Дотик не може допомогти, ми все одно ніколи не будемо разом.

Але все-таки…

Він припаркувався за будинком Біржі. Щойно він вийшов з автівки, місто оточило його звуковою стіною. Ніякої гармонії, ніяких концентричних хвиль, ніякого акустичного центра. Півтора мільйона чоловік — кожен зі своїм нескоординованим рефреном.

Він обігнув Крістіанс Брюґґе, перед будинком були зачинені скляні ворота з переговорним пристроєм. Йому здавалося, що, як він був маленький, завжди було легко потрапити до будь-якої людини і до будь-якої інстанції. А потім вільний вхід заборонили, і тепер усі ми стежимо один за одним. Або ж він щось не так запам’ятав. Після сорока ми всі намагаємося покрити позолотою свої спогади.

За воротами була засклена будка з охоронцем у штатському; як би йому хотілося, щоб у нього був напарник: завдання, що стояло перед ним, безперечно не годилося для сольного номера. Він пройшов уздовж каналу Фредеріксхольм, перетнув дворик Риксдагу[32], пройшов повз власної автівки й повернув назад. Поряд з Військовим музеєм і скульптурою «Істедський лев» містився дитячий садок. За хвірткою стояв хлопчик років п’яти-шести.

— Ти куди йдеш? — спитав хлопчик.

— Йду зігріти замерзлого ангела.

У хлопчикових очах спалахнули кольорові вогники.

— А можна мені з тобою?

Діти звучать цікаво. Світ рідко позбавляє їх відвертості, поки їм не виповниться сім-вісім років. Каспер оглянув Крістіанс Брюґґе — на набережній не було нікогісінько.

— Дорослі шукатимуть тебе.

— Всі щойно пішли на тиху годину. Мене самого лишили тут.

Його власна система і хлопчикова система діткнулися. А проте. У виборі партнерів треба бути особливо обачним.

— А раптом я якийсь збоченець?

— Вони інші, — відповів хлопчик. — До мене якось чіплявся маніяк.

Каспер перехилився через огорожу й підняв хлопчика.

Він натиснув на ґудзик біля дверей, звідкись із-за безлічі шарів скла його попросили пред’явити посвідчення особи. Він зробив вигляд, що пристрій зламався, підняв хлопчика на руки й показав на нього — присутність дітей відкидає на дорослих легітимізуючий відсвіт. Двері задзижчали, і вони опинилися всередині. Каспер посадив хлопчика на стійку.

— Це син Андреа Фінк, — заявив він. — У нього висока температура. Ми в дитячому садку підозрюємо, що це мишачий тиф. Ми подзвонили Андреа й домовилися, що зараз же привеземо його.

Службовець за стійкою відсунув свій стілець назад — подалі від джерела зарази. Ситуація була невизначена, все могло обернутися як завгодно. За спиною в охоронця висів список співробітників, кабінет Андреа Фінк був на четвертому поверсі.

— Я хочу до мами, — запхикав хлопчик. — Мені жарко. Мені погано. Я зараз виблюю.

Охоронець потягнувся до телефонної трубки. Каспер похитав головою.

— У неї зараз важлива нарада. Їм краще не заважати. Вона попросила нас піднятися прямо до неї, вона до нас вийде.

Він постукав і зайшов, не чекаючи відповіді. Жінка, що сиділа за письмовим столом, була здивована, але спокійна. Приміщення ніяк не відповідало його уявленням про те, як має виглядати кабінет у розвідувальному управлінні, — воно було велике й привітне. На підлозі стояла пальма заввишки з людський зріст. Пофарбовані в білий колір стіни ледь помітно вилискували рожевим. На письмовому столі стояла фігурка Будди. Він посадовив хлопчика на стіл, поруч з фігуркою і телефоном. Коли він садовив хлопчика, його пальці намацали телефонний дріт і висмикнули його. Якщо охоронець із заскленої будки захоче зараз подзвонити, то йому ніхто не відповість.

— Мене звуть Каспер Кроне, — сказав він. — Це я вам телефонував, питав про Клару-Марію.

Жінка поклала дві розгорнуті книги одна на одну і зсунула їх. Обличчя її стало відчуженим. Температура в приміщенні впала — до тих значень, коли вже необхідні шапка й рукавички.

