Розпитуючи, яке в дівчини волосся, якого кольору очі, в якому платті малювати — квітчастому чи однотонному, Михайло за годину-півтори завершив найкурйозніше в своєму житті замовлення. Треба було бачити обличчя закоханого джигіта! Він дивився на портрет побожно, як на ікону. Дивна річ — Михайло відкрив у своєму ремеслі, а нехай би воно було й не найвищого гатунку, якусь магічну первісну силу, що має вплив на людину, відчув себе шаманом, котрий виконав щойно священний чин і остаточно заволодів волею і силою племені.

Абхазець вимагав, щоб Михайло взяв у нього гроші, сердився, мало не плакав, але свого не домігся. «Ти попросив — я зробив. Це по-дружньому. Аби ти сказав про гроші, я б не малював узагалі. Зрозумів?»

І все ж горянин знайшов, як віддячити. Надвечір він приніс квиток на концерт «Орера», який мав відбутися тут, у Бакуріані, на невеличкій сцені культурного центру. Місць у залі було не більше як півтори сотні, а наїхало золотої молоді з Тбілісі вдвічі більше — на Вахтанга Кікабідзе і Нанні Брегвадзе. У Михайла, як і в інших гостей, були запрошення на концерт, але без певного місця, і ніхто не гарантував, що вдасться протовпитися на вузьку галерейку чи притулитися до стіни. «Де ти квитка добув?» — спитав Михайло. «У земляка. До грузина підходити — марно. Вони схиблені на «Орера».

Прощаючись, абхазець подарував ще й платівку ансамблю, аби Михайло не забував про їхню зустріч. «Будь-коли, коли завгодно приїзди, — казав хлопець. — Не загуби адресу».

Музика, диявольськи прекрасна грузинська музика, не відпускала Михайла в дорозі додому. Він уявляв, як порадіє платівці Лариса. Але в Києві на нього чекала зовсім інша музика.

Свого часу майже всі в інституті були закохані в юну натурницю Світлану; глянути на неї приходили навіть викладачі, вигадавши якийсь пристойний привід, аби краєм ока зачепити подіум з досконалою нагою фігуркою. Дама з деканату, зовні сувора — обрала собі подобу сухого академічного стерва, хоча й близько такою не була за межами інституту, — попередила новачків: щоб і натяку на масні погляди і залицяння, тут храм мистецтва, а не бордель, до моделі — з усією шанобою. Зоя Бєлова, за переказами, сама колись працювала натурницею і знала, / почім цей хліб. «Що там у вас у штанях коїться — то ваша особиста справа, кладіть лід, якщо непереливки, але запам'ятайте: ви художники, ви у святилищі, а не на сексодромі. Якась скарга від Свєти — матимете по повній програмі, аж до ректора. Щось не зрозуміло?»

Микола Бадиляк, спрямований на майбутню роботу в театрі, натурально зітхнувши, як людина, щиро розчарована тирадою Зої, подивився на неї невинними очима: «Зоє Казимирівно, а якщо у мене в серці — любов?» — «З любов'ю — до терапевта, якщо справжня — до венеролога. І ще є фахівці. Допоможуть». Бєлова вміла поставити на місце будь-кого, а молодих дотепників — лівою ногою.

Микола тижнів за два знав усе про молоденьку модель. Світлана приїхала до столиці з Житомирщини, з Малина, вступила до медичного технікуму, сподіваючись згодом стати студенткою медіну. Позувати майбутнім художникам її вмовила та сама Бєлова. Зоя Казимирівна час від часу навідувала дівочі заповідники — курси, технікуми — у пошуках достойного мистецького матеріалу. Як Бєловій вдалося умовити провінційну дівчину, закуту у броню табу батьками, залякану ними ж на предмет небезпек і спокус, що ними аж кишить столиця, лишалося таємницею. Хоча Микола був певен, що дівчині просто не вистачало грошей — ось і весь секрет.

Так воно й було. Батьки Світлани великих статків не мали: батько працював на паперовій фабриці, в сім'ї ще п'ятеро ротів, то на матері все домашнє господарство і діти — не розженешся чимось суттєвим допомогти старшій доні. Хіба що передасть з оказією курку, яйця, шматок сала чи домашньої солонини — і то коли-не-коли, спробуй відірви від синів п'яти і семи років і трьох дівчаток — дев'яти-, одинадцяти- і тринадцятирічних щебетух.

Усе те Світлана розповіла Миколі, майстрові заводити знайомства. Він назирці пішов за дівчиною після сеансу і вже біля гуртожитку знайшов спосіб познайомитися, словом не прохопившися, що тільки-но бачив її у чому мати народила, ще й малював її принади.

