ні, він зараз десь в Аравії... О, а до Веги ви не звертались?

— Звертався, — посміхнувся гість. — Він засміявся й порадив... — він зробив дещо театральну паузу, — ...звернутися до вас.

На цей раз засміявся Дізфайндер і вже звичним рухом знизав плечима.

— Ото вже мені... любитель сюрпризів. Ну добре, я йому віддячу.

Обличчя гостя змінилося.

— Та ні, не турбуйтесь, — все ще усміхався Юр. — Ми давні друзі. Просто Вега має дещо своєрідне уявлення про жарти... хакер чортів.

Вираз обличчя знову змінився — тепер воно стало розчарованим.

— Але це не означає, що я не візьмуся за цю роботу, — заспокоїв його Дізфайндер. — Просто... але біс із ним, вам те не буде цікаво. Отже, до справи. Який гонорар ви пропонуєте?..