Знову те ж саме, до обридливості, думає Ракша, піднімаючи голову, і перед ним спокійний, добре вдягнений чоловік.
— І більше нічого? — зле крутиться у Ракші на язиці.
— Піди зізнайся у всьому. Чого сидиш? Невіра тебе губить. Чого ти боїшся: коли сів у човен і відійшов у плавання, то нічого нарікати. Яка тобі різниця? Врятуєш заблудшого чоловіка, як Христос врятував людство, — несподівано голос чоловіка зламався, нерозбірливо забелькотів; він перемінився з лиця, то прибрав подоби священика, то враз, — у Ракші полізли очі на лоба, — став цапом і почав наспівувати хриплим, утробним, як у хронічного алкоголіка, голосом.
— Ізиди, — тільки і сказав Ракша, перехрестився і подався донизу, до залізничного вокзалу, плутаючи дворами. Вітька Ракша наче зав'язував туго вузли на пам'ять, з пам'яттю; наче вигнанець з минулого, він дивився на своє вихудле, змучене відображення у широких вітринах, бовтаючи калюжами, — звуки від депо залізниці падали у діжу навколишнього світу. Золотогриве моє чудо… Тьху ти… Не про те ти думаєш, Ракша. Він зупинився на вулиці Локомотивній. Кому вірити? У кого вірити? Якщо той, що говорить від імені Бога, то чи не згрішив ти, Ракша, перед самим Всевишнім? Внаправду… Кому вірити: мужику в лахмітті чи дженджику, що весь час змінював обличчя? Святе Письмо. І Ракша притьма подався додому.
А о тій порі наш добросердний, вболіваючий Генерал, назовемо його Васьковичем, різниці в тому аж ніякої немає, проходив камерами смертників. Він доброзичливо вислуховував запитання, склавши руки на череві, кивав головою, наче внаправду на ньому лежала тінь великого і геройського вчинку, що його вельможність, з горішніх, спустилася на грішну землю. Люб'язності на його слюнявих губах не було краю і межі: єлей, а не усмішка; що вдієш, — там, на горі, щось заворушилося по-червивому, на рахунок «вишака», тобто смертної кари. Але Васькович гадав, поки суть та діло, то половині з цих благеньких, з блискучими, як сама надія життя, очима, намажуть лоб зеленкою, виголять нерепушечку і тю-тю. Проте закон береже лише тільки тих, хто заховався в його тінь, ну, як Васькович, він тобто, а не як колись Ракша. Одна згадка про Ракшу оскоминою зателіпалася на язиці. А Васькович знову повернувся до моціону, мандруючи в тіні закону та його охоронників. Вони теж у його тіні, а новоспечений міністр Васькович розкидав ляпкувату тінь. Його другий день мучив страшний, прямо сказати запор, тому обличчя зеленаво відтінялося, як його не пудрила донька. Ані народна медицина нічого не могла заподіяти оказії міністра-генерала Васьковича. Іноді віслюку поталанить, а пророка візьмуть і догори ногами, або в гівно, або в смолу, або з мосту, або пилкою голову, — такий от він, закон. Хто встигнув від нього сховатися, той таки сховався. Як вівця від ножа різника. Скубе траву, а позаду хазяїн пасе оком. Як звихнеться у чужу грядку чи ще кудись там, в недопустиме місце для вівці, в ліс значить, тут вовк і розпатрає горлянку. Але Васькович так не думав. Аби він так думав, то навряд би з нього вийшов гарний міністр. Мудрість Васьковича виважена, як на терезах сліпої Феміди. Генерал умів говорити тільки чітко «да «і «не». Віддати Васьковичу, — генерал з сопливим ротом, банькуватими очима, як золоті китайські рибки з екзотичного серпентарію, він не вірив у долю, а покладався передусім на себе. Сільський парубійко, що виріс у школі-інтернаті, принаймні так офіційно трималася версія на роботі, в колективі, хоча насправді діло у нього було якесь темне та задавнене, і воно, те діло, могло випірнути на поверхню тільки в тому разі, коли його полишать звання, він перестане бути перед публікою міністром і тягнутиме на одну пенсію — кілька пляшок кефіру і пляшка пива вихідними днями. Він, як і все високостольне, полюбляв допомагати людям упослідженим, але тільки зі своєї висоти, щоб утвердитися у своєму положенні, а мо', направді не злим був чолов'ягою. А хто він, то знало кілька людців. Мати Вітьки Сурмача, якому він і зробив документи на прізвище Ракша. Від цього прізвища він знову відмахнувся. Так і зробив ручкою кокетливо. І пройшовши камерами, в такий от спосіб потверджуючи себе як людину гуманну, освічену, одначе зазначив, що в камері жодного маніяка, жодного серійного убивці. Так, трапляється різна мілкота: убивства на