— Я зібрала про вас відомості, — сказала вона. — Ви не одружені. І у вас немає дітей.

Частина її свідомості не могла відірватися від розгорнутих книг. Йому важливо було заглянути туди. Він узяв хлопчика на руки. Погладив пальцем фігурку Будди.

— Одне з повчань Будди, — провадив він далі, — яке я дуже полюбляю, говорить нам, що всі живі істоти були матерями одне одного. У попередніх життях. І знову будуть. Я продовжив цю думку. Це має означати, що всі ми були коханцями і коханками одне одного. І знову будемо ними. І ми з вами також.

Вона почала рожевіти, ледь помітно, під колір стін.

— Не знаю, як ви увійшли сюди, — промовила вона. — Але тепер ідіть звідси.

Вийшовши з кабінету, він поставив хлопчика на підлогу й опустився перед ним на коліна.

— Ти можеш виманити її звідти? — спитав він. — І потримати тут якийсь час?

Хлопчик відчинив двері. Каспер стояв навколішки за дверима.

— Я хочу пісяти, — сказав хлопчик. — Тато пішов без мене. Я зараз упісяюсь.

Жінка не рухалася.

— Можна я попісяю в горщик з квітами?

Каспер почув, як він розстібає блискавку на штанцях. Жінка відсунула стілець.

— Я відведу тебе до вбиральні.

Вони зникли в кінці коридору. Каспер прослизнув усередину.

Книги, які вона зсунула, виявилися докладним атласом Копенгагена і якимсь довідником на кшталт адресної книги.

Позаду письмового столу стояли маленький сканер і ксерокс, вони були увімкнені. Він скопіював обидва розвороти, склав копії й засунув їх у кишеню. Десь у вбиральні спустили воду. Він вийшов у коридор і пішов назустріч жінці й дитині. Жінка була бліда. Він узяв хлопчика за руку й пішов до сходів.

— Я подзвоню, щоб вас провели до виходу, — сказала вона.

Двері до її кабінету зачинилися.

Каспер підморгнув хлопчикові. Приклав палець до уст. Виліз із черевиків і, пройшовши навшпиньки в шкарпетках по паркету-ялиночці, приклав вухо до її дверей.

Вона набирала якийсь номер телефону. У кожної цифри є своя висота тону, дуже тонкий слух зміг би розрізнити і номер, який вона вдбирала, і голос, який відповів їй на тому кінці дроту. Його слух був нездатний на це.

Але він почув її шепіт.

— Він був тут, — прошепотіла вона. — Щойно пішов.

Їй щось відповіли.

— Є в ньому щось опереткове, — казала вона далі. — Такий собі герой-коханець. Я його вигнала. Він забрався звідси геть.

Каспер навшпиньки повернувся до хлопчика. Надів черевики.

Охоронець зі скляної будки стояв у них за спиною. Каспер підняв хлопчика на руки. Скляні ворота відчинилися автоматично.

Вони були на волі, місто звучало краще, ніж раніше, — може, ми й справді завжди чуємо тільки наш власний настрій?

— Чому ти не пішов на тиху годину? — спитав Каспер.

— Я не можу лежати тихо, — відповів хлопчик.

— Чому не можеш?

— Не знаю. Вони намагаються зрозуміти чому. Можливо, я DAMP[33]. Або у мене вода в голові.

Деякі діти — ніякі і не діти зовсім, вони справжні старички. Каспер уперше почув це двадцять років тому. Деякі діти — якісь стародавні душі, покриті тонким лаком інфантильності. Цьому хлопчикові було, щонайменше, дванадцять століть, він звучав подібно до кращих творів Баха.

Каспер підняв його й поставив за огорожу.

— Ти був хороший, — сказав він. — Для п’ятилітнього. З водою в голові.

— Шестилітнього, — поправив хлопчик. — Мені вже шість. І хвалити дітей — це правильно. Але готівка теж не завадить.

Очі у нього були чорні, можливо, від життєвого досвіду. Не було жодного дня за останні двадцять років — за винятком, мабуть, тих трьох місяців із Стіне, — коли Касперові хоч би на хвилину не захотілося б усе кинути. Зняти з рахунку всі гроші. Поїхати на острови Фіджі. Приохотитися до опіуму. Виконати на музичній скриньці сонату для віолончелі й розчинитися на березі моря.