Дідула перевів дух:

— Якщо хочеш знати мою думку: в Україні справжньої демократії скуштує навіть не нинішня молодь, а прийдешня, через пару поколінь, не менше. І то щастя, що без громадянки обходиться. Не почувайся так, ніби ти особисто винен у тому, що ми застрягли в політичному багні.

— Я ніколи себе винним не почував. Просто млоїть трохи. Сміються з нашої незалежності кому не ліньки.

— От я — не сміюсь. Але і сльозу пускати не хочу. Роблю своє і робитиму.

Тетяна мовчала, дивилася то на бородатого Дідулу, то на Михайла, незвично збудженого і трохи розгубленого.

— Дорогі мої мужчини, вам не здається, що товчете воду в ступі? Єдине, що змінилося, якщо вам цікава моя думка, це — можливість про все говорити відверто. Колись, пам'ятаєте, на кухнях вели глобальні розмови, затуливши подушкою телефонне вухо, а тепер кругом — Гайд-парк. Студенти мої, чисті душі, до політики ставляться як до проституції. Причім першу найдавнішу професію вважають чеснішою. Налийте, краще, хлопці, на коня. Пізно.

Михайло налив'чарки.

— Не хотів псувати вечір, слово честі, не хотів.

Дідула знизав плечима.

— Отакої! Все нормально. Зараз кругом: після третьої — про політику. Хвороба. Короста. Свербіж.

З темряви долинув голос Євдокії Пилипівни — кликала Тетяну. Дідула почав умовляти, аби хоч трохи ще побула:

— Ну, хочете, я вашу матінку сюди приведу, ще посидимо, погомонимо.

— Дякую, але — час. Ще побачимося.

Євген Петрович провів Тетяну до хвіртки і повернувся не так швидко.

— Слухай, козаче, — сказав він, усівшися на лаві. — Гарна в тебе сусідка. Я портрет її хочу намалювати.

— Умовляв?

— Так.

— А вона?

— Сказала, що ввечері всі жінки гарні, а чоловіки сліпі. Мовляв, побачу вдень — охота пропаде.

— Петровичу, не грайся з вогнем. Тетяна тричі заміжня була, жінка вона з норовом. Чи в тебе — суто мистецький інтерес?

— Ти з діда не смійся. Я ще дещо можу, скажу по секрету.

— Ну, гляди. Ти — професор, вона — професор… Усе в житті можливе.

Вони ще довго сиділи під серпневими зорями.

— Зовсім забув про кавун. Будеш, Петровичу?

— Куди його на ніч. Уже завтра.

Гупнуло, впавши, яблуко.

Євген Петрович підвівся, пішов у темінь до садових дерев, ледь окреслених на оксамитово-чорному фоні неба. Вернувся з яблуками.

— Ти, Михайле, сам не розумієш, в якому раї опинився.

— Я ж тут народжений.

— Звик. А я від волі, повітря, тиші хмелію більше, аніж від чарки. Я зараз на Русанівці живу. Вікна — на Дніпро. Три кімнати, я один. І все одно — як у клітці, підвішений на п'ятнадцятому поверсі. А в тебе земля під ногами. Воля. Життя.

— Ну то лишайся, Петровичу, живи. Хазяйнуй. Малюй.

— Двоє ведмедів на один барліг — забагато.

— Я незабаром поїду. Сороковин дочекаюся — і на крило. Спершу до Берліна, а далі — у Штати. Документів на спадщину півроку чекати.

Дідула налив чарки, відрізав шмат бринзи, перерізав його надвоє.

— Ти мені про якусь свою проблему казав — там, у музеї. Оце саме вона — мене тут поселити?

— Хіба це проблема? Твоя добра воля. Клопіт інший, марудний. Окрім тебе, Петровичу, нема з ким порадитись.

— То кажи.

Вони закусили помідором і бринзою, і Михайло, намагаючись оминати подробиці, розповів Дідулі про батьків лист і скарб, залишений йому.

