Бетонне подвір’я вкривав тонкий шар тихої чистої дощової води. Каспер зупинився біля воріт. Виглянуло сонце, на мить ущух вітер. Поверхня води застигла дзеркалом. Край дзеркала стояло чорне «вольво».

Він вийшов на середину подвір’я і зупинився по кісточку в воді. Черевики й шкарпетки вбирали воду як губка. Все одно що брести фіордом коло гавані Рервіґ, навпроти циркового шатра, першого травня.

Двері авта відчинились, і дівчинка задріботіла уздовж стіни будинку. Вона була в темних окулярах. За нею — світловолоса жінка. Підійшовши до будинку, він відчинив їм двері.

Він вийшов на манеж, на роялі горіла маленька лампа. Він запалив верхнє світло.

У приміщенні була четверта людина — чоловік. Мабуть, його впустив Даффі. Чоловік сидів у шостому ряду, затуляючи собою запасний вихід, — пожежникам би це не сподобалось. До одного його вуха було щось прикріплено, освітлення не дозволяло розгледіти — можливо, слуховий апарат.

Каспер розкрив складаний стілець, узяв жінку під руку й відвів її до краю манежу.

— Я повинна бути поруч з нею, — сказала вона.

Він посміхнувся їй, дитині, чоловікові біля запасного виходу.

— Ви сидітимете отут, — сказав він спокійно. — Або йдете звідси.

На мить вона завмерла. Потім сіла.

Він повернувся до рояля, сів, зняв черевики і шкарпетки, відтиснув воду. Дівчинка стояла зовсім близько. Він підняв кришку рояля. Атмосфера була дещо напружена. А так важливо випромінювати світло і радість! Він вибрав арію з Гольдберґ-варіацій[6]. Написаних, щоб полегшити безсонні ночі.

— Мене викрали, — промовила дівчинка.

Вона стояла упритул до рояля. Обличчя її було бліде. Тема набула тональності, схожої на тональність фуги, — ритмічної, немов крок гуанако, заколисуючої, немов колисанка.

— Я відвезу тебе, — сказав він.

— Тоді вони щось зроблять з моєю мамою.

— У тебе немає мами.

Здавалося, що голос його належав іншій людині.

— Ти просто не знав цього, — відповіла вона.

— Що, вона теж у них?

— Вони можуть знайти її. Вони всіх можуть знайти.

— А поліція?

Вона похитала головою. Жінка випросталася. Маленький програвач, який він використовував для ранкових тренувань, стояв на роялі. Він вибрав диск, повернув програвач так, щоб чоловік і жінка опинилися на одній осі з ним. Потім одвів дівчинку в звукову тінь і став перед нею навколішки. За його спиною Ріхтер брав перші акорди так, нібито взявся мостити рояль.

— Як ти змусила їх привезти тебе сюди?

— Інакше я б не зробила те, про що вони просили.

— Що саме?

Вона не відповіла. Він почав знизу. Напруга в литках, ногах, сідницях, стегнах і в низу живота підвищена. Але не судорожна. Сексуального насильства чи чогось подібного не було. Це викликало б стаз або приховану напругу — г навіть у неї. Але прямо над solar plexus[7], де діафрагма з’єднується з черевною стінкою, тіло дівчинки було скуте. Подвійний крижово-хребетний м’яз був стягнутий, немов два сталевих троси.

Її права рука, невидима глядачам, спіймала його ліву. Він відчув у долоні грудочку щільно складеного паперу.

— Знайди мою маму. І приходьте удвох по мене.

Музика стихла.

— Лягай, — сказав він. — У тих місцях, де торкаються мої пальці, буде боляче. Ти повинна відчути біль і прислухатися до нього. Тоді він минеться.

Звук виник знову. Ріхтер грав так, немов хотів продавити клавіші крізь залізну раму рояля. Жінка і чоловік підвелися.

— Де вони тебе тримають, — спитав він, — де ти ночуєш?

— Не запитуй більше ні про що.

Пальці його знайшли м’язовий вузол, двобічний, під scapula[8]. Він прислухався до нього й почув таке величезне страждання, про яке дитині знати не належить. Біла страшенна лють почала підніматися в ньому. Жінка і чоловік вийшли на манеж. Дівчинка випросталася й подивилася йому в очі.

