Батько не розпитував, що у сина з роботою, сім'єю. Про творчі неприємності — і то неабиякі — він дізнався від директора фабрики, художника-аматора, який цікавився модерним живописом і був гарячим прихильником Михайла Джмеля. А про сім'ю — здогадувався, але навряд чи переживав. Казав ще ген аж коли, що надії на невістку нема. А от публічна війна проти сина зачепила його за живе. «Хоч майстерню не забирають?» Вони лишилися вдвох після дев'ятин по мамі, батько за столом майже не пив, а тут налив собі повну склянку. Михайло теж налив собі. «Ні, до такого не дійшло. Поки що». — «Сволота, — сказав батько у високе темне квітневе небо. — Партія веде. Куди? Не сумуй, ми тут майстерню хіба ж таку зробимо!» Він показав на стіни колишньої стайні. «З грішми в тебе як?» — «Усе гаразд». — «Я до того, що директор купить у тебе кілька робіт, казав мені. Для колективу». — «Подякуй йому, тату. Ніби пристойний чоловік твій директор?» — «Хазяїн».

З цілої роти знайомих і друзів на похорон прийшли Євген Петрович, Микола і Жора Подільський. Євген Петрович стояв увесь час біля батька, а Микола з Жорою — коло Михайла. На поминках вони лишилися до глибокої ночі, Єфрем Іванович не пустив їх поневірятися Куренівкою в пошуках таксі, зали^: шив ночувати. І Жора, і Микола, як могли, втішали Михайла. «І року не мине, як усе забудеться, ось побачиш, — це Жора казав про нинішній вакуум навколо Михайлового імені. — Наберися терпіння і працюй». — «Я перед тобою винен, — захмелілий Микола бив себе у груди мало не за кожним словом. — Але що ти зробиш з гвинтівкою Мосіна проти ідеологічного танка? Зачекай, козаче, ти ще своє слово скажеш! Я щось придумаю!» Михайло не дуже звертав увагу на слова друзів, хоча із ввічливості нахиляв голову.

З півроку, аж до глибокої осені, Михайло не тримав у руках ані олівця, ані пензля. Заходив часом до майстерні, перебирав ескізи, переставляв готові роботи з відчуттям, ніби хтось інший, а не він, малював. Директор фабрики був людиною слова, приїхав до майстерні і, у захваті від побаченого, придбав аж сім полотен — два з них мали бути на виставці, Михайло хотів залишити їх собі, а потім махнув рукою: напишу ще колись, нехай…

Знічев'я захопився, як в юності, фотографуванням. Бродив Києвом, знімав старі заповітні куточки на колір. Навіщо? І сам не знав — так, убивав час, а, може, несвідомо прощався з містом. Відчуття, що він стає чужим не так місту і людям, як порядку життя в несвободі, ще не сформувалося настільки, аби міг визначити його неповоротно. Як хворий собака відмовляється від їжі, тікає з двору, аби шукати ліків серед різнотрав'я, і кінець-кінцем виліковується, знайшовши потрібне зілля, так Михайло намагався порятуватися від нещасть, що звалилися на нього, простуванням душі дорогою, котра все далі й далі вела його від накинутих приписів і табу, правил і обрядів. Куди приведе цей шлях, він не міг визначити, але впевненість у тому, що ніколи більше не повернеться до віри у справедливість і життєспроможність загіпнотизованого і контрольованого суспільства, зростала швидше, виразніше і невідворотніше, ніж раніше, коли про це велися запальні, щирі, але не дуже серйозні молоді розмови між своїми. Якось Михайло подумав: можливо, у ньому говорить образа, і він, як та дитина, сварить стіл, об якого вдарився лобом, а не себе, що стола того не помітив, погнавшися за кошеням? І відповів згодом з тією відвертістю, що на неї нечасто спроможна людина навіть перед самою собою: добре, аби було так, але, на жаль (саме на жаль, а не на щастя), тут зовсім інше: не можу і не хочу далі бути в отарі, сліпо йти за головним бараном на стрижку чи на бійню — не хочу, не можу і не буду.

Батькова звичка гортати ввечері куплені в кіоску газети, порядок, знайомий Михайлові з дитинства, тепер здавався йому таким собі атавізмом, патріархальним дивацтвом — ну що можна було знайти на шпальтах близнючок, окрім порції безапеляційних настанов, дистильованих новин і бадьорих повідомлень про героїв трудового фронту? Михайла вразила відповідь батька, коли він спитав: «Що ти там шукаєш, тату?» — «Правду», — відповів Єфрем Іванович, відклавши газету. «Знайшов?» — «Як тобі сказати… Шахта все глибша, а вугілля — катма». Михайло всміхнувся, нахилився до тата, ще трохи — й поцілував би його у ледве помітну лисинку на тім'ї.

