— Пітер? — не зрозумів я. — Ви маєте на увазі… Марка?
— Яка різниця як його назвати? — жорстко промовив старий. — Я маю на увазі того, хто щойно загинув. З ким ви жили останнім часом. Бачите, помиляються і гинуть навіть такі професіонали, як… нехай уже буде Марк, аби вас не заплутувати. Що вже казати про тих, хто не здатний просто механічно виконати те, що наказано. Зараз ми їхали би цією машиною утрьох. А можливо, і з Марком було б інакше. Гадаю, побачивши тебе самого, він почав міняти план дій, тільки було вже пізно.
Я мовчав, уражений, а потім таки видушив із себе:
— Невже ви — це Віллі?
— Можу бути й Віллі, якщо тобі так подобається. Хоча тут я Стенлі. Стенлі Джексон.
— Але ви той, кого шукав Марк?
— Марк шукав багато кого. Мене у тому числі. А кого ви маєте на увазі, я не розумію.
У голові знову почалася плутанина.
— Що буде з Інгою? — у горлі остаточно пересохло саме тепер, коли я запитав про це.
— Поки нічого поганого, — відповів той, кого тепер належало кликати Стенлі. — Поки у них є надія виловити на неї тебе, нічого з нею не трапиться. Навпаки, берегтимуть.
— А потім?
— А про потім ще буде час поговорити. І подумати.
— Я не можу її покинути, — воно вимовилося саме тихо, але впевнено. — Ви чуєте? А якщо… А чому ви не думаєте, що їй намагатимуться розв’язати язика… — я насилу підшукав цей вираз. — Усілякими негуманними методами?
Сказати це якось інакше було важко. Навіть подумати. Усе в грудях починало стискатися і холонути. І знову поверталася думка, що я зараз бездію, у той час як один лише дзвінок, можливо…
— По-перше, негуманні методи псують людину, а ви їм ще потрібні, — заспокоїв Стенлі. — І ти, і вона. А по-друге, згадай, що з вами був Марк — професіонал з великої літери. І їм це відомо. Отже, він не міг влаштувати справу так, щоб кожен з вас володів інформацією, яку варто витягати, як ти кажеш, негуманними методами. І ще одне запам’ятай, найголовніше. Щойно ті, у кого Інга, отримають тебе, один з вас стане непотрібний. Доки вони не знатимуть де ти, доти берегтимуть її. Щойно ти потрапиш до їхніх рук, вона загине. Або ти сам. Наберися терпіння. Скоро нам вдасться звідси вибратись і тоді…
— Гаразд, — промовив я. — Тоді, можливо, від вас я почую нарешті, що оце усе означає? І хто є хто, бо Марк…
Напевно, саме контузія від вибуху мало не зіграла зі мною підлий жарт. Далі мало казатися: «…верз таку нісенітницю, що вуха в’янули». Все-таки я вже не був простою людиною, хай навіть і далеко стояв від справжнього професіонала. Тому вчасно схаменувся, ще раз ковтнув пересохлим піднебінням і продовжив:
— …Марк, як ви кажете, професіонал з великої літери, не поспішав вводити нас у курс справ.
— А я на такого не виглядаю, тому зараз розповім вам геть чисто усе, щоб поставити себе у небезпечне становище, та й вас, до речі, також. — Він натягнуто посміхнувся і продовжив: — Гаразд. Ми поговоримо про це у спокійнішому оточенні. Попереджаю зразу: розповім стільки, скільки вам можна знати. Звісно, не все, адже погодьтеся, ви також можете потрапити до тих, хто застосує хм… негуманні методи, щоб примусити говорити. І зауважте, така ймовірність для вас значно вища у разі, якщо вирішите діяти на власний розсуд. Тому розповім я вам лише те, що їм також уже відомо, не більше. Одне лише можу гарантувати: усе, що казатиму, повністю відповідає дійсності.
* * *
Ільмір чекав їх там, де і належало. Вітер цього дня казився, розгойдуючи нескінченні очерети, у яких, здавалося, міг сховатися не лише Тубілай — усі двадцять тисяч яничарів Сулеймана-паші. Тут місцина ішла донизу і на березі, твердому та надійному, найнятий за золото провідник спорудив хатину з висушеного очерету, що оберігала від дощу. Він і мав провести їх через Гниле море до Криму, звідки вже лежав прямий шлях до Кафи, де стояла султанська галера. Дістатися ж сушею удвох з дівчиною було практично неможливо — ногайці ретельно охороняли усі підходи, усі перешийки.
Ільмір подивився на Марію шанобливо і схилив голову, наче міг розуміти, яке місце має зайняти ця жінка в оточенні найсвітлішого. А вона, що, здавалося, тепер вже втратила будь-яку надію, похилилася на кінську гриву, обхопивши руками шию скакуна. Її покидали останні сили.
