— Отже, ви свідомо віддавали його американцям, прирікаючи на загибель?

— У таких питаннях загибель однієї людини не варта уваги, — беземоційно промовив старий.

— У яких питаннях?! — не витримав я. — Все помінялося! Кому тепер це потрібно? Прокиньтеся! Немає вже отих двох ворожих таборів!

Посмішка Стенлі була слабкою і поблажливою, навіть пробігла зневага:

— Це ти так вважаєш. Через некомпетентність. Насправді не змінилося нічого. У світі і далі залишається дві супердержави, у кожної багато внутрішніх і зовнішніх проблем. Але вони і далі ведуть війну. А у війні завжди належить чимось жертвувати.

— Ви маніяк… — тільки й вдалося вимовити мені.

— Ні, я — патріот, — спокійно заперечив старий. — Я переконана у своїй правоті людина, яка доводить справу до кінця. І мені все-таки вдалося задіяти Марка. Саме він для американців мав бути головною дійовою особою у справі організації перевороту. Висловлюючись нашою мовою — і Івановим, і Емісаром одночасно. Мені тільки залишилося його підставити, звісно, пожертвувавши й грошима. Тим паче, Марк не мав усіх ознак Емісара і грошей отримати не міг. Він також не брав участі в розробці операції у Санталемо. Але для американців декстракардія, знайоме обличчя і, звісно, стиль. Досконалість і вміння іти напролом, виживати у безвихідних ситуаціях. Та й головне — тіло, ідентичне попереднім з генетичного боку. А знаєш, підставляючи його і прирікаючи на загибель, я не міг позбутися думки, дурного побоювання, що він якимось дивом вискочить. Це були свого роду нав’язливі думки. Будучи тепер обмеженим у засобах, я не міг повною мірою проконтролювати результати, але достовірно знав, що наживку вони заковтнули. І тепер Пентагон чекав новий тур марних зусиль у галузі генетики на шкоду усьому іншому. А мені знову належало гнатися за двома зайцями — розвивати якось легенду про неіснуючого Емісара і…

Здавалося, старий знепритомнів, але за мить продовжив із заплющеними очима:

— Я мав вигадати ще щось. Мине кілька років і міф про «досконалого солдата» почне забуватися. А щоб цього не сталося, йому потрібне якесь підтвердження…

— Так ось для чого вам знадобився я… — обличчя моє збоку, напевно, зараз висловлювало прозріння. — Ось що на мене, виявляється чекало…

Стенлі не розплющив очей. Його не цікавив мій погляд.

— Але ж я генетично зовсім інший! І обличчям не схожий! Що ви замислили? Що хотіли зробити зі мною?!

Та Огарьов не звертав ні найменшої уваги на мої вигуки.

— І яким же було моє здивування, коли той, кого ти звеш Марком, почав мене шукати! Так, за легендою, я був його наставником, його батьком і мав подбати про продовження нашої династії справжніх землян. І у нас існувало багато обумовлених шляхів як знайти одне одного у разі, якщо б ми загубилися у багатомільярдному натовпі створених флоїдами мутантів. Як же я здивувався, коли побачив його пошуки! Це означало, що він зумів видертися. Що з якоїсь причини не спрацював знищувальний пристрій і він живий, пройшовши неймовірним чином крізь зграї тих, хто мав його взяти. Проте могло статися й дещо інше, адже розвідник завжди має враховувати найменшу ймовірність. Його могли взяти живим і тепер, можливо, Марк працював на Пентагон або ж був просто приманкою для мене. Міг він до чогось дійти й сам і тепер розшукувати мене з однією метою — спитати за свій провал. Як одне, так і друге для мене означало кінець. Тому я так довго зважував і вагався.

— Я хочу знати, як ви мене знайшли і що мало зі мною статися, — повторив я.

— Насправді ж усе склалося не так погано, — вів далі Огарьов. — Виявляється, Марк з власної ініціативи намагався позбутися пристрою, що носив у собі. Вичисливши агентів ЦРУ, які на той час міцно сиділи у нього на хвості, він зробив висновок, що ставленики флоїдів навчилися пеленгувати хвилі отого «захисного екрану», що від їхніх сканерів. Сканерів тепер, він вважав, немає, а «хвіст» реальний. І він вирізав частину своєї «начинки», що зумів знайти, залишивши таким чином американцям зразки тканини свого тіла. Тепер у Пентагоні знали, що цей черговий агент є те саме, що й попередні. Тож ЦРУ не бачило жодного сенсу у тому, щоб зараз брати Марка. Для чого? Одне таке тіло вони вже розібрали мало не на молекули і робили з ним що хотіли і скільки хотіли. А результат? Їхня генетика і далі ні на крок не просунулась у вирішенні цієї проблеми. Тому вони вважали за краще постежити за ним.

