Він повинен залишити поліцію. Зробити це було неважко: формальний привід дає новий наказ. Серйозне порушення дисципліни є в наявності. Але Горн все ще лишається небезпечним противником. Він обізнаний з усіма деталями справи «Гараж „Зюд-вест“» і має змогу обвинуватити його, Вюрцбургера, в тому, що він хотів зам’яти справу з гаражем, натискав на свідків, брав хабарі. Хоч довести цього, звичайно, ніхто не зможе, але все ж на його репутації лишиться така брудна пляма, що американці, мабуть, відмовляться від його послуг. У всякому разі, його звільнять від обов’язків на час розслідування. А це означає, що події розвиватимуться без його участі. Вюрцбургер усвідомлював цю небезпеку, але все ж вирішив не пасувати перед нею. Може, розумніше було б почекати, поки все трохи забудеться. Але рішення Вюрцбургера виникло не так з теоретичних міркувань, як з того, що він побачив зараз. Перед ним сиділа людина, зломлена фізично, з обличчям, мов гіпсова маска. Звичайно, він не лікар, можна помилитись… Та він і тут поклався на свою інтуїцію. Зараз Вюрцбургер знав точно: Горна більше нічого боятися. Горн — труп.

— Я хочу звернути вашу увагу ще на таку можливість, — повільно, з притиском сказав він нарешті. — Ви можете уникнути розгляду вашої справи, якщо ще сьогодні подасте у відділ кадрів заяву про відставку. За станом здоров’я. Кожному видно, що ви не в змозі виконувати ваші обов’язки, і доктор Моріц підтвердить це. Не забувайте, що в такому випадку ви вийдете у відставку на вигідних фінансових умовах. Коли ми порушимо проти вас справу, буде гірше…

Горн з зусиллям підвівся і, похитуючись, пішов до дверей. Вюрцбургер провів його пильним поглядом. Двері зачинилися. Горн пішов не попрощавшись.

Вюрцбургер витяг носову хусточку і витер лоба. Щось схоже на страх закралося йому в душу. Та він відігнав його. З них двох він сильніший. У нього більше життєвих сил, він краще знає, що треба робити, має ширші зв’язки. За ним стоїть партія, його підтримують американці. Він розуміється на сучасній політиці, відчуває найменшу зміну її курсу і вміє скористатися з цього; Горн же в цьому абсолютно нічого не тямить.

Так, він міцно сидить у сідлі. До того ж, він знає людей, які, коли немає іншого виходу, влаштовують невеличку автомобільну катастрофу, — і небезпечний противник на кілька місяців потрапляє в лікарню. Засобів зробити кар’єру існує чимало. Хто ж одного разу сів у сідло, той знайде цих засобів ще більше, аби тільки втриматися в ньому!..

Через дві хвилини після того, як Якобс минув контрольний пост Шенерлінде на півночі демократичного сектора, туди надійшло розпорядження будь-що затримати сірий лімузин «крейслер» з західноберлінським номером і заарештувати водія. Комісар Вольф на свій страх і риск сповістив народну поліцію про втечу частини банди і дав точний опис машин. Але Якобс діяв швидше. Намагаючись якнайскоріше потрапити в район повноважень іншої поліції, він не зважав на туман, нехтував усіма правилами руху і незабаром, перетнувши секторальний кордон, узяв курс за місто. Зараз йому особливо сприяла наявність двох окремих поліцейських апаратів, і він тріумфував у душі, коли його пропустили, перевіривши звичайну перепустку.

Біля Шенвальде Якобс звернув праворуч і скоро виїхав на Бернауську автостраду. В цей час — було вже близько дванадцятої — сонце прорвалося крізь хмари, і тонкий серпанок туману почав швидко танути. Тільки легкі клапті його висіли над сірувато-жовтою бетонною стрічкою автостради, яка, наче конвейєр, злегка тремтіла і з свистом неслася під колеса машини. Пронизливо співав мотор. Настрій у Якобса покращав. Та все ж він почував себе на автостраді не зовсім спокійно. Поблизу каналу Одер-Гафель він з’їхав з неї і звернув на шосе № 109 — чудову, рівну як стріла асфальтовану дорогу, що перетинає ліс Шорфгайде. Тут можна було їхати з великою швидкістю, і менш ніж за сорок хвилин Якобс був біля Пренцлау, тобто покрив відстань у шістдесят кілометрів, йому вдалося пролетіти містом, не потрапивши на очі поліції. «Ньюйоркер» розганяв перехожих пронизливими гудками, задавив собаку, перелякав коней, що тягли фургон з пивом, і, зачепивши ручний візок, волік його за собою, поки не розтрощив ущент. Якобс не зважав ні на що, він же знав, що скарги на нього ходитимуть по інстанціях з місяць, і на той час, коли до нього прийдуть по штраф, сподівався давно вже бути в Данії або в Англії.

