— Ні, — жінка ворухнулась йому назустріч. — Люби! Не зупиняйся, люби мене! Я хочу тебе, я бажаю тебе, роби все, як захочеш, я твоя!.. Просто...
Вона затнулась і боязко усміхнулась.
— Мені видалось... Ну, розумієш, ти кохаєшся зовсім, як мій перший... Так що не зупиняйся, прошу тебе...
Юр не зупинявся всю ніч й на ранок мало не прогавив парне молоко, а розминку того дня зробив за скороченим варіантом — як у бойових умовах.
Цього дня плавні просто вразили Дізфайндера.
Більшу частину часу йому доводилось воювати в лісах та горах, час від часу — в містах та селищах, ще трохи — в болоті. Скрізь, майже скрізь обрій загороджували дерева, будови, каміння, а чи й просто стовбури диму, а тут...
Тут був простір.
Вітер віяв з гори й доносив ледь чутний запах глиці й грибів; очерет віддавав водою, й степ теж додавав у палітру якогось свого, неповторного аромату. В Юра засвербіли очі — занадто вже було незвично спостерігати плаский, як долоня, степ, й лише вдалині жовто-брунатний очерет та чорнобиль зливалися з сірою блакиттю небес.
Зовсім інша картина була тут навесні або влітку — небо просто сліпило своєю блакиттю, а степ видавався пофарбованим у зелений колір... Спогад цей вирвався несподівано, з давно похованого минулого, і Юр спохмурнів.
...А все ж таки, як було б непогано, хоча б час від часу, працювати не по вуха у багнюці і не на голому камінні, а тут, біля води, очерету й чисто-блакитного неба...
Юр раптом згадав, у чому полягає його праця — й мало не прикусив язика. У жодному разі не хотів би він накликати війну на цю благословенну землю!..
Крапка на великомасштабній карті перетворилася у величеньке коло на п'ятикілометрівці й виїхала за межі екранчика, на більшому масштабі. Юр зітхнув — наскільки б легше було походити тут вертольотом з металодетектором на шворці та комп'ютером у кабіні. Потім згадав, де знаходиться, знову зітхнув і поліз у човен. За сьогодні він мав намотати майже десять кілометрів.
По прямій, звичайно.
Але, як він і здогадувався, ні про яку пряму не могло бути й мови. Перша ж протока нахабно розляглась упоперек запланованого маршруту. Найманець пересік її. Вийшов, сподіваючись пішки пройти далі хоч з кілометр, але вже за кілька хвилин провалився по коліна в болото й, лаючись, рушив назад — за гідрокостюмом.
GPS та датчики металодетектора довелося прилаштувати на тілі, добре, що конструктори їхні передбачили й такий варіант, а може, мали його як основний.
У центрі кола, звичайно, не було жодного сліду металу.
Юр озирнувся — він стояв по пояс у воді й по коліна у багнюці, позаду простягався, проламаний в очереті, коридор, попереду шурхотіла в сушняку перелякана гадюка — й сплюнув.
Його робота, мабуть, органічно не могла обходитись без багна.
Перше коло спіралі мало радіус близько двадцяти метрів. Відповідно, збоку це мало просто ідіотський вигляд — тип у брудному гідрокостюмі бреде, по пояс занурюючись у брудну воду, продираючись через очерет, і весь час поглядає на великий прилад на руці, схожий на стільниковий телефон. Милуватися тією картиною, щоправда, не було кому, й до вечора Юр розширив радіус майже до п'ятисот метрів.
Жінка чекала на Дізфайндера, як на коханого чоловіка: крутилася навкруг, стояла, тримаючи рушник, коли той вмивався, й метушилася за столом, то підкладаючи картоплю, то наливаючи молока.
Ніч, проведена разом, ніби прикрасила її — і Юр навіть трохи здивувався, визначаючи, наскільки ж він помилився з визначенням віку — на двадцять? п'ятнадцять? десять років?
— До речі, — якось між іншим запитав він. — Тут колись жили... от, забув уже прізвище... ну, жінка самотня, з дочкою. Дочку, здається, Тетяною звали. Не знаєш?
— Так я ж і є та Тетяна, — усміхнулася господиня. — А звідки ти їх знаєш?
— Так, чув від когось, — недбало знизав плечима гість й непомітно перевів розмову на інше.
Наступного дня вперше довелося плисти. Вода навіть здалеку видавалась холодною. Юр спробував натягнути ласти на неопренові шкарпетки, покректав хвилин десять, потім сплюнув, одягнув ласти на голі ноги й ступив у воду.