Тубілай не увійшов до хатини. Перемовившись кількома словами з Ільміром, він зупинився на краю байраку за кількасот кроків. Звідси проглядалися очерети і водні простори, що відкривалися до обрію. Гниле море… Наче відчуваючи розлуку з повелителем, загарцював його вірний кінь, що не раз виносив з цупких обіймів смерті. Та взявши жорстко збрую, Тубілай не дав іржанню вирватися з його рота. Він зняв Марію із сідла і поклав під кущами, які затуляли від променів надвечірнього сонця. А вона перекинулася на бік і притислася обличчям до сухої трави, заплющивши очі. Він укрив дівчину і сів поруч, очікуючи на їжу, що мав принести татарин. Сонце сідало над Гнилим морем…
— Вітер буде завтра, — промовив Ільмір, схиляючи голову і простягаючи їм смажене м’ясо. — Важко йтиметься.
Тубілай подивився на нього мовчки, не уздрівши нічого у погляді татарина.
Вона не хотіла їсти. Посадивши дівчину, Тубілай силою розтулив її губи і влив кумис, який приніс Ільмір. Марія закашлялася, недовго пручалась, а потім почала пити, зрозумівши, що інакше бути не може.
— Ненавиджу тебе… — прошепотіла вона, знову від кидаючись у траву.
— За що, незрівнянна? — здивувався Ільмір, який і тепер ховав хитру посмішку. — Ти б давно померла від спраги та виснаження. Твій покровитель береже тебе, як і належить берегти найдорожче. Скоро ти зрозумієш, що варто було не померти у цій пустелі, аби мати те, що матимеш ти.
Вона не розуміла цієї мови, а Тубілай, посміхнувшись самими кінчиками губ, промовив до полонянки:
— Цей пес каже правду. Коли сядеш на розшиті золотом подушки, то ще згадаєш гарячі піски і кумис, який я заливав тобі до рота проти твоєї волі. Тоді зрозумієш, що вірний слуга всемогутнього…
— Тоді… — Марія несподівано розплющила очі, у яких спалахнула жахлива ненависть. — Тоді я зроблю все, присягаюся, щоб ти пошкодував, що довіз мене! І цей пес також…
Ільмір засміявся тоненько та догідливо, хоча й не міг зрозуміти її слів. Нехай… Нехай ця гордовита невірна мовить своє. Коли вони дістануться до Істамбула, вона поверне йому усе: втрачену славу, багатство, прихильність всемогутнього Сулеймана-паші.
А сама…
Про це йому думати чомусь не хотілося.
— Я не боюся цього, — сказав Тубілай.
— Ти відважний воїн, — зло та тихо промовила Марія. — Але ти ще не знаєш, на що здатні жінки. І якщо мені дійсно готується доля, про яку ти казав, то присягаюся: я знищу тебе. Щойно твій султан відведе мені оте місце, про яке ти кажеш. Не віриш?
— Коли настануть ці часи, ти забудеш свої теперішні думки. Вони лежатимуть там само, де і хрест, який ти досі ховаєш на грудях. Аллах всюдисущий. Він позбавить тебе усього зайвого і неправдивого…
Тубілай замовк раптово і підвівся на ноги. Вирушати на світанку. Він зігнувся над своєю полонянкою і стягнув мотузку на її зап’ястях так, щоб вона могла вільно рухатися, лише не піднесла б їх до рота.
— Відповідаєш за нею головою, — промовив до Ільміра. — Не стуляй очей до рання.
— Слухаю, непереможний, — схилився у поклоні татарин.
А він приліг за десять кроків осторонь, поклавши під голову сідло і вслухаючись у кожен шурхіт. Тільки стулити очі, ненадовго… Цього не доводилося робити вже кілька днів. Тільки стулити.
Шум очеретів долітав аж сюди. Завтра вони перетнуть Гниле море. А потім до Кафи. Це вже володіння султана і там ім’я Тубілая проведе його скрізь. І все. Те, що здавалося недосяжним, опиниться поруч. Йому вдалося пройти крізь безліч ворогів і виконати волю свого повелителя. Аллах всемогутній!
Аллах великий…
Тільки не було зараз у цих думках переконання такого, що перекреслювало геть усе, як завжди — наче гострим лезом ятагана. Воно наче похитнулося. Найшло на щось міцніше, непохитніше… Слабка жіноча рука, що тримає амулет, з якого звисає обірвана мотузка… А голос чужої мови, оте «не забирай, благаю…», мови, яку він, здавалося, знав завжди, лишався у пам’яті, поставав навіть у думках про всемогутнього. І ще запах. Той, що стояв у садках, які оточували білі хатини чужої землі, яка від цього здавалася не надто чужою. Що ж такого? Адже усе належить Аллаху. Тут, у Ногайських степах, на краю Гнилого моря, лише вітер шумів очеретом, але йому чомусь примарилися пташині співи у тих садах. І ще одне наснилося йому. Рука таки лізла крізь броню до його серця. От тільки це не була покручена та з кігтями рука жаху. Жіноча рука — тепла та ніжна, слабка і беззахисна… Але панцир, об який завжди ламалися страшні кігті, її стримати не міг…
