Як тільки в лабораторії зашуміла вода і, поблискуючи, потекла з-під напіврозламаних дверей, Александер відразу ж взявся за підрахунки. «Тут чотири підвали, — міркував він, — всього близько вісімдесяти квадратних метрів площі, об’єм їх при висоті два з половиною метри становитиме кубометрів двісті. Щоб затопити все це, треба кілька днів…»

— Рут, у вас удома є ванна?

— Так, а що?

— За який час вода з крана наповнює ванну?

— Точно не можу сказати, здається, за три-чотири хвилини, — відповіла Рут, з острахом поглядаючи на калюжу, що швидко розтікалася по підлозі.

Александер кивнув з удаваною безтурботністю і продовжував свої розрахунки. «Ванна вміщує двісті літрів, або одну п’яту кубометра. На всякий випадок припустимо, що на це йде не три чи чотири хвилини, а дві; в такому разі через звичайний кран за десять хвилин витікає один кубометр води. Я бачив два крани, значить, треба взяти вдвічі більше. Отже, мине принаймні шістнадцять чи сімнадцять годин, поки вода заллє всі чотири підвали. Немає ніяких підстав для паніки, абсолютно ніяких! До того ж, за дверима є стік, і частина води витече». Він коротко пояснив це Рут, що примостилася на ящику.

— Звичайно, це все теоретично, — додав він. — Будемо вимірювати рівень води кожні п’ять хвилин і, можливо, прийдемо до ще більш втішних висновків.

Александер помилявся. Якобс, для якого речі мали якусь вартість тільки тоді, коли вони були його власністю, з самого початку будівництва гаража подбав про заходи, щоб при потребі знищити своє підприємство. Зокрема по подвір’ю гаража і навколо вілли, всупереч постанові поліції «Про поводження з вогненебезпечними рідинами» від 26/ІІ 1930, як згодом визначив Ульман, — були розставлені бочки з бензином, які своїм зовнішнім виглядом нагадували діжки для дощової води.

В стіні лабораторії з тією ж метою був встановлений великий вентиль, підключений до магістральної труби. При достатньому тискові в мережі з нього за хвилину виливалося близько трьох кубометрів води струменем завтовшки в руку. Літт перед тим, як вийти з підземелля, відкрив цей вентиль.

— У вас є годинник? — спитав Александер.

— У мене його забрали.

Стоячи по кісточки у воді, Александер придивлявся до дверей. Крізь проломи тоненькими цівками била вода — ознака того, що за дверима рівень води був уже значно вищий.

— Шкода, — сказав він, — ми могли б вирахувати, коли… — і затнувся.

— Що ви хотіли сказати?

— Треба зробити якесь підвищення!

Вони поставили ящики, що вже плавали по кімнаті, один на один. Це нелегка робота, якщо стояти майже по коліна в крижаній воді. Ледве вони вибралися на збудовану піраміду і вмостилися там — погасло світло.

— Якобс був і лишається скнарою, — спробував пожартувати Александер.

Рут не відповіла. В кімнаті була непроглядна темрява. Удвох на верхньому ящику було тісно. Александер обняв Рут за плечі і відчув, як вона здригається. Під ними, на відстані якогось метра, невидима, клекотіла вода.

Доктор Шерц, по-турецькому підібгавши ноги, сидів під столом у бібліотеці. На ньому був спортивного крою костюм з добротного англійського сукна, і він вважав принизливим для себе лягати на підлозі, хоч з точки зору безпеки це не завадило б. На килимі перед ним стояв телефон.

Обороняти віллу було важко ще й тому, що в ній було багато вікон, до того ж, великих. Поліцаям уже на початку операції вдалося перелізти через мур, і постаті в сірих уніформах розсипалися по всьому парку. Вони просувалися вперед під прикриттям альтанок, горбків, мокрих кущів, голих зарошених дерев. Туман трохи розійшовся, і кулі раз у раз летіли у вікна вілли. Доктор Горн, що керував операцією на цій ділянці, наказав своїм людям діяти дуже обережно. Він не забув заплаканого обличчя дружини Ірінгса і хотів по змозі уникнути нових сліз.

Тому-то Шерц уже півгодини даремно чекав на якісь рішучі дії поліції, на штурм вілли. Він розумів, що затяжний опір, якого вимагав Якобс, — небезпечна й нерозумна справа. Надії на врятування верстата було мало. Аварійний вихід був за кілька сот метрів від вілли, у підвалі одного дачного будиночка поблизу Потсдамського шосе, і під’їжджати туди вантажною машиною, мабуть, було уже надто рисковано. Значно доцільніше було б винести в портфелі тільки найцінніше, тобто кліше банкнот. Правда, пропозицію вивезти все устаткування вніс саме він, та лише тому, що це відповідало його особистим планам.