Вода обпекла холодом.
Він сплюнув ще раз, вийшов з води, старанно вимочив ласти й шкарпетки й за кілька хвилин таки натягнув і те, й друге.
Вода тоненькими цівками ринула під костюм, Юр здригнувся, але вперто ступив далі й за кілька кроків рівень дійшов йому до грудей. У штанах вода вже зігрілася, натомість груди ще різало тими осоружними цівками, і Дізфайндер з жалем подумав про казан з окропом.
Він тут був би досить доречним.
Найманець присів — повітря зі свистом вирвалось з-під каптура, гума охопила все тіло і затиснула, ніби любляча жінка.
З вантажами він теж трохи помилився — й одразу булькнув на дно, наче сокира. Втім, це виявилось по-своєму непогано — таке стрімке занурення допомогло напустити води під костюм. Юр ще з хвилину потремтів, відстібаючи один вантаж, потім зігрівся, ліг на воду й ворухнув ластами.
Дивне, казкове видовище відкрилось його очам.
Ніколи раніше він не пірнав о цій порі. Дрібні водорості, органічні рештки вже осіли зимувати на дно, й вода була кришталево прозора, як у Чорному морі. Але на відміну від піску й каміння морського підводного світу, тут вирувало життя.
Видимість сягала трьох-чотирьох метрів — доволі рідкісне явище, як для річки.
Дно було повністю вкрите. Шар дрібних скойок та кущів водоростей простягався на всі боки й кінця йому не було видно. Юр пірнув — просто так, для розваги — й пішов у метрі над дном, як вертоліт.
З розгону врізався у здоровенний кущ якогось латаття. Ціла зграя дрібних рибок бризнула навсебіч.
Такого він ще не бачив, незважаючи на чималий підводний досвід — кущ тримався за дно однією товстою стеблиною, а основна його маса теліпалася попід самою поверхнею, ловлячи останні промені осіннього сонця.
Просто під кущем темніли нори — одна, дві... Юр нарахував їх з десяток й покинув це заняття. Майже у всіх щось ворушилося — Дізфайндер усміхнувся й пхнув у дірку пальця. За нього одразу ж вхопилася могутня клешня, плавець відсмикнув руку — слідом з нори вихопився здоровенний й переполоханий рак, відпустив рукавицю, зрозумівши свою помилку, але спізнився.
Юр схопив його впоперек панцира, кілька секунд покрутив перед склом маски, потім відпустив — й хітинове чудовисько повільно полетіло донизу.
Повітря закінчувалось.
Дізфайндер підвів голову — поверхня ворушилась, скидалась й палахкотіла полярним сяйвом на відстані якихось двох метрів. Він усміхнувся, про всяк випадок глянув на GPS — це місце слід би запам'ятати, й повільно, щоб не скаламутити дна, піднявся нагору.
Протока виявилась мілкою, навіть посередині глибина не сягала більше шести-семи метрів, але широкою — метрів із сто. Легка течія не давала дотримуватися точного курсу, тож Юр пройшов її двічі, про всяк випадок. Далі довелося знову дертися крізь очерет, брьохатися у болоті, перепливати ще один канал — зовсім мілкий, метри зо два глибиною й метрів десять-дванадцять завширшки. А назад довелося йти проти сонця, очі сліпило і Юр двічі збивався з курсу.
Прийшов час повертатись.
Цього дня радіус кола дійшов до семиста метрів.
Вечеряли знову картоплею. Втім, Дізфайндеру було абсолютно байдуже, чим наїдатись, але Славко їв з таким пісним обличчям, що Юр тицьнув йому десятку й відправив за кавунами.
Кавуни продавав старий хитрий вірменин, який жив далеченько, аж біля автобусної зупинки. Ці солодкі овочі виявились чудовим приводом на якийсь час позбутися малого. Жінка зрозуміла усе правильно, і як тільки хлопець вискочив з хати, кинулась у Юрові обійми.
Цього разу не було ні сліз, ні спогадів. Вони просто кохались, а жінка, мабуть, відчувала себе зовсім щасливою й намагалась не думати про майбутнє. У Юра ж такої звички взагалі не було.
Назавтра сірі хмари геть заснували обрій, сонце взагалі не визирало з-за них, й вода здавалася ще холоднішою, аніж напередодні. Натомість з рельєфом Юрові пощастило: плисти довелось зовсім мало, й він розширив радіус пошуку до кілометра.
