Флоїди… Флоїди…
Усе, що було у нашому житті, — усе, що «так» і що «не так» — геть-чисто ця флешка пояснювала тільки цим. Фактом їхнього втручання чотириста років тому.
Стенлі ще не з’явився. Напевно, з боку я виглядав дуже прибитим, тому що метрдотель, який приймав нас зранку, стурбовано поцікавився, чи немає у мене якихось проблем. А коли я подякував, запитав, чи не бажав би я чогось.
— Можливо, у вас тут можна погратися у комп’ютерні ігри?
Це безпосереднє запитання, якого не чекав навіть я сам, дещо здивувало його, але за кілька хвилин він люб’язно приніс мені старенький ноутбук, перепрошуючи, що це усе, чим він може допомогти. В сумці залишався «сухпайок» — щось їстівне ми завжди возили з собою, аби менше світитися де не потрібно. Дві банки пива досі лежали у кишенях. Очі заплющилися на якусь хвилину, аби зібратися. Я зрозумів, що спати цієї ночі не доведеться.
* * *
Менгу-Гірей, мурза Ногайської орди, вже кілька днів мав цей головний біль. Усе наче й обійшлося, але майбутнє виглядало тривожним. Він ризикував головою як ніколи. Кілька днів тому завершився їхній спільний похід з нащадком буджацького бея Улусом і тепер їм належав багатий ясир — майже три сотні невільників, в основному жінок, дітей, юнаків. Мурза, який вів свою родову лінію від ханської династії Гіреїв, вважав себе обділеним відтоді, як його брат Девлет-Гірей став сераскиром Ногайського ханства. Відтоді він був змушений лише підкорятися. Менгу-Гірей робив набіги, а ділив здобич його брат, забираючи ласі шматки. Тому й наважився мурза здійснити ще один похід у землі невірних спільно з сусідами-буджаками, таємно від сераскира. Попередній, слава Аллаху, зійшов з рук.
Але сталося непередбачене: вже на шляху додому серед воїнів здійнялася суперечка через кількох полонянок, з якими нестримані буджаки хотіли розважитися просто на місці, в той час, як бранців належало ділити вже вдома. Якби він був поруч! Нічого б не сталося. Але вершники схопилися за шаблі і з буджаків, яких було у тому крилі менше, загинуло восьмеро. Їх взагалі перебили б усіх, якби не з’явився Улус, на нього люди мурзи не наважилися підняти руку. І тепер нащадок буджацького хана вів мову про викуп, він хотів узагалі майже всіх бранців.
Так Менгу-Гірей завис над краєм прірви. Буджаки не визнавали нікого — ані кримського хана, ані влади султана і в разі невирішення конфлікту ногайцям загрожувала війна. З іншого боку, мурза не міг розраховувати на захист хана або свого брата-сераскира, адже здійснив цей похід за їхньою спиною. Найпростіше було б віддати усіх невільників, але тоді це викличе невдоволення воїнів — їх чимало загинуло у сутичках з бекетами запорожців, а здобичі немає… Знайдуться невдоволені, які донесуть в Орду.
Саме тоді, як голова мурзи розколювалася від невтішних думок, охорона привела йому зловленого чужинця. Якщо ж бути прискіпливим, він прийшов сам. Без сумнівів — це був воїн. Широкий у плечах, високий, з чорними, звисаючими донизу вусами. Руки зв’язані за спиною. Його привели і кинули на коліна перед Менгу-Гіреєм, а старший з охоронців уже нашіптував на вухо своєму володарю щось про полоненого.
— Хто ти? — запитав його мурза і додав: — Говори правду. Якщо твій язик буде брехливим і ти не зможеш нічим підтвердити своїх слів, тобі відітнуть голову.
— Я Тубілай, яничар-ага великого Сулеймана-паші, начальник двадцятитисячного корпусу яничарів всемогутнього султана.
— Чим доведеш свої слова, чужинцю? — Менгу-Гірей підвівся і нервово заходив між стінами шатра. — Султанський сановник такої величини має мати при собі знаки, які підтверджують це. Вони є у тебе?
— Мені довелося бути у буджацькому полоні, — промовив Тубілай. — У полонених відбирають усе.
— Гаразд, — погодився мурза. — Мої воїни кажуть, що ти прийшов сам, з власної волі. Чому?
