— Марку…

— Це останнє моє попередження, — тепер він узагалі не дивився на мене.

Але мене вже важко було зупинити. Я лише сподівався, що не помиляюся у тому, що саме зараз настав момент, коли потрібно іти ва-банк. Я вийняв з кишені флешку і простяг йому.

— Марку, ось те, що тобі потрібно. А все решта… Словом, я володію цією інформацією.

Марк думав лише кілька секунд, а потім вставив флешку у відповідний порт комп’ютера. Знайомство з її вмістом відібрало у нього хвилини дві, причому він продовжував контролювати залу, а потім запитав у мене:

— Звідки вона у тебе?

— Марку, — промовив я, холонучи від його погляду. — Оце, що ти питаєш — єдиний козир, яким я володію. Розумієш? Це моя, точніше, наша з Інгою єдина надія, що ти дорожитимеш нами. А там була не тільки ця флешка, взагалі усе, що тобі потрібно. Ота твоя сироватка. Я знаю, де вона була і хто взяв. Марку, мені неприємно продавати це тобі. Але зваж на таку річ: ми з Інгою тепер у чужій країні серед ворогів і без копійки у кишені. Що нас чекає, коли станемо непотрібними тобі?

— Ти забагато говориш, — перервав мене Марк.

— Зате я говорю правду! — Згадавши раптом ще одне, я поліз до кишені і витяг скатаний у кульку шматочок отого воску зі схову Стенлі.

Марк пом’яв його і поклав до власної кишені разом з флешкою.

— Гаразд, — промовив він. — Я даю слово, що виведу вас звідси і заплачу за цю інформацію.

Витягши з кишені власну кредитну картку, він вклав її у мою долоню.

— Це, як ти кажеш, на випадок, якщо мені не пощастить. Там є досить, аби ви не вмерли з голоду. Коли ж усе скінчиться, я «відстебну» тобі за цю цінну інформацію. Однаково ти зараз не маєш рахунку, на який було б безпечно скинути гроші. А тепер говори швидко і лаконічно.

Інформацію про будинок Стенлі і погром у ньому він сприйняв спокійно і не ставив при цьому жодного питання, напевно, знав це місце, а можливо й людину, котрій мені довелося поставити на обличчі відмітку на усе життя. Здавалося, цієї інформації Маркові вистачило з головою.

А за кілька секунд я влігся на підлогу поруч з Інгою і відчув, як зникає ейфорія. Все-таки вона була — взяти у таку мить гру на себе і торкнутися хоч з якогось боку таких грошей — не кожному випадає щось подібне навіть раз у житті. А от тепер мало відбутися повернення у важку і невизначену реальність.

І воно відбулося. Та перед цим я встиг притулитися до Інги і прошепотіти їй у саме вухо:

— Слухайся мене і нічого не бійся. Все буде добре.

Напевно, зіграло роль, що ця фраза промовлена була ще у тому, ейфоричному стані. Тому, коли усе розпочалося, Інга слухняно підвелася і пішла за мною. За наказом Марка я підняв на руки пораненого Стенлі і ми рушили до дверей. Влада виконувала свої зобов’язання — машина стояла упритул до виходу з банку з широко розчиненими дверцятами з нашого боку. Оточення розташувалося дуже далеко. Влаштувавши Стенлі ззаду, я всівся біля нього, а Інга вже сиділа попереду, поруч із Марком. І лише коли ми клацнули дверцятами, з оточення виїхав наш ескорт. Вони ретельно страхували нас, а точніше Марка від несподіванок. Ми повільно рушили вулицями у напрямку аеропорту. Охорона залишила майданчик біля літака, щойно ми заїхали на злітно-посадкову смугу. Одразу й відстав наш ескорт. Усе відбувалося наче по нотах. Марк підігнав машину до відчиненого люка, і ми витягли Стенлі. Старий був зовсім блідий і стогнав, але не висував жодних вимог. Напевно, він розумів, з ким має справу і знав, що це марно. Марк скинув із себе частину страхітливої «гірлянди» і кинув на переднє сидіння машини, після чого піднявся на борт. Двигуни запустилися і ми злетіли, а коли літак робив віраж над аеропортом, я побачив як палає те, що залишилося від нашого розкішного «Форда». «Прикраси», що висіли на Маркові, не були біжутерією.

