— Я її не бачив. Комісар Вольф задав їй кілька питань, а потім у супроводі вахмістра відпустив додому.
— Це було ваше розпорядження?
— Не міг же я тримати її довго в мокрому одязі.
Підвал був залитий водою. Пожежники викачують зараз воду з підземного ходу.
— Ви — зразок любові до ближнього, — Вюрцбургер швидко підвівся і став ходити по кімнаті дрібними нечутними кроками.
«Він виведе мене з терпіння, — подумав Горн. — Хотілося б знати, що за цим криється. Здається, він надміру роздратований тим, що я діяв без його санкції…»
— А що з тим юнаком із східної зони, цим… цим…
— Його прізвище Шенцлін.
— Ваш славетний комісар теж поставив йому кілька запитань і відправив додому? Я наказав якнайшвидше доставити його сюди для допиту. Де він?
— Вольф на місці допитав його і склав протокол. Шенцлін направлений у Моабіт. Протокол мають зараз принести.
— Кому той ваш протокол цікавий. Хай приведуть його самого. Зрозуміло?
Горн не міг пояснити собі роздратування начальника. Щоправда, він діяв самовільно, але ж операція була потрібна. Про це свідчить збройний опір і шістнадцять заарештованих! Втечі Якобса і незначної частини бандитів не вдалось запобігти, але ж далеко вони не втечуть. Підозра Горна, забута в гарячці подій, випливла знову.
— Ваші розпорядження з цього приводу мені невідомі, — сказав він спокійно, дещо офіціальним тоном. Як це — протокол не цікавий? Здається, якраз навпаки — судячи з того, що Вольф на ходу шепнув йому.
— У мене таке враження, — голос Вюрцбургера звучав різко й суворо, — що ви на мої розпорядження — доходять вони до вас чи ні — взагалі не звертаєте особливої уваги. Ви не були уповноважені домовлятися з офіцерами шупо і не мали права вводити в дію такі значні сили. Але ви вперто не зважаєте на це…
— Пане криміналдиректор…
— Замовчіть! У вас ще буде нагода виправдатись. Мене турбує зараз інше. Дуже прикро, коли підлеглі в сліпому запалі нехтують розпорядженнями і тим чинять шкоду. До того ж, пане Горн, у вас абсолютно немає інтуїції. Нам же на берлінському плацдармі потрібні люди, які вміють бачити далі вузьких рамок своєї професії.
Горн дивився на розгніваного шефа, нічого не розуміючи. Він приклав хустинку до носа, до якого все ще боляче було доторкнутись, і, нічого не сказавши, узявся до своїх справ, сердитий, втомлений, спантеличений; голова у нього, здавалось, ось-ось розколеться. Він ще ніколи не бачив Вюрцбургера таким і поступово усвідомлював, що він накоїв. Справи оберталися зле, було мало надій, що все обмежиться доганою або навіть переводом на нижчу посаду.
Він розгублено перегортав сторінки блакитної книжечки. Його морозило, він погано почував себе. Ось номери машин. Ой, що це таке?! В книжечці стояло: «Георг Зіррінгауз», під ім’ям точна адреса, а далі кілька дат… це були ті дні, коли він разом з Рудольфом Крамером бував у Георга! Дивний збіг чи… У Горна зашуміло в голові.
Тим часом Вюрцбургер дзвонив по телефону в усі кінці. В Моабіті про Шенцліна нічого не знали. Нарешті він натрапив на потрібне місце.
— …Зараз же звільнити, — невиразно донеслося до Горна. Він сидів зігнувшись, важко спершись на стіл. Тяжкий хриплий стогін вирвався у нього з вуст. Виходить, те, що вранці говорив Ульман, — не дурні балачки, а щира правда! Рудольф Крамер і цей доктор Шерц — одна і та ж людина…
Руки з набряклими синіми венами судорожно стиснули блакитну книжечку. Бліде як віск обличчя жахливо перекосилося.
— Що з вами, колего? — холодно й байдуже спитав криміналдиректор, помітивши, що з тим щось діється.
— Ні… нічого, — відповів Горн і з величезним зусиллям примусив себе підвестися. — Мабуть, серце, але вже минуло.
— Ви дуже зблідли. Може, вам краще поїхати додому? — Темні очі за скельцями окулярів насторожились. Потім Вюрцбургер опустив їх, розглядаючи свої нігті, і трохи випнув губи.
«Якщо я зараз скажу, що за станом здоров’я йому найкраще було б подати у відставку, — зважував він, — то доконаю його остаточно… Ну, та це, звичайно, сентиментальність, любий мій! Але й мстивість тут ні до чого. Візьми себе в руки, проаналізуй становище й прийми рішення. Хай йому чорт, цьому Горну, що мені з ним робити?»
