— Отак тренувався майже кожен день, ось і навчився. А де у вас умитися можна?
— Отам, біля насоса.
Хлопчина вискочив з хати, і, радий що зміг прислужитись, кинувся до іржавого, похиленого важіля; повис на ньому — залізяка з незадоволеним рипом подалася униз, й з горизонтальної трубки — теж іржавої й перекособоченої — ринув потік рудої рідини.
— Треба спочатку іржу прогнати! — авторитетно заявив малий.
Справді, через десяток качків струмінь став майже прозорим, і Юр з насолодою умився холодною водою, потім облився до пояса й замахав руками, розганяючи кров.
— Дядьку Юре!
Малий тупцяв поруч і не міг на щось наважитись.
— Ну що тобі?
Дізфайндер усміхався якомога привітніше, але все одно здогадувався, що більше схожий на вишкіреного вовка.
— А ви можете й мене навчити? — аж задихнувся від власного нахабства, і якби поруч була мати, неминуче сховався б за її спину. — Ну хоч трішечки!
— Це досить важка справа, — зморщив носа найманець.
— Та й на бі... тобто, навіщо воно тобі?
— А це... — малий теж посерйознішав й дивився спідлоба, — це, щоб дядько Сашко мою маму не бив... коли ви поїдете...
— А чого це ти його дядьком звеш? — Юр здивовано підняв брови. — Хіба він тобі не батько?
— Та ні... — малий закрутив головою. — Це так, дядько. Я й сам не знаю, звідкіля він узявся. Приблудився. Тільки його тут і було, що собака, та й то дурний.
Юр мало не зареготав, але схаменувся й якомога недбаліше спитав:
— А батько ж де?
Малий спохмурнів й розвернувся до хати, потім все-таки передумав й кинув, наче на допиті:
— А він з кумою Оленою живе.
Юр прикусив язика. Сам того не помітивши, він зачепив, мабуть, найболючіше питання.
— Ну добре, — кинув він швидше для того, щоб відволікти малого від небезпечної теми. — Ходи, покажу пару ударів...
Швидко перебравши у пам'яті кілька найпростіших прийомів, він зупинився на класичному йоко-кері.
— Ось дивись. Стоїш у півоберті до ворога. Права нога попереду, ліва позаду. Ступні міцно притиснуті до землі, щоб не хитався. Руки ось так... та ні, праву краще одразу стиснути в кулак, а ліву можна трохи розслабити. Тепер робиш крок лівою... Слідкуй, щоб стати одразу на всю ступню, не на носок!.. Відштовхуєшся... сила повинна йти зі стопи, через коліно, стегна, пояс; праву ногу викидай уперед, супротивникові у ребра... гоп!
Удар кинув малого вперед, він ледь встояв на ногах.
— Ого!
— Бачиш, вона сама б'є, лише треба правильно скерувати ту енергію. Ну, давай, потренуйся, а я...
Слова застигли йому у горлянці, бо з напіввідчинених дверей визирнула господиня.
Закутана у якусь стару куртку, але обличчя свіже, незаплакане, як учора, усміхнене, освітлене несміливим листопадовим сонцем — воно здавалося зовсім іншим й на диво знайомим; Юр наче перенісся на багато років назад, у минуле...
Під його поглядом боязка усмішка згасла й господиня зникла в хаті.
Вийшла трохи згодом, вже більш-менш пристойно, як на сільський звичай, одягнута, побажала доброго ранку квартирантові, гримнула на сина — ану до хати! Чого роздягнений надвір вискочив! — й зникла за сусідчиним парканом. Через кілька хвилин з'явилася, обома руками притримуючи трилітрову білу банку.
— Ось... — вона здалеку подала молоко Дізфайндеру.
Той, комічно-пожадливо ворухнувши пальцями, підхопив банку, підніс до рота й одним ковтком...
Молоко видалося схожим на щось неземне і прекрасне, чисте, мабуть, щойно видоєне, аж гаряче; із запахом свіжих трав й чогось непередавано-природного!
...вихилив майже половину.
— Ого! — захоплено видихнув Славко. Очі господині теж трохи розширилися.
Дізфайндер відірвався від банки, вдихнув повітря й зніяковів.
— Скучив, розумієте. Давно не пив свіжого молока. Та ще такого смачного! І ніякого сніданку не треба.
