В комісарові зразу ж прокинулась його давня пристрасть. Не довго думаючи, він підійшов до блискучого лакованого чудовиська. І коли Вольф двічі обійшов машину і заглянув усередину, його раптом охопило зовсім не службове, але тим сильніше бажання — хоч трохи посидіти на місці шофера.

Швидко озирнувшись навколо, Вольф переконався, що в цій частині двору немає нікого. Правда, з боку великого гаража пузатий «опель-супер-6» закривав двір від його очей. Але комісар був не з полохливих. Він смикнув за ручку; дверцята були незамкнені. Сприйнявши це за добру прикмету, Вольф з тріумфом вліз до машини і тихенько зачинив за собою дверцята.

Він пригадав, що вже бачив цю модель торік улітку, на автовиставці 1950 року: «крейслер-ньюйоркер», довжина п’ять з половиною метрів, вага тридцять вісім центнерів.[45]

Він замріяно дивився крізь вітрове скло, згадуючи всі технічні дані «крейслера»: «Мотор восьмициліндровий, робочий об’єм п’ять і три десятих літра, низькообертовий і безшумний, як у більшості американських машин… Три тисячі двісті обертів, якщо не помиляюсь. Ну, і відповідна витрата бензину — двадцять літрів на сто кілометрів. Машина не для післявоєнної Німеччини! Максимальна швидкість за фірменими даними сто п’ятдесят п’ять кілометрів на годину; насправді можна витиснути ще трохи більше… Але що з того, в нас усе одно нема таких доріг. Хіба що Афус…»

Авжеж, так і є — автоматична передача… Комісар з цікавістю розглядав щиток приладів, порівнюючи в той же час «ньюйоркера» з іншими відомими йому моделями. В уяві перед його очима безшумно проносились б’юїки з срібними акулячими зубами радіаторів, «форди Лінкольни», «де-сото», «олдсмобілі», «шевроле», «каділлаки», «неші», «фрезери», «понтіаки» — цілий парад лаку і хрому, сталі, скла й гуми. «Правда, по-моєму, це теж не ідеал. Вони надто тихі, — думав Вольф. — Не можна розчути, коли з мотором щось не гаразд. І все-таки цей „крейслер“ непогана машина… Та, на жаль, я всього-на-всього скромний офіцер поліції з не менш скромним окладом. Для мене навіть малолітражка навіки залишиться прекрасною мрією… „Ньюйоркер“ навіть у найпростішому оформленні коштує за каталогом, по-моєму, дві тисячі п’ятдесят п’ять доларів, тобто близько десяти тисяч західних марок — це заводська ціна…»

Вольф сумно похитав головою, і зразу ж йому стало соромно. Все це речі, які старому навряд чи стануть у пригоді. Зрештою, йому не за те платять гроші, щоб він розважався у робочий час — та ще тут, де треба робити важливі спостереження. Але ж до автомобілів він ніколи не міг лишатись байдужим, це його дошкульне місце.

Може, він ще довго милувався б машиною, якби випадок не спрямував його думки зовсім у інший бік. Коли Вольф нахилився, щоб вивчити розташування вкритих товстою гумою педалей, нога його сковзнула і різко вдарилась об стінку кузова. Але замість чистого дзвону автомобільного листового заліза Вольф почув слабенький глухий гул.

Комісар стривожено випростався. Сталь? Звук точно такий. Кісточками пальців він обстукав кузов у різних місцях. Не може бути сумніву, це сталь. Елегантний лімузин під тоненькою бляшаною оболонкою кузова мав панцир.

Для комісара Вольфа цього було досить. Він тихенько виліз із дивної машини і вже хотів був іти, як раптом у нього блиснула нова думка. Та машина, що в неділю ввечері втекла від поліції на шосе № 2, на Міхендорфському шляхопроводі переїхала через автостраду; тоді саме йшов сильний дощ, і на розмоклій землі зеленої смуги лишились відбитки шин. Народна поліція сфотографувала ці відбитки, і в розпорядженні XIІ-а були знімки і реконструйований за ними рисунок протектора.

Порівняти рисунки зараз же, на місці, Вольф не міг, бо він не пам’ятав того зразка. Але ж можна принаймні, зарисувати візерунок шин «ньюйоркера» і порівняти потім у відділі. Вольф швиденько присвітив кишеньковим ліхтариком і вийняв блокнот і олівець. Тільки-но він зібрався провести першу лінію, як здригнувся, почувши за спиною голос.

— Добрий вечір. Нічогенька машинка, еге?

