Хвилину обидва мовчали. З приймача лились мелодії Гершвіна. Александер удав, ніби обмірковує пропозицію Шерца.

Доктор Шерц терпляче ждав. Досвід навчив його, що інтелігентну людину часом буває легше залучити до справи, коли розкрити й її небезпечні сторони.

— Я не хочу від вас приховувати, що тут є й деякий риск. Ці гроші, певна річ, вам не просто подарують. Я поки що маю тільки одного спільника; решта наших членів — на боці шефа. Якобс знає про існування опозиції. Я правдиво змальовую вам становище, бо хочу мати у вашій особі не сліпе знаряддя, а справжнього, свідомого помічника. І я зовсім не хочу натискати на вас. Якщо ви відмовляєтесь від моєї пропозиції і вважаєте за краще втекти зараз, я не чинитиму вам ніяких перешкод. Квиток до Західної Німеччини я вам теж куплю. Але там…

Шерц знизав плечима, наче хотів підкреслити всю безвихідність становища, в яке потрапить там його співрозмовник.

Александер сказав, що він згоден, і відчув велике задоволення від того, що перехитрив доктора Шерца.

— Я дуже радий, — сказав той, — що ви такий розсудливий. П’ятдесят п’ять тисяч вам забезпечені. Може, буде навіть трохи більше. Ну, добре, на сьогодні все. Ви поки що житимете на Іспанській алеї, там, де ви сьогодні вранці…

— Хіба там не живе ця дівчина?..

— Ви маєте на увазі нашу секретарку, яку ви тільки що зустріли? — недбало сказав доктор Шерц. — До сьогодні — так, але… але ви можете спокійно там розташовуватись, ми влаштуємо її в іншому місці.

— Я не хотів би, щоб вона через мене…

— Не турбуйтесь, — урвав його доктор Шерц.

Александер встав і одягнув плащ. Вслід за «Blue Sky»[40] з радіоли полились нестямні зойки «Moonshine-Serenade»[41] — твору незабутнього Гленна Міллера, як оголосив диктор.

Вони потиснули один одному руки, й Шенцлін зачинив за собою двері. В коридорі було вже зовсім темно. «Що, цей Якобс на кожній лампочці економить?» — подумав Александер. Він спустився сходами, проминув вартового й вийшов надвір. Холодне осіннє повітря освіжило й заспокоїло його.

Нагорі, в бібліотеці, доктор Шерц відчинив шафку в стіні і налив собі зеленого шартрезу. Не те щоб це був його улюблений напій, але чарочка міцненького часом наводила його на цікаві ідеї. Він і гадки не мав, що давно вже не помилявся в людині гак, як цього разу.

Криміналкомісар Вольф повільно, якось неохоче спустився по сходах. Потік пасажирів, стримуваний бар’єром, унизу розливався вшир, і його безслідно вбирали сутінки осіннього вечора.

Криміналрат Горн уже розповів Вольфу про свою розмову з Вюрцбургером. Потім вони вдвох ще раз усе обміркували і вирішили ні в якому разі не складати зброї. Горн мав утомлений вигляд; здавалось, він уже зневірився в успіхові. «По суті, це моя заслуга, що ми продовжуємо розслідування», — думав Вольф.

Звичайно, він зробив дурницю, зійшовши на станції «Целендорф-Вест». Від «Ніколасзе» було б значно ближче. Але цією дорогою він ще ні разу не ходив, а познайомитись з місцевістю не завадить. Вольф звернув ліворуч і пройшов під залізничним мостом, йому треба було добрих півгодини йти пішки.

Цей міст нагадав йому про одну подію, яка сталась тут поблизу в середині 1949 року, тобто понад два роки тому. Підкуплені американцями юрми хуліганів хотіли припинити рух електропоїздів. Це вже була не просто собі крадіжка мідного проводу, а організована диверсія з метою пошкодити електричку, яка була у віданні східноберлінського магістрату. Якби це була звичайна крадіжка, то поліція Штумма неодмінно втрутилась би. А так вона змушена була лишатись бездіяльною. Заарештували лише кількох чоловік з народної поліції, які, відтісняючи хуліганів, ненароком перейшли межу залізничної лінії і таким чином вторглись на територію штуммівської поліції. Західному карному розшуку були відомі прізвища багатьох учасників диверсії, але за вказівкою згори уже на другий день розслідування було припинено. Комісар Вольф ще й зараз несхвально похитував головою, коли згадував про цю подію. Арештовано не бандитів, а працівників транспортної поліції, які чинили їм опір. Де ще таке видано?

