— І ти погодилася?

— Ні, не могла. Відклали захист до ліпших часів. А з чоловіком розлучилася. Будеш сміятися: поки я свою штольню у науці видовбувала, мій коханку завів, справжню шудру. Почали вдома гроші зникати. Я на тоді добре заробляла, друкувалася, лекції у «Знанні» читала. Кожна жінка вміє свої гроші рахувати. Раз дивлюся — півсотні нема. Другий — сотня кудись подівалася. Питаю, чи не брав, — обурюється. Кінець кінцем на гарячому застукала. Отоді й розлучилися. Смішно, але він просив кар'єри не псувати, взяти все на себе: мовляв, дітей немає. Плюнула, погодилася. Хоча тоді, даруй, Михайле, я від абортів стомилася. Варто штаньми переді мною потрусити — і готово. На знак вдячності чоловік мені квартиру залишив, сам подався до коханки.

Тетяна замовкла. Над головами дзуміли комарі, товкли ступу.

— Знаєш, шкодую дуже за одним: дітей не надбала. З другим чоловіком сподівалася, але пив він дуже, боялася, щоб дитина ущербна не була.

— Усі п'ють, Тетяно.

— Та, мабуть, не так. Актор він був, і не з другого десятка; герой-коханець і на зріст, і на вроду, і талантом не обділений. Тільки розуму Бог не дав. Допився до того, що вночі зі спальні туалет зробив, намочив у кутку шпалери, паркет. Лебедине озеро…

— Ну й гумор у тебе…

— Аби не почуття гумору — вбила б його. Мені в ноги падав, каявся, молив, обіцяв, але щось всередині спрацювало, як стоп-кран у поїзді. Дивлюсь на його благородне обличчя, а бачу, як з-під нього тече. Мати його приходила, благала, але не змогла я. Це мені тоді вже за сорок було. Думала — все, ігри скінчились, сезон закрито, далі — тільки наука.

— Не так сталося, як гадалося?

— Отож. Утретє заміж вийшла. Добрий був чоловік. Старший за мене, лисий, як коліно, а обличчя живе й очі гарні. Математик, член-кор, розлучений. Він мені — уяви — дитинку зробив. На жаль, мертвим хлопчик народився. Мабуть, старая була вже для такого. Дуже він переживав, чи не більше, ніж я. Жили ми добре, по-людському, та недовго. Рак. Нічого не могла медицина. Та й нині не може… — Таня глянула на темне небо. — Ну от, прийшла північ, і Шахразада припинила дозволену мову… Забалакала тебе, вибач, не знаю, чому тебе навантажила.

— Бо, мабуть, своїм досі вважаєш.

— Може, й ти колись про себе розповіси. Ти ж не скоро поїдеш?

Десь нагорі, де кінчалася їхня вуличка, на белебні чи в чиємусь дворі загавкали й затихли собаки. Михайло довів Тетяну до хвіртки.

— Знаєш, Михайле, мені страшно стає, коли подумаю, що все — кінечне. Почуття, мрії, плани, нарешті, життя. Так шкода стає тих, хто пішов, а ще дужче — себе. З тобою такого не було?

— Я, Таню, фаталіст. Чи думати про свій останній день, чи не думати — все одно він колись настане. Ніхто не виняток, навіть біблійні старці, котрі жили і вісімсот, і дев'ятсот літ. Не переймайся. День такий. Ти тепер з мамою?

— Ні, навідую частенько, інколи й ночую. До себе забираю — не хоче. Звикла тут. Каже, що у центрі дихати нічим, робити їй нічого, а тут земля, квіти, дерева, город, кури, сусіди — ніколи розлежуватися та болячки колекціонувати.

— Має рацію. Старі дерева не пересаджують…

Прокинувся Михайло від того, що у прочинене вікно, навмисне залишене так на ніч, аби хоча б трохи розворушити кімнатну задуху, залетів горобчик. Певне, рятувався од ворони чи шуліки і знайшов шпарку у тюлевих шторах, а назад не міг її відшукати, бився крильцями під стелею, підлітав до вікна, неспроможний пробити прозору тканину вутлим своїм тільцем; врешті зачепився кігтиками за нитки тканини і завис на шторі з розпластаними крилами. Михайло взяв горобця в долоню, відчув, як скажено б'ється маленьке серце бідолахи, розтулив завісу і випустив пташку. Горобець пурхнув і зник серед листя і неба так швидко, що Михайло не встиг простежити його політ. «Мабуть, неволі злякався дужче, аніж хижака».

