— Так от що ви шукали. Тих, хто міг розповісти, звідки беруться такі діти. Чому деякі з дітей з’являються на світ з таким великим бажанням жити.

Вона кивнула.

— І тоді ви уклали договір з Притулком. Із Синьою Пані.

— Вони запропонували, щоб я зайнялася обстеженням дванадцятьох дітей. Тоді їм було від шести місяців до чотирьох років. Діти різних національностей. Але їх збирали в Притулку раз на рік. Мені було доручено вивчити й описати їхні пологи. Усі акушерські подробиці. Крім цього, обставини, які в інших випадках ніколи не реєструються. Відносини між батьками. Людей, які мали стосунок до пологів. Навіть погоду. І потім мені було доручено спостерігати за їхнім загальним станом здоров’я.

Навколо неї було щільне поле смутку, жінка, якій скоро народжувати, не повинна так звучати, — здавалося, вона відмовляється від усього.

— Ви продали інформацію Каїнові, — сказав Каспер. — Ви отримуєте від нього гроші. Він, видно, фінансував вашу клініку.

Вона нахилилася вперед настільки, наскільки дозволяв живіт, і заховала обличчя. Чоловік, стоячи навколішки, перегнувся через стільчик і виблював у таз.

Каспер підвівся і підійшов до вікна. Вид з вікна був незрівнянний. Зовсім не данський. Неначе десь у горах. Видно було все узбережжя — від Ведбека до Амаґера.

Біля вікна стояв телескоп, дуже потужний, Каспер приставив око до окуляра, поле зору нервово вібрувало. У фокусі опинився блакитний шліфований смарагд у чорній облямівці. Це був освітлений басейн — мабуть, санаторій Торбек, поєднання приватної лікарні й курорту, побудований, поки Каспер був за кордоном. Він чув про нього, але ніколи там не бував.

Він повернув телескоп. Знайшов вежу «Конона». На горішніх поверхах горіло світло.

Потім дістав ту карту, яка була додана до накладної. Судячи з карти, світло горіло на поверхах дирекції.

— Ви повинні були оглядати дітей, — продовжував він. — Днями. Саме для цього вони збиралися вас використати. Їм потрібний був лікар.

— Двоє лікарів, — відповіла вона. — Я і професор Франк.

— З Інституту вивчення свідомості?

Вона кивнула.

Каспер глянув на Франца Фібера.

— Вулиця Естервольґаде. Поруч з Ботанічним садом. У тих будинках, де колись була Копенгагенська обсерваторія.

Каспер повернув телескоп. Знайшов палац Розенборґ. Копенгагенська обсерваторія була найвищим будинком міста, поряд з палацом. Він знайшов вежу обсерваторії. Навів на різкість. Зовні по периметру вежі були побудовані скляні офіси, схожі на теплиці.

— Де ви їх оглядали?

— Я все втрачу, — відповіла вона.

Обличчя її було біле, майже світилося.

— Все одно ми всі втратимо все, — промовив Каспер. — Лишається тільки один вихід. Ми можемо спробувати втратити це якось гідно.

Він був задоволений, що і Франц Фібер, і укляклий батько дитини присутні при цьому. Це створювало відчуття хоч би якоїсь публіки. Для його золотих реплік.

— Подивіться на мене, — сказав він. — У мене немає ні копійки. Все втрачено. Не одружений. Дітей немає. Кар’єра скінчилася. Депортований з країни. Мене розшукують у дванадцяти країнах. Але я у процесі наведення ладу. Це по мені помітно? Що десь там, у глибині, таїться, готова от-от народитися, чистота?

— Здається, ви схожі на якогось волоцюгу, — відповіла вона.

Він випростався.

— Вони привезли дітей сюди, — сказала вона, — вони живі, стан їхній був задовільний. Їх збираються використати для чогось. Це якось пов’язано з поштовхами. Не знаю як.

Він відрегулював телескоп. На даху будинку були дві шлюпбалки. На колесах. Позаду них — силует двигуна.

— Чим займаються в «Кононі»?

— Офіційно це фінансова установа. Вони торгують винятково опціонами.

— Де Каїн?

Вона похитала головою.

— Про яке вбивство ви говорили? — спитала вона.

— Поліція вважає, що є зв’язок між низкою викрадань. Одну дитину було знайдено. Дівчинка. Її катували і душили.

Він пішов до дверей, вона пішла за ним.