Серпень, того року тихий і теплий, поселяв злагоду і мир у душі, здавалося, всього сущого на землі. Відійшли роковини по матері, думки про Ларису вже не мали такої влади, аби вважати те, що сталося, особистою катастрофою, Михайло звикав до думки, досить паскудної, але в чомусь справедливої: довірятись жінці, як собі, — намарна і небезпечна річ. Сам винен — і край тому.

Вони з батьком сиділи при кавуні після вечері — ранньої, як було заведено в домі, сонце тільки почало ховатися за гору. Не звернули уваги на звук мотора, що долинув з вулиці, — на кутку в хазяїв з'явилося кілька машин, певно, хтось добирався додому. Не вгадали: хвіртка хвацько відчинилася, і удвір з переможним обличчям ступив Микола Бадиляк, тримаючи в руках кольоровий пластиковий пакет, тогочасну гордість домогосп одарок.

— Тут мешкають панове Джмелі? — спитав він, і Михайло спробував визначити, скільки прийняв Микола.

— Триста?

Микола спершу не зрозумів, а потім засміявся, як колись, давно, — розгонисто, від усієї душі.

— Ти — Гарпагон. Ти — Гобсек. Ти — поліція моральності. Ти — ЦК. Танцюй! Єфреме Івановичу, з ним усе ясно.

Микола сів при столі, потер руки.

— Кавун — це добре. А в мене — до кавуна.

Він витяг з пакета пляшку коньяку, вірменського, три зірочки. Син і батько дивилися на Миколу, не знаючи, готувати закуску гостю чи вгамувати його ентузіазм.

— Мишко! Ти пам'ятаєш нашого однокурсника з південних країв?

— Григола?

— Ні, курс — на захід.

— Не пам'ятаю.

— Не бреши, пам'ятаєш. Серб і Молот — забув?

— Стоянович?

— Точно! Готуй валізи. їдеш до Югославії, до Любляни.

— Коли літак? Чи поїзд? — Михайло вирішив підіграти товаришу. — А чого це серб — у Словенії?

— Одружився, отаборився, став на ноги. І кличе. Офіційно, з усіма необхідними гербовими печатками. Персонально. Тебе.

— Приємно, Колю. Не пустять. Збав оберти.

— Помиляєшся. Спілка рекомендує.

— Щось у вашому лісі здохло?

— У нас не ліс, а гайочок. Парк культури. Кругом дівчата з веслами і дискоболи. Вони ніколи не здохнуть. Бо неживі від народження.

— Припини, Колю.

Микола подивився на Єфрема Івановича.

— Ну, як йому розтовкмачити, що розвиднюється? Я, чесно, не знаю подробиць, але з тобою все гаразд, дано добро аж там, де нам нічого робити. То що, кавуном закусювати?

Петер зустрів Михайла на вокзалі. Приїхав Джміль у групі, і, хоч як старався Стоянович, додому до нього однокурсника не відпустили: замовлено готель, треба за протоколом. Керував їхньою невеличкою — сім чоловік — групою комсомольський ватажок зі жвавими очима, який мав такий же стосунок до мистецтва, як Михайло до дирижаблебудування. Бадиляк попередив: поводься, як Наташа Ростова на першому балі до зустрічі з Волконським, — суцільна радість і захват, перший вихід, усепереможна цнота. Михайло дещо сказав Бадиляку з цього приводу, захищаючи Толстого від невігластва, але Миколиному цинізму не було меж: заявив, що Лев Миколайович пожалів Наташу, видавши її заміж за Безухова, а Комітет Глибокого Буріння такого собі Джмеля, коли що, оженить хіба що на табірній лікарці, років на п'ятнадцять старшій. Або й на двадцять.

Ідея колишнього однокурсника, освячена владою, полягала втому, щоби на спільному пленері, в обіймах розкішної природи цієї маленької перлини Європи, художники могли поспілкуватися, зміцнюючи дружні слов'янські зв'язки, зростаючи творчо і — неодмінно — ідейно.

Петер знав, як завоювати довіру керівника групи. Віньяк, фрукти і дівчина-екскурсовод, смішлива, вродлива й без комплексів розтопили серце наглядача, і Михайло одержав дозвіл ночувати не в готелі, а у приятеля. Не закохатися в Любляну було неможливо. Михайло відчув до цього міста ніжність, як до живої милої істоти, яка дивиться на тебе добрими приязними очима, ніби запитуючи, що може зробити приємного для гостя. Сім'я Петера прийняла Михайла як свого; він відтавав душею, граючись з дітьми — хлопчиком і дівчинкою, спілкуючись з дружиною Стояновича, повновидою чорнявою хорваткою, яка на повному серйозі вважала свою Хорватію далекою родичкою України.