— Ну, дострибався, коник пузатий, — добродушно загув, як барабан, новоспечений міністр, але якось осікся, як приблудний пес біля смітника, втягнув голову і вуха: аби не він, то хтозна, чи парився б другий рік в очікуванні суду Ромодан, а сам нинішній міністр частенько заохочував, м'яко кажучи, до дуже неординарних та неоптимальних дій.
— Ти все смієшся, — сказав Ромодан, зачекавши, коли охорона полишить їх наодинці, хоча останнього боявся саме Васькович, а бандюк сидів, розминав широкі плечі, як перед виходом у рейд чи на спортивну арену. — А тобі плакати треба. Я хоч як, а перед своїм Аллахом чистий, а ти в багні перед Христом. І шлях твій один — в кінець.
— Чомусь помічаю я, однако, що ви всі, приговорені, балакаєте про Бога… — наче відхихикнувся генерал-міністр.
— Я завжди вірив, а у вас ніколи, ви мене й здали. Де твій улюблений Ракша? Десь по помийницях небось шастає. Недопалки збирає. Чи, може, як і багатьох, без головешки знайдуть! А…
— Ракша живий-здоровісінький, та ще баб таких от… їбе, що тобі не снилося.
— Тому він і мужик, і з мужиком у нього і базар. А з тебе…
— З мене? Зо мною тобімшак світить, і не вилізеш ти зроду звідси, бо мразь і подонок…
— У якої ти брав гроші не задумуючись… Мені один кінець — натішився по саму горлянку. Як не крути, а все одно я тебе обскакав. Якщо оглянутися назад, то я, Вась, давно вас обскакав. Навіть у вірі. В камері багато часу для думок. Верни звання Ракші, нехай він плутає зі своїм маніачішкою. А я закриваю очі на те, що ти колись у мене брав.
— Шо… Шо… Паскудь, я у тебе брав… Ну… Ну… Свиня… Вона теж туди рилом, — у білих стінах затарабанив генерал-міністр.
— Синів моїх більше немає. Одного твій вишкрібок Китаєць завалив. Іншого, не маю сумніву, що теж у машині твої люди застрелили. Куди я гну? А все перед тим, що скоро риску нам підводити. Черту, лінію значить, перед содіяним. Мені перед «вишаком», тобі в сциклінні, в говні пенсіонерському перед Аллахом поставати. Дарма, що ти з лаврськими попами казьонку лизькав. Бог тобі не бригадир колгоспної артілі. Йому — що я, що ти, що тарган. З мене — духу не лишиться. Зроби добре діло. Зроби хоч раз беззаконня в ім'я закону.
Це, видавалося, зовсім безглузде прохання непокоїло найбільше міністра. Те, що він у майбутньому вирішив був потягнути трохи з Ромоданом, додало впевненості, що ніколи нічого не треба відкладати; так, вважай, Ромодан собі підписав смертний вирок, але якого біса йому заманулося захищатися за Ракшу?
— У того м'ясника мінімум сорок мертвих, — несподівано говорить Ромодан. — Мої хлопці засікли його відразу, але не нашого ума діло, — не з фуфлом же в'язатися…
— Ну, краще з міністром… — перебив Васькович.
— Ні, тут інше. Тут справа честі. Ми чесно заробляли свій хліб. Як уміли. Інакше нас змальства й не вчили. Ми чужі в цій країні, завжди чужі, повторював я собі кожного разу, коли йшов на справу. Але цього виродка не можу збагнути… Якщо не хочеш допомагати мені, то допоможи Ракші, хоча б не чіпай мені цього чоловіка. Я перед ним у боргу.
— Як він переді мною, — храпонув жерлами ніздрів Васькович.
Ромодан промовчав. Дивився на міністра, як на свіжо-вибілену стіну з чорними мухами очиськ, що зависали над житомирськими розквецяними губами, сюїяним поглядом; міністр зирив за плече засудженому, подивований спокоєм і впевненістю цього чоловіка, але чим спокійніше робився Ромодан, тим більше міністру кортіло дертися на стіну. Але згадка про Ліліт якось тепло обізвалася в його серці: йокнуло, потеплішало аж ізсередини. Йому снився дуже гарний сон. Ромодану, видно, нічого не снилося. Скоро з нього й пука не лишиться, бздо навіть вітер не понесе, але, можливо, він правий, тільки не його устами втирати про справедливість. А Ракша? Ракша нікуди не дінеться, обійдемося без принциповості. Жінки в нашому житті грають неабияку роль. Велику роль. А як вона давала, як давала, мамулічка, Ракші, йому б відразу генерала, а не полковника. Але все, то як попіл, легке та порожнє. Прожиті роки не давлять. Принаймні його. А з людством розберемося.
