Мимо повільно проїхала патрульна машина. Троє темноволосих підлітків на розі відступили в темряву. Коли машина зникла з очей, вони знову з’явилися. Вони випромінювали енергію, як якісь дрібні гангстери in spe[51]. Каспер відчув раптову радість від того, що космос прагне до створення урівноваженої цілісності. Досить тільки побудувати квартал для пристойної публіки і звільнити його від чужорідних елементів, як відразу ж зі всіх кутків починає вилазити пітьма.
Він прислухався до пейзажу, який оточував його. Він чув, як в останніх відкритих допізна крамницях підраховували виручку. Він чув вітряні генератори навпроти очисних споруд Люнетен. Чайок. Низький шепіт турбін електростанції. Останніх відвідувачів ресторанів. Він услуховувався у пошуку справжньої структури звуку. Правильно вибрати час — це не означає вибрати якийсь певний момент, це означає вибрати звук. Він не зміг би нікому це пояснити, хіба що, можливо, Синій Пані. Музичність часто знає коли, але рідко — чому. Потрібний момент ще не настав.
Слух його був ясний, позаяк був вечір і він був голодний. У святої Катаріни десь написано, що пост — це чудовий інструмент, аби побачити Бога. Але річ у тім, що важливо зуміти побачити Бога і без жодного інструменту.
Він простягнув назад руку й намацав хліб, сир, песто[52]. Пляшку джерельної води. Ніж для овочів. Він розламав хліб і намазав його. Простягнув шматок Францові. Той похитав головою.
— Ми зробили, що могли, нас обох розшукують. Ті, кого ми переслідуємо, це не звичайні люди. Це демони.
Він відкрив арманьяк[53], відхлебнув, простягнув пляшку Касперові, налив обом кави. Руки його тремтіли.
— Як поєднується спиртне з постійною молитвою? — поцікавився Каспер.
— Ти про що? Трапісти варять пиво. Бенедиктинці роблять лікер. Спаситель перетворював воду на вино. І такого вечора, як сьогодні, що ти, чорт забирай, від мене хочеш?
Новий звук додався до навколишнього колажу — звук вітру в тому, що могло б бути телефонними дротами.
— Не знаю, чи знайомий ти з оперою «Парсифаль», — сказав Каспер, — якщо ні, то рекомендую послухати. Ваґнер дійшов до останньої межі. Рятувався втечею від кредиторів. Таке трапляється з великими. Він дістав притулок. З видом на воду. Як тут. Там він написав «Парсифаля». У ньому є прекрасна сцена. Дія відбувається у Страсну п’ятницю. Як і сьогодні. Третя дія. Навколо героїв зростає замок Грааля. Ти починаєш розуміти, що це не фізичне місце. Що він виникає в уяві. Тому в нього все й вийшло.
Фібер подивився на Каспера. На граніт стін.
— Вони цілком матеріальні, — зауважив він. — Яка тут уява!
Каспер відчинив дверці машини, Франц схопив його за руку.
— Ти що, туди зібрався? Геть здурів?
— Розумієш, я щось обіцяв Кларі-Марії, — сказав Каспер, — і хлопчикові теж, хоча й не зустрічався з ним. Я, мабуть, обіцяв їм, що носитиму їх на руках із фургона. У тепло.
Жовті очі дивилися на нього. Останні залишки тієї довіри, якої насправді й не було, зникли.
— Я їздив сюди разів десять, якщо не більше. Тут усе охороняється, як на військовому полігоні. Озброєна охорона. Відеокамери. Інфрачервоні датчики. Ти й кроку не зможеш ступити.
Каспер відчинив дверці і став ногою на асфальт.
Руки хлопця вчепилися в його піджак, як клешні.
— Вони помилялися. Ці сестри. Ти збожеволів!
Вони перетнули дорогу. Звук чувся зовсім недовго. Сприятливі сполучення звуків швидкоплинні.
9
Каспер узявся за ручку дверей кондитерської крамниці. Крамниця виявилася зачиненою, ангел, що стояв за касою, посміхаючись, похитав головою.
— Повернись-но до мене спиною, — попросив Каспер.
Той повернувся, на його білій сорочці Каспер написав авторучкою: «Моя кохана сьогодні увечері відпливає. Тільки за допомогою шоколаду я можу висловити свій смуток. Будьте ласкаві!»