Доктор Шерц вичікував. Перевіривши, чи досить у його людей патронів, він повернувся в бібліотеку, ліг і задрімав, незважаючи на тріск пострілів. Його збудив телефонний дзвінок.

— Бібліотека. Шерц слухає.

— Говорить Якобс. Ну, як справи?

— Нічого нового. Повилітали майже всі шибки. Страшенно дме з вікон. Наші хлопці підхоплять ревматизм.

— Ага, он як, — промовив бос, і з того, що він не реагував на Шерцове зухвальство, Шерцу стало ясно: Якобсові щось від нього треба. І він не помилився.

— Послухай, Уль, — сказав Якобс, — у моєму кабінеті, у верхній лівій шухляді письмового стола, лежить сталева касета, я забув її.

— Очевидно, вона тобі не дуже потрібна.

— Не вигадуй! — з досадою вигукнув Якобс. — У ній цінні папери, візьми її з собою, чуєш?

— Ну, гаразд.

— Чи не винесли б двоє з твоїх людей, — знову заговорив Якобс, — ще деякі особливо цінні речі? Такий жаль… Я маю на увазі перш за все…

— Не може бути й мови! — перебив його Шерц. — Ти що собі думаєш?! Нас тут усього-на-всього восьмеро: з кожного боку по одному, два біля порталу, один біля чорного ходу, а один у резерві — я.

— Та-а-ак, — невдоволено буркнув бос, — ну, то хоч знищ усе, що не зможете винести. Поріж картини…

— Зробимо, — запевнив Шерц і скривився. Він знав, що буде далі.

— Ну, добре, тримайтеся там, — сказав Якобс, — не шкодуйте набоїв; якщо не вистачає, я пришлю ще підземним ходом. Сюди вони не поткнуться. Недавно двоє спробували видертись на дах гаража, та більше вони туди не полізуть. Ну, постарайтесь там, Уль…

Шерц, який уже напам’ять знав оці підбадьорення, одразу кинув трубку, хоч почасти це сталося мимоволі, бо саме цієї миті щось просвистіло крізь вікно і врізалося в стелю. Посипався гіпс. Куля влучила в ніжку гіпсового амура, що розгорнув крила над люстрою. «Шеф стає балакучим, — подумав Шерц. — Це доказ того, наскільки небезпека змінює людей. Ну, а я лишусь у доброму настрої, навіть якщо штукатурка сипатиметься мені на голову…»

Зненацька рвучко відчинилися двері, і в кімнату вскочив замурзаний чоловік.

— Внизу вже поліція! — задихаючись, вигукнув він. — Ми вшиваємось!

Шерц підхопився. Він усвідомлював, що настав критичний момент. Якщо побіг один, побіжать усі; чого доброго, ще й перестріляють один одного, бо кожен намагатиметься пролізти в люк першим. Треба було запобігти паніці.

Він вискочив у коридор і щодуху побіг до сходів. На якусь мить у голові його майнула страшна думка: а може, поліція вже добралася до другого поверху, і шлях йому відрізано?..

На сходах було повно сльозоточивого газу. Сходини пливли перед очима. Він оступився, впав з усього розмаху і покотився вниз, стукаючись головою об поруччя. Зате враз опинився на другому поверсі.

Очманілий, він схопився на ноги. Фюїть — просвистіла куля. Посипались тріски і скалки дзеркала. В коридорі, що вів до кімнати для нарад, Шерц наткнувся на Йордана. Той безстрашно гасав по коридору, розмахуючи довгою ломакою.

— Всі повтікали! — з радісним збудженням вигукнув він, обдавши Шерца горілчаним перегаром. — Тільки Еріх лежить унизу, його клюнуло в живіт, хи-хи-хи…

— Щезни! — крикнув Шерц, якому раптом занудило; однак, він сам щез першим. Він прожогом кинувся до кімнати для нарад. Ете Йордан з щасливою п’яною посмішкою дивився йому вслід. «Тікай, тікай, боягузе, — думав він. — Я й сам їх затримаю! Жоден не пройде!»

Влетівши в кімнату, доктор Шерц зразу ж замкнув двері. Потім перевів дух і підійшов до каміна. З жалем глянувши на свій костюм, переступив низеньку решітку і, зігнувшись, поліз у камін. Люк був усередині каміна, і з кімнати його було важко помітити.