— Я мусульманин. Мені треба сповідуватися. Нехай пришлють муллу, — говорить, встаючи, Ромодан і цим показує, що розмову закінчено; далі від нього нічого не добитися.
— І ти мовчатимеш.
— Допоможи Ракші. І не займай хоч останнього сина…
Міністр знічено повів плечима, наче тобі не законопослушний муж, а давній приятель Ромодану, цьому чурці, цьому чорнозадому, бля, його.
— Вся наша земна печаль коротка від того, що життя надто коротке, — вирік Ромодан.
— Да, бачу, тюряга тобі пішла на пользу. А мулла… Де я тобі його візьму? Телевізор можу. А муллу… Хоча до вишака ранувато. Тоді і відшукаємо…
І Ромодана вели, порипуючи новими черевиками, двоє охоронців. Міністр постояв ще з хвилину в задумі, виваливши очі у порожнечу кімнати. І очі, як мухи, і сам, як велетенська, налита добротною людською кров'ю муха. Міністр набирав номер на мобільному телефонові, але з того кінця не відповідало.
— Треба міняти абонента, — сказав уголос.
Міністр котив у авто, а Ромодан прямував до камери, з холодильником і переносним «гаражним» японським телевізором. Ромодан, розкланявшись охороні, ліг на ліжко, тихцем дістав з-під матраца пакетик з кокаїном, швидко забив ніздрі, ввімкнув телевізор, лежав, переклацуючи канал за каналом. Значить, твої діла не пішли, Рамо, зовсім нікудишні, Рамо. І помандруєш ти, сину мій, на Схід, за сонцем, коли тобі продірявлять довбешку, у місця свої кровні, де немає місця поганинам, де жінок шанують за жінок, а мужчини помирають, як достойно мужчинам. Твоя маленька обітель, останній приют життєвий: сам собі напідгадував, Ромодане; ти повинен був розуміти, затямити, що люди скрізь люди, не інакше так покладено Всевишнім. А жив ти не за своїми законами, а навіть не за їхніми, задрипаними і просцятими невідомо звідкіля, а за чужинськими законами завойовника. І тебе любили, бо ти був таким, буцімто справжнім, справедливим, але лютим водочас. Не інакше ти плював на землю, яка тебе пригріла. По-інакшому не може бути. Тому ти й підійшов до кінця своєї юдольної мандрівки. Вся печаль від суєтності бажань, нездійсненних, а в тебе все вродь було. Але втратив синів. Братів. Дружину. Честь… Про честь Ромодан не думав, а вже вилупився в чорно-білий мерехтливий екран, де повзла лишайним поясом траса, а нею, тією трасою, котився «мерседес» міністра Васьковича.
Міністр цієї хвилини поляскував себе долонями по рожевих щоках, проходився пальцями рожевим волом, позуючи перед дзеркалом, як перед кінокамерою; він стояв зовсім голий, після ванної значить, після бриття і миття, припікаючи, прочищаючи для гігієни шкіру. В його домі, навіть без дружини, завжди було затишно. Благо, жінок не переводилося: добірних, пещених, довгоногих і зовсім не дурних. Влада, як наркотик, так і п'янить: спочатку виблювати хочеш, а потім ейфорія зносить тебе все вище, все вище, вище. А його колись оплила, за п'ятдесят дружина, померла тогоріч, і він пам'ятає ту весну, як звідусіль з'їздилися то лікарі, то знахарі. Одного навіть чудо-травника приперло. Але нічого не допомігло. Померла від променевої хвороби. Як її втелющило попертися до Чорнобиля? Та і навряд чи вибило б дур з голови, — уперта манірна столична дамочка, що зі своїми випендрьожами, бля, дістала всю рідню. В неї то відкривався пророчеський дар, то вона подалася до Тібету, ще тоді, коли тільки ці замухриги почали ошиватися на вулицях столиці. От, бля. Сестра приїхала, подивилася на труну, потім на нього, міністра, і погнала на «вольво» назад. Навіть, стерво, чарку за упокій не випила. Сини приїхали запізно. Три неділі пили, як на весіллі, гули, як бджоли, перетягавши батькових коханок, доки він марудився з державними справами. Клопоту, одним словом, вистачало, а зараз оце хтось людей ковбасить, нарізає, що шинку. Та чи мало їх зараз дорогами тиняється, як вурдалаків. Хай би хоч всі. Одним скопом, по очах їхніх видно, по дітях, по дружинах невірних, по образу життєвому — серійні убивці. Тільки просто як в кого башка вертиться, як глобус, а в іншого: калам-балам. Шашлик-башлик.