Ця історія була однією з перших, що заронили в його душу сумніви. Ернст Вольф був спочатку людиною західної орієнтації. Він дуже цікавився технікою, і на нього завжди справляли глибоке враження чудеса американської індустрії — хоч те, що йому доводилось бачити, було в основному воєнною продукцією. Навіть усе, що він пережив в американському полоні, не похитнуло його симпатій. Голодний пайок, ночівлю просто неба, гумові кийки вартових — усе це можна було пробачити. На те й полон; яких же тут сподіватись церемоній? Повернувшись до Берліна, Вольф дуже зрадів, що його квартира, яку пощадили бомби, була в американському секторі.

Згодом, коли вибухла війна в Кореї, він почав розчаровуватись. То був саме час, коли західні держави, за висловом генерала Клея, скинули лайкові рукавички і розпочали ідеологічну війну. І Вольф дуже скоро пересвідчився, що в цій війні використовується не тільки ідеологічна зброя.

Вольф вийшов на Потсдамське шосе — дві паралельних голубуватих стрічки асфальту, по яких котились важкі грузовики, тріскотіли мотоцикли і з тихим гудінням проносились шикарні легкові машини. Лишалось ще п’ятнадцять хвилин дороги. Вольф звернув праворуч і замислено попростував далі, час від часу поглядаючи на автостраду. Він любив ці автомобілі, що виблискували хромом, але зовсім не вважав себе зобов’язаним любити їхніх власників. Чи багата людина неодмінно хороша? Нічого подібного. Чи обов’язково багата нація — наш друг і бажає нам добра? Зовсім ні. Але яка сила людей вірять у це!

Вольф злегка посміхнувся. Він у це вже не вірив. З якого часу, власне? Комісар згадав той день, коли він випадково зустрів на вулиці свого однополчанина, Мартіна Коха. Той жив тепер у східному секторі, працював у БФГ[42] і був, як скоро виявилось, комуністом. Зав’язалась нескінченна розмова. Спочатку вони розмовляли на вулиці, потім у якомусь кафе і, нарешті, у Вольфа вдома. Вольф засипав свого приятеля запитаннями. Відповіді Коха багато чого йому роз’яснили.

Після цієї розмови Вольф почав регулярно купувати газети, що виходили в східному секторі.

Комісар Вольф відігнав свої думки. Він уже досягнув мети своєї подорожі. Перед ним був яскраво розмальований фасад заправної станції, осяяний рано запаленим неоновим світлом. На тлі похмурого осіннього неба таємниче світились великі блакитні літери: «ГАРАЖ „ЗЮД-ВЕСТ“».

Крізь широкий триметровий прохід з табличкою «В’їзд» Вольф увійшов у нескінченно довгий двір гаража, посеред якого стояв голий бетонний куб контори. Він хотів узяти свою машину і трохи проїхатись — просто так, щоб відвести очі. Його гараж був майже в самому кінці двору — біля великого спільного гаража, що замикав собою двір, і це було дуже вигідно для нього. Він міг ходити по всьому двору, не викликаючи підозри.

Після довгої прогулянки від станції електрички комісарові хотілось пити, і він пошкодував, що тут немає буфета, як у конкурентів, на значно меншій «Західній автоплощадці». «Якобс не хоче, щоб його люди напивались, — подумав Вольф. — Але ж можна було принаймні влаштувати молочний бар».

Тим часом уже добре посутеніло. В глибині двору тьмяно засвітились електричні лампочки. Змагаючись з останніми променями дня, вони сповнювали подвір’я якимсь химерним сяйвом.

На півдорозі між конторою і великим гаражем купкою стояло кілька автомашин. Щось у цій купці привернуло увагу комісара. Поміж «мерседесами», БМВ і «адлерами», все переважно довоєнних моделей, стояв оливково-зелений автомобіль обтічної форми з номером ІС 373–772—«United States of America».[43] «Студебекер — „Land-Cruiser“»,[44] — подумав Вольф, який знав усі моделі напам’ять. За цією машиною він побачив другу — сірий, ще більший лімузин, який мав західноберлінський номер КВ. Це була чудова машина; при кволому, непевному світлі вона нагадувала великого хижого звіра, що приготувався до стрибка.