А ще він подумав, що колись, ціле життя тому, сам був схожий на цього горобця у пошуках виходу, весь налаштований на рятівну втечу, одначе ніхто тоді не поміг — лише випадок і немислима удача.

За будинком, поміж яблунь, недалеко від стежки, що вела нагору, батько свого часу, коли на куток провели воду у трубах, збудував душову: три стінки з дощок, четверта — двері. Над халабудою — металічна бочка літрів на сто, списана на фабриці. Горловина з різьбою для корка-заглушки — заводська робота — була припасована збоку, а не на днищі, тож приварити лійку душа не становило труднощів, кинути нагору трубу водогону — так само. Батько хотів, аби першою під душ стала дружина, прийняла роботу, але мати, селянське дитя, соромилася. «Та хто тебе там побачить, от, їй-богу, на річці ж купалася? І люди ж кругом були? А тут — голуби й ластівки, якщо й побачать, то не зурочать і нікому не розкажуть».

Першими, кінець кінцем, пішли батько з сином під трохи нагріту сонцем, але бадьору, різкувату воду. Мати прилучилася до досягнення цивілізації поночі, виставивши чоловіка охоронцем — на всяк випадок.

Відстоявши вахту, вже вдома, батько казав дружині: «Все-таки треба було вдень, вночі від тебе таке сяйво, що всі кажани з кутка поприлітали». Тоді Михайлові незграбними здалися батькові слова, а скільки в них було ніжності — зрозумів лише тепер.

Стоячи під струменями душу, Михайло на якусь хвилину відчув справжнє блаженство, перестав існувати у часі і просторі, забув про все на світі. Реальними були тільки пружні прутики води, що стьобали по голові, плечах, колінах, подаючи ще не зів'ялому тілу сигнали енергії та бадьорості, голосу яких так виразно Михайло не чув давненько.

Галини Яківни не було видно, тож Михайло заходився біля сніданку сам. Знайшов у холодильнику яйця і сало, поставив пательню і чайника. До їдальні не пішов, розташувався у кухні.

У листі — Михайло перечитав його двічі і мав читати іще, аби до кінця зрозуміти наївний, але важко розгадуваний тайнопис, — батько лише один раз згадував про жінку, яка з'явилася у його житті, коли залишився сам-один.

Років десять жив батько самотою. Лише незадовго до втечі Михайло, скалічений і, здавалося, геть розчавлений тим, що принесла йому безоглядна любов, повернувся в рідний дім. Аби була мати, він прихилився б до неї чи, найпевніше, вона сама тільки їй відомою стежкою дісталася б до синового серця, а батькові він не міг сповідатися. До честі Єфрема Івановича, жодного разу він не робив спроби порозумітися з сином, поводився так, ніби нічого не сталося: просто син відбув тривале відрядження, а тепер, як і належить, нарешті поряд.

Уже потім, коли втеча стала реальністю, у довгих мандрах і поневіряннях, пережити які допомогло тільки відчуття свободи від правил гри у середовищі, в якому несила було далі мімікрувати, Михайло почав розуміти, що пережив і передумав батько, майже щодня навідуючи дорогу могилку і повертаючись до вигаслого сімейного вогнища.

Галина Яківна з'явилася у житті батька, коли слідом за дружиною він утратив і сина. Так тепер думав Михайло, і гадка та була недалека від істини.

Євдокія Пилипівна — він це пам'ятав — сказала не вельми приємні слова на адресу жінки, яка прожила по сусідству чи не два десятки літ, але то могли бути суто жіночі рахунки, аж до банальних ревнощів — це почуття не має вікового цензу. Михайло, певно, забув би сказане тіткою Явдохою, але в батьковому листі було сказано, аби обійшовся з нею по-людському, однак не мав ілюзій: Галина Яківна претендуватиме на дім, бо надміру любить гроші. «Не слухай, що вона казатиме, — це не її дім, і невідомо», хто кого доглядав, вона мене чи я її».

У листі Михайло знайшов зізнання, яке могла дозволити собі людина лише на останньому порозі, занісши ногу над межею між існуванням і небуттям: «Михайле, вважай себе щасливим, що не мусиш відплатити комусь за мою смерть. Я за твого діда відплатив. Мучуся, але каяття нема. Може, я поганий християнин — на тому світі скажуть».

Якось, уже студентом, Михайло набрався рішучості і запитав, чи правда, що батько спалив хату в кінці вулиці. Ще була жива мати, відповіла вона: «Ніколи не вір тому, що мовиться позаочі. Хай прийдуть і скажуть у вічі, отоді тато і відповість». Батько тільки махнув рукою: «Живи спокійно».