— Ти зробиш, як я кажу, — мовила вона тихо. — Або більше мене не побачиш.

Він підніс руки до її обличчя і зняв темні окуляри. Удару було завдано в край брови, кров під шкірою стекла вниз і зібралася над щелепною кісткою. Око, схоже, було не ушкоджено.

Вона зустрілася з ним поглядом. Не кліпаючи. Взяла з його рук окуляри. Наділа їх.

Він відчинив їм двері.

— Дуже важливо, щоб між заняттями не було великих перерв, — зауважив він. — А надто спочатку. Було б добре, якби вона змогла прийти завтра.

— Вона вчиться в школі.

— Найкраще працювати, знаючи всі обставини, — провадив він далі. — У яких умовах вона живе, чи розлучені батьки, чи існують якісь проблеми — будь-яка подібна інформація була б доречна.

— Ми тільки супроводжуємо її, — відповіла жінка. — Потрібно спершу дістати дозвіл сім’ї.

Обличчя дівчинки було байдужим. Каспер відступив убік, авто покотилося по воді.

Він засунув руку в кишеню по складений аркуш паперу. Намацав гральну карту. Діставши ручку, записав номер автомобіля. Щоб не забути. Після сорока короткочасна пам’ять стає дедалі гірша.

Він відчув холод знизу. І згадав, що він босоніж. До ступнів прилипла манежна тирса.

Вагончик, де він жив, стояв за манежем, поряд з електричним і водорозподільним щитами. Він запалив світло і сів на диван. Виявилося, що дівчинка дала йому аркуш формату А5, складений у багато разів і спресований у маленький, дуже твердий пакетик. Він обережно розгорнув його. То була поштова квитанція. На зворотному боці вона щось намалювала і написала декілька слів.

Це було схоже на дитячу версію піратської карти. На ній було зображено будинок і щось схоже на сарайчики для садових інструментів по обидва боки від нього, під будинком було написано «Лікарня». Ще нижче — три слова: «Акушерка Лоні» і «Каїн». І більше нічого. Він перевернув аркуш і став читати текст самої квитанції. Відправником була вона сама, вона написала тільки своє ім’я — Клара-Марія. Ім’я і прізвище адресата він одразу прочитати не зміг, тому що мозок його почав відключатися. Заплющивши очі, він якийсь час сидів, підперши голову руками. Після цього прочитав ім’я і прізвище повністю.

Він підвівся. З нотної полиці дістав маленьке переплетене видання «Кlаvіегbuchlein»[9] Баха й розгорнув його. Всередині то була не «Кlаvіегbuchlein» — там лежав паспорт, між останніми сторінками було вкладено аркуш з кількома телефонними номерами.

Він узяв телефон до дивана й набрав перший з номерів.

— Притулок Рабії.

Голос був молодий, раніше він його не чув.

— Це говорить головний лікар міста, — сказав він. — Можна поговорити із заступником директора?

Минула хвилина. Потім чиєсь тіло наблизилося до телефону.

— Слухаю.

Це був апетитний голос. Рік тому він зустрічався з його власницею. Коли б він спробував тоді відкусити шматочок, то це цілком могло б коштувати йому і верхніх і нижніх зубів. Але не зараз. Зараз голос був хрипкий і майже позбавлений життя від горя.

Він повісив слухавку. Він почув тільки одне слово, цього було досить. Це був голос людини, у якої пропала дитина.

Він набрав наступний номер.

— Міжнародна школа.

— Це Каспер Кроне, — сказав він, — вожатий загону «Вільні птахи». У мене інформація для одного з моїх маленьких скаутів, Клари-Марії: ми перенесли збори патруля.

Голос відкашлявся, намагаючись зібрати докупи думки. Намагаючись, попри несподіванку, пригадати, які інструкції він отримував і що слід говорити.

— Вона на кілька днів поїхала до Ютландії. До якихось родичів. Їй щось переказати, коли вона повернеться? Ви залишите свій номер телефону?

— Перекажіть тільки скаутський привіт, — відповів він. — З Баллерупського відділення.

Він відкинувся на спинку дивана. Посидів так деякий час. Поки все не стало як завжди. За винятком клубка холоду і страху, що зібрався в одній точці у грудях.