— Що ти збираєшся робити? — спитав Франц Фібер.
Дівчина підійшла ближче. Вона прочитала написані на сорочці слова, засміялася й відчинила двері.
— Я й не знала, що звідси відходять судна, — сказала вона.
— Це від «Конона», — сказав Каспер. — Сьогодні вночі ми відправляємо дирекцію у відрядження. З власного причалу. Я хочу подарувати своїй коханій велике шоколадне яйце і дванадцять булочок мокко.
Дівчина запакувала яйце.
— Це має бути сюрпризом для них, — сказав Каспер, — як ви гадаєте, де краще зайти?
Вона кивнула у бік магнолієвої алеї.
— Це чорний хід. Там чергує тільки один охоронець. І немає камер. Головний вхід зачинено. А біля службового входу камери й багато охорони.
Булочки мокко лягли в коробку, кожна з них — в обгортці з рожевого цигаркового паперу.
— Записати на рахунок?
Повз проїхала патрульна машина. Каспер узяв Франца під руку. Якби він не зробив цього, той би впав.
— Як завжди, — сказав Каспер. — І ще поцілунок рукою від вас. Можна його теж записати на рахунок?
Дівчина зашарілася. Їй було щонайбільше вісімнадцять.
Вони пішли до дверей. Дівчина послала Касперові поцілунок рукою.
— Це цілком безкоштовно, — сказала вона.
Двері за ними зачинилися, Фібер втупився в нього, на хвильку страх змінився здивуванням.
— Тобі скоро стукне п’ятдесят, — сказав він. — Ти повний банкрот. Кому ти потрібний?
— Багато хто з великих подобався молодим дівчатам, — зауважив Каспер. — Елвіс. К’єркеґор. Реґіні Ольсен було тринадцять. Прісциллі — чотирнадцять.
Вони наближалися до смаглявих підлітків.
— Нас заріжуть, — прошепотів Фібер.
Каспер настроївся на їхнє звучання, воно йому сподобалося. Є багато причин, через які людина випадає із суспільства. Одна з них полягає в тому, що в суспільстві мало місця для навіженства. Щонайменше двоє з хлопців звучали так, ніби в їхньому гороскопі був великий квадрат. Через десять років їх не буде серед живих, їх депортують або ж вони обійматимуть якісь керівні посади.
На шухері стояв наймолодший — хлопець не старший за чотирнадцять років, з очима, які вже побачили більш ніж досить. Каспер зупинився за кілька метрів од нього. Поставив коробку з булочками на землю і кивнув у бік магнолієвої алеї.
— Нам треба потрапити всередину, — сказав він. — До того, як проїде наступна патрульна машина. Це означає, що треба виманити його з будки. Питання в тому, чи зможете ви це зробити.
Хлопець похитав головою.
— Це не проблема, — відповів він. — Проблема в тому, що нам з цього буде?
Каспер поклав п’ятсоткронову купюру з отриманих ним коштів фонду на коробку.
— Коли я був маленький, — зауважив він, — ми б зробили таке за суфле в шоколаді.
— Це було до Першої світової війни, — сказав хлопець. — Відтоді все подорожчало.
Каспер поклав ще одну купюру на коробку.
— Мені треба мати невелику фору, — уточнив Каспер, — він не повинен бачити, як я увійду до будинку.
Фібер притулився до ліхтаря.
— Почекай півгодинки, — сказав Каспер. — Якщо я не повернуся, телефонуй до поліції. І повідом моїх спадкоємців.
— Немає у тебе ніяких спадкоємців. І ніякого спадку.
Каспер перетнув променад. Звук милиць тягнувся за ним.
У Фібера в очах стояли сльози.
— Я боюся лишатися тут сам.
Чорний хід був за п’ятдесят метрів від початку магнолієвої алеї. Каспер поставив яйце на полицю перед склом.
— Ми — найближчі друзі Аске Бродерсена, — сказав він. — Ми написали йому великоднього листа[54]. Він відгадав, від кого він. Тому ми принесли йому яйце.
Охоронцеві було під шістдесят, ретельно випрасувана зелена форма, сірі очі й два сантиметри броньованого скла між ним і відвідувачами.
— Я б хотів сам його передати, — сказав Каспер.
— Я зараз подзвоню йому.
— Тоді не вийде сюрпризу.