Вольф умить сховав блокнот і обернувся.

За кілька кроків від нього стояла висока широкоплеча постать. Комісар бачив тільки чорний силует і червону іскорку сигарети.

— Та-ак… — сказав комісар Вольф. — Цікаво, чия вона. Це ж треба бути мільйонером…

— Моя, — почув він у відповідь. — Дешево купив. Один амі загнав у рів, пом’яв геть усю. Я відремонтував.

— Он як! — здивувався Вольф. — Так це ви тутешній хазяїн, пан Якобс, правда?

Сигарета спалахнула червоною жариною.

— Угу, — пробурчав той. — Ну, всього кращого. — Він обернувся й пішов.

Комісар Вольф, хитаючи головою, дивився йому вслід.

Рівно о сьомій годині вечора доктор Шерц рвучко відчинив важкі двері кімнати для засідань на другому поверсі. На сьогодні теж була призначена нарада «вузького кола».

Якобс і його племінник уже сиділи в своїх кріслах. Доктор Шерц теж мовчки зайняв своє звичайне місце. Джонні Літта ще не було.

Посеред овального стола стояла та сама лампа, яку Літт у понеділок звалив на підлогу. Ліворуч від неї Шерц неясно розпізнав у півтемряві шефа, поруч з ним — Боббі. Голови всіх трьох ховались у тіні від абажура, ні один не бачив як слід двох інших і не міг стежити за виразом обличчя співрозмовників.

Після п’яти хвилин ніким не порушеної мовчанки, що нагадувала сцену зустрічі вождів ворожих індійських племен з роману Купера або Мея, доктор Шерц нетерпляче поглянув на свій годинник і спитав:

— Чому не йде Джонні? Доки ми тут сидітимемо? Мені потім ще треба буде поїхати в місто.

Якобс наче тільки й ждав цього запитання.

— Сьогодні ми будемо позбавлені приємності бачити Джонні. Боббі його заарештував півгодини тому.

— Підстави? — сухо і зовні незворушно спитав доктор Шерц.

— Підстави? — захлинаючись іронією, перепитав Руді Якобс. — Твоя вчорашня пропозиція. Ти ж хотів, щоб «вузьке коло» було переформовано. Тобі потрібне було непарне число. Ну… тепер подивись: якщо ти вмієш рахувати до трьох, тобі неважко буде помітити, що твоє бажання виконане!

Під час цієї тиради обличчя його світилося злісним тріумфом.

«Така чудова промова, — подумав доктор Шерц. — Це для Руді справжній подвиг. Мабуть, він її завчасно скомпонував. Та як би там не було, справи мої кепські».

— Нащо ця комедія, Руді? Тобі не здається, що є важливіші питання? Я гадаю, ми зібрались для того, щоб обговорити наше становище?

Бос різко змінив свій тон.

— Ми зібрались для того, щоб з’ясувати, чи ти ще на нашому боці. У вас з Джонні сьогодні була якась таємна нарада. При цьому ти навмисне підкрутив голосніше своє кляте радіо. Думаєш, я не знаю нащо? Потім, дві години тому, ти прийняв цього твого Шенцліна і теж, замість того щоб привести його до мене, досить довго шепотівся з ним. Радіо, звичайно, знову було ввімкнуте. Я тобі не довіряю ще дужче, ніж Літту. Проте даю тобі можливість виправдатись. Ну?

Наче на підкріплення дядькових слів Боббі вийняв з кишені праву руку, в якій був невеличкий чорний предмет, і пояснив:

— Уль, ти, будь ласка, не здумай зробити якусь дурницю. А то тобі капут. У цьому пістолеті…

— …міститься п’ять кубічних сантиметрів сльозоточивого газу, — перебив його доктор Шерц, — а конкретніше — бромацетону. Коли ти ним вистрелиш, заплаче сам господь бог — над таким ідіотизмом, хочу я сказати.

Обличчя Боббі Копша пересмикнулось від люті. Він підвівся з свого стільця і сів осторонь, у темряві. Очевидно, він мав завдання за першим знаком шефа вивести супротивника з ладу.

Доктор Шерц ясно відчув небезпеку, що нависла над ним. Одне необережне слово, і бочка з порохом може вибухнути. Безумовно, Якобс догадується, що проти нього готується змова. І, напевне, він твердо вирішив, як тільки підозра підтвердиться, знешкодити його, Шерца.

Настала довга мовчанка. В каміні потріскували дрова. Полум’я жадібно пожирало їх поліно за поліном, і відблиски його примарно танцювали й звивались на темних різьблених стінах.