— Я був у землях невірних, щоб виконати волю всемогутнього Сулеймана-паші. І я зробив це, взявши для нього жінку на ім’я Марія з невірних. Усі мої воїни загинули у бою, а я віз її своєму повелителю до Кафи, де на мене чекає султанська галера. Твої слуги напали на мене сплячого і відібрали цю жінку. Ти великий воїн і мудрий правитель, накажи своїм нукерам віддати мені рабиню, яка належить моєму повелителю і супроводити нас до Кафи. Всемогутній Сулейман-паша щедро винагородить тебе, присягаюся. — Тубілай все-таки підняв голову, яку нукери мурзи тримали очима додолу, і додав: — І накажи своїм воїнам підняти мене. Я не звик стояти на колінах ні перед ким, крім султана.
— Ти сміливо говориш, чужинцю, що викликає у мене бажання вірити тобі, але… Звідки ти знаєш, що твою рабиню забрали мої воїни? Звідки ти взяв, що вона у мене?
— Це сказав Аскер, останній з них, перед смертю. Він сміливий воїн, але мені вдалося розв’язати його язика.
Менгу-Гірей присів на своєму ложі, підперши голову. Він завжди вважав себе мудрим правителем, навіть не будучи правителем узагалі. і тепер зрозумів, що полонянка дійсно зараз у таборі буджаків. Її забрав Улус, кинувши кількох воїнів, аби добити цього чужинця. І Аскер, про якого йшлося, був єдиним ногайцем серед них. Нукери мурзи миттєво знайшли Ільміра і продажний пес підтвердив усе, про що розповідав полонений. Його вже підвели з колін і він стоячи відповідав на питання Менгу-Гірея. А той нутром відчував можливість витягти для себе якусь користь з цих подій. Ні, безперечно, він не відрубає голову цьому зухвалому бранцю. Так, хоч хто б він був, зараз він невільник Менгу-Гірея. От тільки як вірно вчинити? Підлий Улус забрав собі ту полонянку, а хоче взагалі усіх.
А наближені мурзи вже перешіптувалися з ним, даючи поради. Цей Улус — гордовитий нащадок буджацького бея, який зовсім і не хан, якщо розібратися, задумав одне паскудство… І не відмовишся, адже проти нього не попреш, навіть би і бути зараз у самому Кизикермені, за стінами. Туди не можна, одразу все знатиме сераскир. І тоді не зносити голови…
— Гаразд, — зрештою промовив мурза, повертаючись знову до Тубілая і сідаючи перед ним. — Усі ми шануємо великого правителя Сулеймана-пашу, усі ми служимо і йому. І, звісно, Аллах велить нам сприяти в усіх справах його хоробрим воїнам. Але, чужинцю, звідки я можу знати, що ти мовиш правду? Ти нічим не підтверджуєш своїх слів. А на мій превеликий жаль, я не мав честі і задоволення бачити в обличчя найсвітлішого з правителів, як і його вірних слуг і воєначальників. І жоден з моїх нукерів не бачив в обличчя начальника особистої гвардії найсвітлішого, яким ти себе називаєш. Тож я не можу бути певним у твоїй правдивості. До того ж, ти убив моїх хоробрих воїнів, говориш по-татарськи, а… — він зробив паузу, — обличчям ти взагалі невірний!
Гомін схвалення пройшовся рядами ногайців.
— Я слуга всемогутнього Аллаха! — промовив Тубілай.
І тоді поруч з’явився Альфар-Нагі, перший порадник мурзи.
— Чужинцю, ти говориш, що є воєначальником великого Сулеймана-паші. Йєні-чері хоробрі воїни і ми чули про це безстрашне військо, яке приносить славу всемогутньому султану. І цілком зрозуміло, що командувати такими воїнами у числі двадцяти тисяч має найкращий, найхоробріший… — він розплився у хитрій догідливій посмішці.
— Мій вірний Альфар говорить розумно, — підтримав Менгу-Гірей. — Ними має командувати воїн, який сам вартий десяти. Га? Ти доведеш нам, чужинцю, що вартий десяти? Зроби це і, можливо, ми повіримо тобі.
На обличчі яничар-аги не здригнувся жоден м'яз.
— Я виставлю проти тебе, чужинцю, десять моїх кращих воїнів. І ти битимешся з усіма ними по черзі. І кожен з них матиме право розрубати тебе навпіл. Але запам’ятай: якщо ти пораниш хоча б одного з них, тебе прив’яжуть до чотирьох коней і гнатимуть їх у різні боки.
— Я не боюся, — дивлячись у вічі, відповів Тубілай. — Ні десятьох твоїх нукерів, ані страти, якою ти мені погрожуєш. Я служу своєму повелителю та всемогутньому Аллаху і доки живий, робитиму те, що мені належить. Тому битимуся з твоїми воїнами так, як ти того вимагаєш.