побутовому рівні, кілька зґвалтувань. Інших треба відпускати було, але вже нехай труться в коліщатах закону, як батюшка з Лаври говорили: там, на тому світі, розберуться. А так закон, тільки закон і нічого більше. Хтось наче нашепотів над вушко: у Бога свої закони, навіть батюшка зі своїми може підтерти гузно, нікуди батюшкові закони не годяться, бо ракло і фарисейщик. І Васькович завертів головою, — не положено по чину. Фу-ти. Феміда недарма з зав'язаними беньками. А те, що приверзлося, то від поганого життя. А Феміда з зав'язаними беньками виважує, куди і як. Краще під нею, аніж потрапити на шальки. Аби той кретин діяв так, як говорить ця безтолоч Ракша, то давно парився б у крематорії. Ось вони, напевне, і є многоликі монстри, яких звихнута алкоголізмом уява Вітьки Сурмача зліпила докупи. А втім генерал-міністр зовсім не проти того, щоб у день, в один осяйний день, все людство вирило собі єдинодушно могилу, — це принаймні було би таки нічого. Гуманно. Треба справитися щодо цього у батюшки, випити чарку винця і про земне життя сповідатися. В цій країні чим більше ти причетний до святості, тим вище здираєшся на горішні; і напевне, він потрапить до раю, точно, бо нічого такого поганого не вдіяв, а служив справно законові. А Закон — це все. І тут хтось шепнув на вухо: «Про який Закон, бевзю, ти мелеш? Твоїми законами гузно чортам підтирати і в пеклі смолу варити…» Галюцинації, так вирішив Васькович, і подумки перехрестився.
Трохи загодя йому показали місце, де виконують смертні вироки. Проста скромненька тобі кімнатка. Кахля під мармур. Вибілена вапном до половини, наче у бухгалтерській канцелярії. Але щось невимовно грузьке всілося на голову Васьковичу. Ось стіл, говорили, пригвинчений до підлоги, дзиґель також. Сюди сідав «жмур», буцімто писати на ім'я президента прохання про помилування. І міністру показали три щілини. Позаді — в потилицю. Спереді — одна. Майже класична конструкція. Одна для контрольного пострілу. Васькович чемно розпитався, що, як, куди і до чого. Він цілу хвилину державного часу простояв в глибокій задумі, відчуваючи, як давить чоло, — він-бо вперше бачив на свої очі машину смерті, керовану саме ним, генералом Васьковичем. Якось захоплює до приску шкіри. Потім дорогою до прєдваріловки, де парився з півроку Ромодан, обвішаний злочинами, як коростою чи сифілітичними гронами, — в пронафталінених, просмерділих хлоркою, лізолом, дустовим милом приміщеннях, пану Васьковичу почав ввижатися запах парфумів Ліліт. Десь він такий чув, дорогий запах парфуму. А красиве стерво. Таланить Ракші, але не бачити Ракші її, як своїх полковничих погонів. Слава Богу, вона жива. Принаймні він вчора особисто справлявся, а Ракшу на поріг не пускати — Шерлок Холмс грьобаний. Нехай радіє, що не на «Черкасах», і пряму кишку не вивернули, не витягли разом з потрохами через сраку. Хе-хе-хе. Потім він занюшив повітря, як хорт, як давно битий пес, що вже облазив, але не забув мисливських звичок. Тхнуло ацетоном, ні, радше аміаком. Щось діється зовсім не гаразд.
Вони, тобто генерал-міністр і його екскорт, вийшли наподвір'я, вологе від поливочних процедур, як і того дня, коли вперше і востаннє ступив у повній порожнечі на цей двір Комета. Вони йшли до Ромодана. Ця остання візита була для Васьковича однією чи з найнеприємніших процедур, бо Ромодану, абхазцю за походженням, відомомому кримінальному авторитетові, світила або «вишка», а якщо зійде, то максимум двадцять п'ять років критої тюрми; та позаяк його зв'язки, що сягали горішніх, найвищих чинів, ускладнювали справу; а також його доброчинна діяльність у сферах спорту, гуманітарної допомоги, закордонні зв'язки з кримінальним, і не, світом. Васькович не удостоїв його відвідинами. Ромодана підвели під конвоєм, перед дверима поставили обличчям до стіни, облапошили, під його закинуте «шо, нашальнік, на мальшіков потянуло, но я давно уже не мальшик», конвоїри зарипіли зубами і завели до кабінету, де на нього чекав міністр Васькович. Останньому, тобто генерал-міністру Васьковичу, не дуже бажано було зустрічатися віч-на-віч з заметелілим вуркою, бо вони не один раз парилися в баньці з дівками, не один «ломоть» відчикрижили одне одному, а все тієї глупої ночі, коли полковнику Ракші, невтрисраці, захотілося чогось більшого, ніж правосуддя.