Потім Світлана, хоч і вдавала, що дивиться кудись у небеса за вікном, стоячи незворушно на подіумі, помітила Миколу в залі, але вибуху, на який він чекав, не сталося: на той час вони з Бадиляком були в дружбі, ходили разом у кіно, в театри, і Микола, хоч якого вдавав із себе джиґуна перед однокурсниками, рук не розпускав, не ліз з поцілунками до дівчини, і це поселило у Свєти довіру до нього.

«Виховую собі наречену», — казав Микола Джмелю. Заприятелювали вони ще з першого курсу. Бадиляк виріс на Деміївці, «у приватному секторі» на горі; його куток був трохи подібний до куренівського гнізда Джмелів, хіба що хата була куди скромніша, двір утроє менший і сусіди тулилися тісніше, обійстя в обійстя, обведені благеньким штахетником. На пласкій маківці гори будинки було поставлено по колу, а посередині — щось на зразок сільського вигону: простір для кіз та малечі. І хто б не хотів побудуватися тут, наражався на дружний спротив: делегації ходили до райвиконкому і вище, якщо прийшлий забудовник був агресивний. І не так інстанції допомагали вберегти їхній вільний простір, як задушевні бесіди дядьків: мовляв, тут наврочено, земля недарма гуляє, до війни побудувалися люди посередині белебня — грім спалив хату, можемо показати сліди, а перед тим хазяйка здуріла і, як усі засинали, гола бродила, аж поки хазяїн її в божевільню не спровадив. Щоб остаточно відбити охоту поселитися на цьому клапті, витягали з прабабиних скринь легенду про те, що колись, у давнину, для відьом київських, що розважалися на іншій горі, тутешнє місце було ніби як аеродром підскоку під час війни: тут відьми перепочивали перед перельотом на базу і таке зчиняли, що не дай, Боже, про таке проти ночі…

У Світлани було густе, довге біляве волосся, і якби схотіла, прикрилася б ним, як британська леді Годіва, ховаючи голизну від натовпу, в цьому разі — від очей студентів, котрі старанно фіксували її на аркушах паперу.

Так вона і зробила — один-єдиний раз, коли востаннє позувала у студії au natural: підвелася, звільнила волосся від заколок і пішла через усю залу вдягатися, ніби була у плащі, тільки коліна зухвало пробивали поділ розкішної вдяганки.

П іти з інституту змусила її усе та ж Зоя Бєлова. Не без чиєїсь допомоги нагледіла Світлану, Миколу і Михайла разом. Вони йшли собі, тримаючись за руки, сміючись — звичайне весняне тріо, тисячі таких у місті, і нікому немає до того діла. А Бєловій — було.

Вона покликала до себе Світлану і, не вибираючи слів, з прямотою фельдфебеля звинуватила дівчину в усіх смертних гріхах. «Я попереджала, щоб без усяких там романів?» — «Зоє Казимирівно, які романи?» — «Не прикидайся, сама бачила. Бач, парижанка задрипана, мало одного — двох запрягла. Теж мені любов єн труа!».

Світлана зрозуміла, про що йдеться, хоча французької не знала. «Яка любов? Ми друзі!» — «Розкажеш комусь іншому, а зі мною — не пройде. Тебе звільнено. А з коханцями твоїми жовторотими я ще поговорю».

Того ж вечора вони втрьох були на «Сплячій красуні» в опері, а дорогою в гуртожиток Свєта розповіла хлопцям про те, що сталося.

План помсти визрівав недовго. До мансарди Дідули частенько заходив скульптор, людина, як на Михайла, вже в літах, хоча тому ще й сорока не було. Цей чолов'яга пройшов усю війну, був поранений, мав нагороди. Закінчив інститут уже після перемоги: всього лише рік не довчився перед сорок першим. З Дідулою вони товаришували ще з тих передвоєнних часів, коли були молоді і мріяли про визнання і славу. Олесь Дяченко ніколи не приходив без пляшки, але пив інтелігентно, любив співати і не пропускав нагоди, щоб виголосити дифірамб другові Євгену, неодмінно пророкуючи йому велике мистецьке майбутнє. Сам Дяченко регулярно виставлявся, мав замовлення міністерства, але не вважав свої роботи чимось вартим серйозної уваги. «Моє — попереду, як і твоє, Євгене. Смуга мине — будеш на коні, повір». Михайло, дослухаючись до слів Дяченка, вважав, що по дружбі той перебільшує: Євген Петрович тоді майже не працював удома, гибів у майстернях, надміру часто заглядав до чарки. Але водночас із тодішнім молодим ідеалізмом він усім серцем бажав, аби слова Дяченка не залишилися безнадійним сподіванням, а справдилися, і то якнайшвидше.