Вона добряче втомилася. Машина стала ще однією краплею, оскільки поломка була серйозною, а необхідну деталь довелось замовляти. Переколовши волосся на потилиці, Інга склала руки над головою і відкинулася на спинку крісла, дивлячись у стелю. А я таки перейшовся мимоволі поглядом по її бездоганній фігурі, адже бачити цього вона не могла. До такої погляд прилипає сам. Навіть якщо у голові стільки думок і усі такі важкі й невтішні… Вона дивилася на мене. Виявляється, я відволікся.
— Ти якийсь дивний, — промовила Інга. — Розглядаєш мене як у стриптиз-барі, а думаєш хтозна про що.
— Пробач, — сказав я, отямившись. — Мені дійсно є про що подумати.
— А очі працюють на автоматі… — глузувала вона.
— А що дивного? Ти ж вся така… Пробач. Залицятися не буду, не переживай.
— А я не переживаю, — засміялася вона. — У таких випадках даю собі ради, без проблем.
— Знаю, — скривився я. — За кілометр видно.
— А у нас інакше не виживеш. Треба або гідного мужика мати, або самою мужиком бути, — у цих словах я не почув злості — лише спокійне розуміння життя. — І того часом недостатньо. От як у ресторані. Був би мені екстрим… Давай, я тобі ванною поступаюся, хочу просто посидіти.
При цій жінці, яка за ліком років виявилася «тигром», а місяців — «скорпіоном», можна бути лише «Івановим» — це я давно зрозумів, та боротися не збирався. З ким боротися я мав і без неї.
— Ну, для тебе гідного мужика в усій країні, схоже, не знайдеться, — кинув я з коридору, беручись господарювати.
— Дуже дякую — обізвалася Інга. — Порадував. Хоча… мені вже однаково. Можна і так дожити. А претензії, до речі, у мене стосовно цього доволі скромні.
— І можна дізнатися які? — запитав я, домивши ванну. — Ні, я не збираюся претендувати, не подумай. Просто цікаво. Які ж запити у таких жінок щодо нашого брата.
— Банальні, — скривилася вона. — Щоби був порядною людиною, не залежав від пляшки, не зробив западло у відповідальний момент… Ну, звісно, щоб було цікаво з ним поговорити. Розумієш? Щоб я поважала його як людину.
— І це все?! — здивувався я. — Нормальна позиція. А… ну, словом, руки-ноги… брови…
— А руки, ноги і член у всіх, у принципі, однакові, — ущипливо промовила вона. — Достатньо, щоб усе це не було нижче середнього.
— Дивно… — знітився я, закриваючись у ванній. — Запити у тебе надто скромні.
— Скромні?! — вигукнула Інга. — Навпаки, нереальні. Ви ж усі…
Я мився і слухав лекцію про те, які ми усі деграданти і наволоч, дивуючись, що все більше її розумію. Дійсно, навіщо такій жінці зайві проблеми на власну голову?
— Між іншим, я не образився. Пробач, що у такому вигляді, — я розвів руками, влаштовуючись на дивані. — Футболку довелося випрати.
— Молодець, — здивувалася вона, підкреслено розглядаючи мене — в самих штанях. — Тут ти, звичайно, набагато вище середнього рівня. Давай, тепер я пішла, а ти поквап ту даму, нехай якусь трапезу принесе у номер, якщо у них таке практикується. Ресторанами я вже сита по горло! Давай, на свій розсуд. Тільки мені м’ясного не замовляй, хто їх знає, з якої дохлятини вони тут готують…
Інга насолоджувалась у ванній довго, і коли вийшла, усе вже було на столі.
— Стіл сам протирав, — я чомусь намагався імітувати її в’їдливість. Виходило добре, ще б… — Смачного.
На ній була чиста сорочка з підгорнутими довгими рукавами і джинси. Мені вона простягла футболку.
— А налізе? — засумнівався я. — Де взяла?
— Завжди з собою вожу. Життя ж у роз’їздах.
Її футболка на мені не репнула, ми сіли вечеряти.
— Незручна ситуація, — сказав я, коли вона спитала, чого я так мляво їм. — Ніколи не думав, що буду з тобою на «ти», наодинці та ще й за вечерею за твій рахунок.
— Ну, я також не планувала вечора при свічках, — скривилася вона, — з…
— З людиною не зі свого кола, — договорив я.
Не знаю вже, які б слова підшукала вона сама для визначення мого статусу, якби я не підказав.
— Та припини… Усі ми з одного кола… — махнула рукою Інга.
— Ні, — твердо сказав я. — Я не з твого.
— Чому? Тому що не директор власної фірми?
— Та ні, — пояснив я. — Тому що не хотів би, щоб бензин був по двадцятці за літру.