Жінка знову усміхнулася — все ще боязко й, мабуть, щоб приховати збентеження, зацокотіла:
— Як це "не треба"! Хіба ж так можна! Зачекайте хвилинку, зараз буде сніданок. Ви яйця будете їсти? Яєшню?
— Ще й як! — Юр усміхнувся.
— А як вам — на салі, чи на олії?
— А оце вже не знаю, — Юр усміхнувся ще ширше. — Мені завжди було важко вибрати.
Снідали за широким дерев'яним столом, і Юр вкотре пошкодував, що його теперішній роботодавець не вибрав для цієї місії травень, вересень або хоча б жовтень, щоб і поїсти можна було надворі, під яблунею...
Хліб виявився несподівано свіжим, майже гарячим, і Юр здивовано підняв брови — чи не сама господиня його пекла? Виявилось, що ні, але за кількасот метрів, на місці колишньої колгоспної стайні, кмітливий фермер влаштував приватну пекарню й за пару років повністю видушив конкурентів, утому числі й державний хлібний магазин. Після перемоги й встановлення нової монополії ціни на хліб, звичайно, знову зросли, а якість упала, тільки й добре, що свіжий, але для мешканців вже не було іншої ради, бо державний хлібний кіоск вдало розташували... аж біля автобусної зупинки.
— Ось тільки... — жінка знову знітилася й відвела погляд.
— Що? — не зрозумів гість.
— Ви б не вчили мого малого нічому такому... Щоб як виросте, бува, не вбив когось...
"А що, краще, щоб його самого можна було вбити, наче комаху?" — мало не ляпнув Дізфайндер, але тут-таки отямився.
— То забавки, — заспокійливо махнув він рукою. — Тим ударом вбити дуже важко. Так, з ніг збити, або ребра зламати, та й годі.
Це пояснення, здавалось, трохи заспокоїло жінку, чи може вона просто змирилася з неминучим, й лише стиха зітхнула.
— А чи не можна у когось із сусідів човна позичити? — запитав після сніданку гість. — Хочу сходити у плавні, порибалити трохи.
Виявилось, що човен тут дешевше купити, аніж орендувати. Юр знизав плечима — все одно доведеться після виконання завдання покинути — але акуратно відрахував тридцять гривень, і задоволений дідок повів його у плавні. Човен, якого так вихваляв господар, виявився справжнім коритом — незграбним і кострубатим, ще й протікав. Найманець зітхнув, відштовхнувся веслом й спробував переплисти вузеньку затоку. Посудина на диво стрімко кинулась уперед, а рівень води добіг п'яти сантиметрів й перестав збільшуватися. Дізфайндер покрутив головою, гмукнув над загадками місцевої гідравліки й рушив далі.
Все змінилося — там, де він колись легко проходив на саморобному плотику поміж очеретом, зараз тяглася лише брудна й безкрая трясовина; там, де багато років тому застрягав легковик, зараз лежав битий і майже сухий шлях.
Але...
Музей, мабуть, кілька тижнів підстерігав Ikonos[16] над цим шматком плавнів і викинув на цю забавку не одну тисячу доларів. Знімки вийшли не дуже вдалі — якось навскіс, із занадто віддаленої на південь точки, але зміна орбіти супутника точно розорила б будь-яку неприбуткову організацію. Дізфайндер знизав плечима — "маємо те, що маємо" — і, скерований GPSом[17], зробив навмання кілька рейдів навколо можливого місця падіння капсули.
На екранчику пропливали протоки, канали, острівці й напівострови; Юр знайшов щонайменше чотири місця, до яких не зміг би добутись, на маючи приладу й похитав головою — отак-от, занадто просто...
Основним руслом пройшов моторний човен з якимось надписом — очевидно, "Рибінспекція", чоловік у зеленому кепі підозріло поглянув на "душогубку" Дізфайндера, але зупинятись не став: занадто ранній був час для виставлення сіток та занадто пізній — для витягування. Юр теж провів його поглядом — "ото ще буде носа пхати не у свої справи..." — але тільки цією думкою й обмежився, а ближче до обіду повернувся до господині.
Ще здалеку зауважив якийсь рух у дворі.
Все повторилося, як учора: спочатку з дверей вилетів Славко, потім жінка, потім — цього разу абсолютно тверезий — вискочив Сашко. На вилиці у нього світився, як різдвяна ялинка, величезний синець. Досвідченим оком найманець відзначив ще одну деталь — паркан підпирали двоє неголених здорованів.