У Пазевальку теж усе обійшлося. Та за містом він зробив неприємне відкриття, що його переслідує мотоцикліст у синій формі. Якобс натис праву педаль. Стрілка спідометра перескочила дев’яносто. Сірий «крейслер» ще швидше став поглинати Штральзундське шосе, брав повороти на такій швидкості, що вищали шини, і, наче кішка, перелітав через вибоїни, струшуючи з радіатора рештки візка. За ним лишалися довгі шлейфи пилу, пронизані слабким промінням сонця, і розчавлені кури.

Якобс не помічав краси пізньоосіннього мекленбурзького ландшафту, він обома руками вчепився в руль і не відривав очей від дороги. Свист вітру і пронизливий гул мотора зливався з ритмічним шелестом дерев обабіч шосе. Загальмувати зараз — значило вилетіти з машини; він не міг і думати зупинити машину менше ніж за триста метрів у разі якоїсь перешкоди. Треба було напружувати всю увагу. Проте Якобс все ж наважувався час від часу поглядати в дзеркало і незабаром переконався, що мотоцикліст відстав. Його вже не було видно — відчепився!

У першому ж селі Якобс завернув у двір заїзду і подзвонив по телефону одному давньому знайомому. Цей знайомий займався тим, що скуповував вугрів на північному березі Узедому, коптив їх і переправляв у віддалені райони країни — в тому числі і до Берліна, — де вони продавалися з зиском у двісті процентів. Жив він у Трассенгайде, невеликому рибальському селищі між Цінновіцем і гирлом Пене, оточеному високими жовтими дюнами і запашним хвойним лісом. Цей чоловік мав власний моторний човен. Ще в середу, коли ситуація в Берліні загрожувала стати критичною, Якобс на всякий випадок домовився з ним про все. Тепер лишалось тільки визначити час, коли моторка візьме його на борт у одному безлюдному місці на березі Узедому. Умовилися на пів на шосту. В його розпорядженні, таким чином, було ще чотири години, а дорогу до місця посадки він міг проїхати за якусь годину. Якобс вирішив десь переховатись до вечора.

Тому скоро «нью-йоркер» зупинився вдруге. Якобс завів машину в глиб лісосмуги, так що з дороги її не було видно. Вийшовши з машини, він помахав руками й потупцював на місці, щоб зігрітись, бо, незважаючи на тепло від мотора, трохи змерз. Сонце ледь просвічувалось, воно було схоже на погано відполірований металевий диск, і від його кволого світла предмети майже не відкидали тіні. Був тьмяний холодний день пізньої осені. З недалекого лиману вітер доносив запах моря.

Якобс зламав соснову гілку і пішов до шосе замести сліди від коліс. Потім він наповнив бак бензином з запасних каністр, йому все ще було холодно, і він відкупорив пляшку ямайського рому, який міг пити, як воду. Цей напій добре пасував до свіжого терпкого морського повітря. Якобс довго плавав на морі й тільки в останні роки взяв курс на сушу. Північне море, Ельба, Гафель, Шпре, гараж «Зюд-вест» — ось етапи його шляху. Чим більше віддалявся він від моря, тим слабшим ставав у нього потяг до алкоголю; лишились тільки шалені приступи гніву і колекція добірних лайок. Однак ледве він потрапляв у царство солоних вітрів, до нього знову поверталися давні смаки.

Бос заткнув пляшку. І тут же почув на шосе тріскотню важких мотоциклів, що пролетіли мимо. Якобс кивнув і в задоволеній посмішці вищирив свої жовті конячі зуби. Потім він заліз у машину і витяг малярний пульверизатор, балон якого був наповнений нітролаком кольору беж. Задзижчав підключений до акумулятора електромоторчик; він всмоктував повітря, стискував і подавав його шлангом у пульверизатор. Якобс працював швидко і не особливо старанно, щоб не виснажити акумулятора. Незабаром «крейслер» з сірого перетворився на бежевий.