— Я питав вас про інше. Мені більше не цікаво чути про ваші розвідницькі ігри, у мене й так давно перемішалося в голові. Що мало статися зі мною?

— Мені потрібен був чоловік з «правим серцем», — тихо, але чітко відповів старий. — А оскільки ідеальним вважався варіант, коли б ця людина була вже тут, у Штатах, я почав пошуки серед емігрантів. Моя агентура перешерстила медичну документацію тих, хто виїхав з пострадянського простору за останній час і знайшла тебе. Серед такої кількості людей, які виїхали, мав би хтось знайтись. А тут ще й багато що зіграло на руку — твій вік, статура, зовнішність.

— Яка зовнішність?! — не стримався я. — Я що, схожий на тих близнюків?

— Та ні, але цього вже й не потрібно. Взагалі для мене відкрилося багато інших цікавих варіантів. Якщо брати до уваги наш міф про «досконалого солдата», то ми буцім продукуємо їх з якогось генетичного матеріалу, який зуміли свого часу створити. Тому й виходять усі ідентичні — з правим серцем та однаковим обличчям. А це робить у принципі незручною подальшу роботу на території ворога, адже людей з таким обличчям американці шукатимуть скрізь. Тому логічно в наших інтересах, щоб наступні агенти якось відрізнялись. А для цього їм перед відправкою можна робити, скажімо, пластичні операції…

— Але я не мав ніякої пластичної операції… — я осікся, розуміючи усе далі й без його слів.

— Правильно — промовив старий. — Ти вже сам здогадався. Як такої пластичної операції тобі б не робили, але купу слідів на обличчі — рубців, які потім, після твоєї смерті у Пентагоні встановлять обов’язково і розцінять як наслідки перенесеної операції, ми мали залишити.

— От, бляха… — я тільки міг розпачливо хитати головою.

Переді мною лежав і помирав той, хто збирався свого часу зробити зі мною таке, від чого тепер ставало дибки волосся.

— Отже, я сплутав ваші карти, коли несподівано дременув зі Штатів. Але ви мене знайшли отою своєю агентурою і спробували «підмарафетити» у «гаражі», адже зробити справжнього агента у такі роки і за такий термін неможливо. Потім планували з моєю допомогою забрати мільярди з рахунку Емісара, а наприкінці підкинути кудись і подарувати мій труп американцям. Але ж я не можу за усіма ознаками бути Емісаром? Та й генетично зовсім інша людина… То від мене взагалі нічого не мало залишитися? Лише фото зі шрамами на обличчі?!

— Яка тобі різниця тепер… — простогнав розвідник. — …Марк допомагав мені розробляти тебе ще коли ти був у Штатах. Для нього ти був можливим «справжнім» другого рівня, який міг мати доступ до сироватки. Тому він увесь час був поруч з тобою, просто ти цього не відчував. А для мене… Для мене ти якраз і став отим міфічним Емісаром — адже умови отримання мільярдів у банку було складено від початку гри акурат під твої ознаки. Мені лише залишалося дбати потім, аби ти нікуди не подівся. Ти ж був для мене усім — і «дурилкою» для своїх, і ключем до мільярдів. І… і навіть наступним «досконалим солдатом» — у перспективі… Після отримання грошей.

— Отже, поляк з ножами для косарки — це ваша витівка?

— Звісно. Поставивши «маячок», ми мали гарантію, що ти нікуди не подінешся.

— І я також увесь цей час носив на собі знищувальний пристрій?!

— Так. Якщо б ти потрапив до росіян, у мене не залишилося б вибору.

Оце вже дійсно чорна мітка… Я подивився на Інгу. Її обличчя також тепер уже не могло приховати емоцій.

А старий, якого наче прорвало, з останніх сил намагався виплюснути інформацію, з якою, напевно, вважав — важко житиметься на тім світі. І нам ставали відомі нові й нові жахливі речі. Наприклад, щоб гарантувати таємницю трьох близнюків, служби, у яких працював Огарьов, пішли на ліквідацію восьми людей, так чи інакше причетних до цього. Що мій молодший брат, який живе в Україні, одразу після моєї загибелі мав бути відданий цеерушникам у такому вигляді, який не дозволяв би встановити наявність у нього нормального «лівого» серця — лише як генетичний матеріал, ідентичний моєму, аби американці мали над чим поламати голову.