Ми мали летіти у салоні поруч із Стенлі. Я отримав суворий наказ від Марка не залишати його ані на мить. Старий слабшав з кожною хвилиною і час від часу дивився на мене. Він знав, що помирає. А я змушений був спостерігати, як зустрічає думку про смерть, а потім і її саму той, хто мав більше виваженості, більше витримки та мужності. Нехай при цьому він і вважався моїм ворогом, спостерігати це було надзвичайно важко. Тому і заплющилися мої очі на кілька хвилин, до того моменту, коли він сам востаннє покличе мене.

Це був один з кращих шатрів у всьому аулі. Переляканий останніми подіями мурза хотів було цього ж дня вирушити до Кизикермена, але дві обставини затримали його. По-перше, не можна було залишати без охорони ясир. Якщо буджаки наскочать, триста невільників, через яких сталося стільки всього, кануть безслідно. А по-друге, він боявся за життя пораненого султанського аги, колишнього свого полоненого, якого тепер беріг, як зіницю ока.

Разом з полонянкою вони мали потрапити до Кафи, а можливо і далі. І тоді він, Менгу-Гірей, зможе розраховувати на милість Сулеймана-паші, якому платив данину весь Крим. І можливо, не завтра-позавтра там, в Істамбулі вже інакше вирішуватиметься кому бути сераскиром, а кому мурзою у Ногайській орді.

І Менгу-Гірей сам простежив за тим, щоб чужинцю перев’язали рани і напоїли кращим кумисом. Він же і наказав нукерам привести у шатро дівчину — нехай пересвідчиться ще раз у його добрій волі і бажанні бути вірним султану.

Коли її завели, Тубілай дав знак нукерам забратися.

— Сядь, невірна, — промовив поранений. — Тобі більше нічого не загрожує. За кілька днів ми вирушимо далі. Нас довезуть до самої Кафи. Усе погане скінчилося. Не бійся.

Але Марія не сіла. Вона наблизилася до ложа і злякано дивилася на нього. Обличчя дівчини зблідло, а в очах стояли сльози. Їй довелося багато пережити. Кров на його пов’язках довершила справу. Вона хитнулася і, якщо б не миттєвий рух Тубілая, впала б на землю. Він посадив її поруч із собою і лише тоді, застогнавши, сам упав на баранячі шкіри.

— Я не хотіла… — промовила Марія. — Мені стало зле, я дуже ослабла. Тобі боляче?

— Так, — відповів поранений. — Що було з тобою там? Розкажи мені, невірна.

— Ти знаєш моє ім’я, — сказала Марія. — То чому і далі так мене звеш?

— Твоє ім’я залишилося у минулому, — промовив Тубілай. — Забудь його.

— Так як ти забув своє?

— Воно більше тобі не потрібне. Коран — мудра книга. Там стане імен для усіх підданих султана.

— Навіщо ж тоді ти питав його?

Тубілай лежав якийсь час мовчки, дивлячись угору.

— Я не знаю, що тобі відповісти, невірна. Іноді жінки спонукають нас на безглузді вчинки, що суперечать волі Аллаха. Ти з таких жінок. У твоїх очах безодня нічного неба, того, що над вашими степами. Я хотів почути, як у вас називають жінку з такими очима.

— А як назвуть мене у вас? — голос її знову затремтів.

— Не знаю, — промовив Тубілай. — На все воля всемогутнього.

— Воля всемогутнього… — повторила Марія. — А якщо його воля, щоб віддати мене на поталу вашим яничарам, які наче голодні звірі роздеруть мене? Ти виконаєш її? Скажи, ти виконаєш її?

Поранений лежав нерухомо і дивився угору, рівно та глибоко дихаючи. І їй здалося, що тіло його здригнулося від цих слів, а потім ще.

— Скажи мені, Тубілаю, — вона уперше назвала його по імені. — Ти, який готовий був віддати за мене власне життя, який зігрівав мене своїм тілом і віддавав останню воду і їжу… Я молилася, поки ти спав, щоб сонце впало на тебе і спопелило, а коли Бог почув мої молитви і прийшли татари, то не змогла дивитися, як тебе вбиватимуть… Я також врятувала тебе! А потім… Я бачила, як дивився ти на мене, коли знав, що можеш загинути. Так, ви інші люди, у вас свої звичаї, а я… ще нецілована дівчина… Але я бачила і зрозуміла твій погляд! Ти був готовий померти за мене не тільки через свого султана… Я це зрозуміла. Скажи, Тубілаю, ти виконаєш таку його волю?!

— Виконаю, — він сказав це спокійно і незворушно. Тільки голос здригнувся, бо тіло все більше починала розбивати лихоманка. Він увесь горів. — Виконаю, — повторив Тубілай.