Горн важко, безсило опустився в крісло. Серце шалено колотилося. Ніби металеві молоточки болюче стукали в скроні: «Після роботи я відразу ж піду до Георга, так, до Георга. Я повинен був догадатись, повинен був знати. Хіба не згадував Георг кілька разів про підприємство, гараж, куди він вклав усі свої гроші? Хіба не говорив кілька тижнів тому, що його дочка одержала там роботу? Чи не вона то була там, у підвалі…»
Вюрцбургер підвів очі. Блиснули скельця окулярів.
— Ви розумієте, пане Горн, що я мушу притягти вас до дисциплінарної відповідальності. Вирішальне слово належатиме доктору Штумму. Сьогодні вранці у нього було засідання. Останнім часом трапляються прикрі випадки — хабарництво. Цьому треба рішуче покласти край, так само, як і порушенням дисципліни!..
Вюрцбургер замовк, не зводячи з Горна пильного погляду. За ці хвилини чимало думок пронеслося у нього в голові. В цьому складному становищі треба було діяти надзвичайно обережно. Виявилася ціла серія скандальних історій. Кілька безглуздих випадків, надмірна запопадливість старанних служак, типу Горна, та паніка серед винуватців, які самі викривали один одного, — ось що спричинилось до тієї ланцюгової реакції, яка загрожувала розвалити таємну коаліцію всередині західнонімецької поліції. Та ще преса. Західні газети, пам’ятаючи про надану їм «позику» в триста тисяч німецьких марок, делікатно мовчали, але газети східної зони, які чимдалі мали все ширше коло читачів, публікували статті про поліцію Штумма, про людей, які працюють з ним, Вюрцбургером, під одним дахом. Ситуація була складна. Сенат під тиском обуреної громадськості призначив комісію в справах поліції і доручив одному «незалежному» юристу провести розслідування. Між партіями СДПН та ХДС існував антагонізм, вони — ходили чутки — знову проводили закулісні переговори про переділ ключових позицій влади; між англійцями та американцями теж точилася боротьба за більший вплив на берлінський поліцейський апарат. Вюрцбургер був певен, що тут він робить ставку на надійного коня; він сподівався при підтримці американців незабаром просунутися на посаду начальника кримінальної поліції.
Крім того, недавно був виданий наказ, за яким усяке порушення дисципліни, особливо з боку нижніх чинів кримінальної поліції, повинно негайно каратися, щоб у громадськості склалося враження, ніби в поліції вживають рішучих заходів. Про цей закон стало відомо бандам злочинців, що існували під прикриттям різних товариств — страхових, співочих, садівничих, — і вони скористались з нової ситуації, подаючи через своїх юристів скарги на невгодних їм службовців поліції за грубе поводження і зловживання владою, вимагаючи притягти їх до відповідальності. Чимало занадто старанних служак вилетить на вулицю. А чому б і ні? Хіба в Західному Берліні не чекають на вакантні місця двадцять шість колишніх високих чинів кримінальної поліції, які займали в ній раніше керівні посади? А шупо мала ще більшу резервну армію безробітних: двісті п’ятдесят офіцерів, від полковника до дільничного лейтенанта, і вісімсот нижніх чинів. Досвіду вони набули переважно в роки націзму і мали принаймні одну цінну властивість: вони були надійними виконавцями наказів. Ці люди ніколи не ставили зайвих питань і були раді, що мають роботу.
Криміналдиректор Вюрцбургер умів, так би мовити, одночасно жонглювати п’ятьма м’ячами; у нього рідко траплялися невдачі, подібні до випадку з гаражем «Зюд-вест», коли один з м’ячів вислизав з рук і падав на землю. Виною цьому була перевантаженість роботою. Кількагодинне засідання у поліцайпрезидента перешкодило йому запобігти цій операції. Крім того, його обдурили. Коли б не це, нічого подібного не сталося б. Вюрцбургер працював точно. Він мав тонку політичну інтуїцію, умів передбачати події. Ще до того, як були організовані поліцейські патрульні групи — ці воєнізовані загони — і «Відомство захисту конституції» — політична поліція, — він уже знав, що кримінальна поліція теж буде реорганізована, тому що її методи роботи вже не відповідали інтересам окупаційних військ. Велика група політично неблагонадійних службовців має залишити поліцію. А там буде видно. Криміналрат Горн теж повинен залишити її. Адже він один з тих, з кого ні на хвилину не можна спускати очей, щоб вони, бува, не накоїли лиха.