— Я хочу все виправити, — сказала вона. — Щоб можна було дивитися в очі своїй дитині.

— Почекайте до пологів. Ми, здійснюючи паломництво заради спокутування, робимо все послідовно.

Каспер допоміг підвестися укляклому чоловікові і посадив його на диван. На столику біля дивана лежала пачка роздруківок на стандартних аркушах.

— Що було спільного, — спитав він, — у всіх цих пологах?

— Не було ніяких ускладнень. Усе проходило спокійніше, ніж під час звичайних пологів. Швидше. Деякі з жінок були матерями-одиначками. Більшість були заміжні. І ще — погода…

Вона стояла впритул до нього.

— На небі були веселки, — пояснила вона. — У всіх випадках ті, хто приймав пологи, бачили веселку. За вікном. Я розмовляла з кожним з них окремо. Вночі теж були веселки. Бувають і нічні веселки. Гало навколо місяця. Білі веселки на нічному небі, місячне світло, відбиване хмарами.

Він відчинив двері до ліфта.

— Залишається сподіватися, що в кінці шляху чекає золото, — сказав він. — Там, де кінчається веселка.

Вона заступила двері.

— Ці діти, — сказала вона, — хлопчик і дівчинка, вони не зовсім звичайні діти.

Він не знав, що відповісти.

— Вони були спокійні, — сказала вона. — Не веселі. Але дуже спокійні. Я не можу пояснити це. Але це було неприродно. Їм би належало бути пригніченими.

Він обережно прибрав її руку з дверей ліфта.

— Каїн, — продовжувала вона. — Він власник санаторію. Зараз він там. Він телефонував звідти. П’ять хвилин тому.

— Як ви дізналися, що він телефонував звідти?

— Звук великих джакузі. Я чула його.

Він почув звук її системи. Глибокий, прадавній. Звук якоїсь нескінченної туги.

— Ви народилися передчасно, — зрозумів він.

— На сьомому місяці. Мене оголосили мертвою. Поклали до мийні. Де, кажуть, я стала стукати по кришці, якою накрили піднос. Коли я почала працювати акушеркою, то познайомилася з лікарем, майбутнім пенсіонером, який пам’ятав мою історію. Він називав мене «Лоне з мийної».

Каспер не міг стримати свою руку. Вона мимоволі зметнулася вгору й погладила її по щоці. Хоча він чудово розумів, що не варто дуже вже пестити вагітних жінок на очах у їхніх чоловіків.

— До речі, Франц і я, — зауважив він, — ми просто не тямимося від тих, хто намагається вижити.

— Я не з полохливих, — сказала вона. — Але я боюся його. Каїна.

Каспер зробив знак, Франц звернув на стоянку край дороги. Каспер показав на пласку металеву фляжку.

— Чи не знайдеться ще трохи запальної суміші, — спитав він, — для двох холостяків, які щойно навідали молоду пару, що чекає на збільшення родини?

Франц Фібер налив, виноградний дух наповнив машину.

— Який звук іде від людини, яка вбила дитину?

Каспер скористався б якими завгодно кружними шляхами, аби уникнути відповіді на питання. Але очі хлопця жовто й наполегливо світилися в темряві.

— Двічі в житті, — сказав він, — мені довелося опинитися поруч з людьми, які вбили дитину, обидва вони були цирковими артистами, один з них задавив дівчинку, це був нещасний випадок, другий забив до смерті свого сина. Навколо обох було тихо.

Він відчув безпорадність. Перед великим жахом і великими чудесами ми безсилі. Меса сі-мінор і великі війни — з такими речами окремій людині ніяк не впоратися.

Але він чув, що цей молодик ще безпорадніший. І хіба — в цьому безпритульному світі — одноокий не зобов’язаний спробувати допомогти сліпому?

— Є два види тиші, — сказав Каспер, — чи, в усякому разі, я це так чую. Є висока тиша, тиша для молитви. Тиша, коли ти близький до Божественного. Та тиша, яка є сконденсоване, неясне передчуття народження звуку. І є інша тиша. Безнадійно далека від Бога. І від інших людей. Тиша відсутності. Тиша самотності.

Він відчув, що хлопець щирий з ним. Між ними виник контакт. Інтерференція. Вони були зовсім поруч один з одним.

— Я знаю їх, — сказав Франц Фібер. — Ці два види. Я обидва їх знаю.