— Хмм… — вона не приховала свого здивування. — А мені вже здалося, що я тобі в усьому подобаюся. Не треба бути самовпевненою!
— У всьому крім цього, — ввічливо пояснив я. — І потім, я не сказав, що не подобаєшся, просто деяких твоїх позицій не розумію. Пенсіонер, на мою думку, також повинен мати змогу завезти на дачу дві дошки у багажнику. І не менше, аніж ми з тобою, має право стояти перед світлофором. Та й потім… я б не сказав, що у нас «країна олігофренів». Усякі є.
— Хмм… — вона помаленьку допивала своє вино. — А ще які мої позиції не розумієш?
— Ну, ще в «чоловічому» питанні. Не розумію, наприклад, як можна закохатися у першого-ліпшого, аби тільки не був свинею. Навіть якщо усі решта свині.
— А хто казав закохатися? — вона скинула бровами. — Я мала на увазі вийти заміж. Так, якби знайшовся приємний чоловік, у порядності якого я була б упевнена на усі сто, я просто створила б з ним сім’ю.
— А кохання, пристрасть — це непотрібні речі? Чи може ти вважаєш себе не здатною…
Моє питання дійсно звучало непідробно, тому вона відповіла тихо і серйозно:
— Знаєш, кохання, як ти кажеш, пристрасть… На щастя, закохатися дійсно немає в кого. Цього я боюся. І не хотіла б, щоб таке трапилося зі мною. Тому що це робить людину слабшою, залежною, вразливою. Чесно, не хочу, щоб колись це сталося.
— Розумію, але ж… — я і не збагнув, що вже не граю роль. Просто говорив з жінкою, до якої неможливо залишатися байдужим. — Але ж прожити життя без цього, ну щоб жодного разу… Це ж обікрасти себе! Для чого ж тоді жити?
— Не думала, що ти романтик, — здивувалася Інга.
— Я не романтик, але це загальновизнана думка. Не лише моя. Це надбання людства. Можливо, найцінніше. Ти що, ніколи не відчувала, що це таке? Хоча, пробач, звісно, це не моя справа.
— Давай без умовностей, Володю, — попросила вона. — Я дійсно ніколи не була закохана, але знаю, що здатна. Тому й боюся. Тоді усе життя може піти шкереберть.
— Як це? — не зрозумів я. — Від щастя і шкереберть?
— Кажуть: не проси у долі надто багато, — спробувала пояснити Інга. — Тому що його може виявитися забагато настільки, що не упораєшся. А щастя… Людина може бути у житті щасливою один день. Але цей день дається не кожному.
— Та ні, — не погодився я. — Шкереберть — це якраз коли смерть на порозі, а ти ще ані-ані.
— Ну… — вона засміялася чарівно і щиро. — Смерть, сподіваюся, ще не на порозі… Ще є час. Може якраз? — Тон її розмови став жартівливим. — А ти, отже, такий собі — живеш заради кохання? Спробував сьогодні такого, завтра іншого, порівняв, яке краще… Буде що на старість згадувати. Так?
— Ні, не так. — Тепер серйозним був я. — Хоча від кохання, якщо пощастить, не звик відмовлятися. А живу… У мене є заради чого жити.
— І заради чого ж? — у її очах я несподівано побачив справжній інтерес.
— А живу, і чим далі, тим більше у цьому переконуюся, заради однієї речі. У мене є мрія, велика така, одна. Мрія усього життя. От заради цього й живу. Але тобі не зрозуміти. У тебе мрії немає. Сто відсотків. Можеш сміятися.
— Чого ж мені сміятися? — здивувалася Інга, підставляючи свій келих. — Дама залишилася без вина. Дякую. Просто не розумію. Ну, ти ж мене також не розумієш. А яка твоя мрія?
— Узагалі-то я не готовий розповідати про це, даруй. Знаєш, навіть дуже близькій людині часом важко розповісти про щось потаємне… Може ми з тобою більше ніколи не побачимося, але однаково не хотілося б виглядати у твоїх очах якимось схибленим диваком.
Ми говорили довго, бо ж розумом її Бог не обділив. Я намагався бути галантним кавалером і чим більше порожніла пляшка вина, тим далі відходили убік обставини, які привели мене сюди. Я навіть запросив її на танець — музику добряче було чути з бару під готелем. Інга, щоправда, не сприйняла це серйозно і постійно сміялася, говорила. А я б не відмовився протанцювати з нею мовчки — може зробити це з такою жінкою вдруге вже ніколи не вдасться. З огляду знову-таки на обставини. Та попри усю свою зовнішню сексуальність, вона була на дотик якоюсь холодною і взагалі… ніякою. Від неї не відходило жодних хвиль, і я попри все бажання не потрапляв у хмарку її аури, яка мала б існувати навколо неї і примушувати паморочитися у голові.