— Ну-у, Михайле, просто як у романі Дюма. Чекай, а в чому ж, голубе, проблема? У тебе дім, обійстя, золото — який же клопіт?

— Золото. Навряд чи мені дозволять його вивезти. Та й немає в цьому потреби. Чи не підкажеш якогось добродія, щоб купив ці монети?

Дідула надкусив яблуко, похрумтів соковитою його плоттю.

— Не яблуко — диво, — нарешті сказав, плямкнувши губами, як дитина. — Ходімо, мабуть, спати. Гадаю, допоможу тобі, Джміль — Монте-Крісто…

Тої ночі рясно падали яблука. У передранковій тиші чутно було, як вони товсто, солідно гупають. Тетяна крізь напівсон чула глухі удари і все не могла зрозуміти, що це за звуки, і заснула остаточно лише тоді, коли збагнула: то сусідський сад озивається. Уві сні вона всміхалася, бачила себе молодою.

Вересень закінчував свою роботу і готувався передати жовтню зекономлений запас вітру, дощу, туманів, двірницьких мітел. У джмелівському саду було зібрано майже всі яблука, лише кілька, на горішніх гілках, світили червоними, як лінзи світлофорів, боками. Михайло залишав їх, аби забрати з собою для Ванди й сина, якщо витримають переліт і митниця аеропорту Кеннеді не витрусить їх як заборонені фрукти. Було тепло й затишно, падало так мало листя, що здавалося: ще не осінь, а останній краєчок літа.

Відгомоніла третя учта по Єфрему Івановичу Джмелю. Людей прийшло, як завжди це буває, трохи менше, ніж на дев'ятини, але все одно Михайлу довелося наймати кухарок і подавальниць — не хотів скидати клопоти на плечі Євдокії Пилипівни й Тетяни. Прийшла й Галина Яківна, поводилася чемно, змирившися з тим, що її плани пішли за водою; але була недовго, бо ніхто з присутніх, як годилося б, і словом не прохопився, аби висловити їй як не співчуття, то хоча б сусідську повагу. Пом'янути покійника прийшли Микола і Євген Петрович, привели з собою і Жору Подільського.

Після нічного застілля утрьох Дідула частенько бував у Джмеля. Він умовив Тетяну позувати йому, вийшов ефектний портрет. На сороковинах Євген Петрович сидів поряд з Тетяною, і ці двоє літніх людей справляли враження давнього подружжя, яке зберегло не тільки взаємну симпатію і толерантність, а, можливо, й любов.

Портрет, подарований моделі, мав побувати на першій же виставці — це була Тетянина забаганка. «Навіщо?» — питав Дідула. «Хочу побачити себе збоку». — «То подивіться у дзеркало». — «Дзеркало нещадне, від нього лестощів не жди». — «Я вам, Тетяно, не лестив. Просто й досі не знаєте, яка ви». — «Євгене Петровичу, не ідеалізуйте стару бабу». — «Для мене ви не стара». — «А як роботу назвете?» — «Професор Шудра». — «Ой, божечки, добре, що спитала. Я тепер, слава Всевишньому, на маминому дівочому прізвищі. Уявляю собі, що робилося б у залі». — «Та що тут такого?» — «Візьміть, пане художнику, словник Грінченка. Добре, що до нього заглядає один з десяти тисяч. Ну й приліпили прізвище… Заслужив хтось у роду…»

У дворі закінчувала роботу бригада будівельників, порекомендована Бадиляком. Галичани закінчили ремонт в інституті і ладні були працювати за півціни — так допекли безробіття і безгрошів'я. Коли Дідула вирішив проблему, котра дошкуляла Михайлові, спитав: «Що робитимеш з купою грошей?» На ту пору Михайло знав, як учинить. «Ти, Петровичу, спершу скажи: житимеш тут, як я поїду?» — «Чого б не пожити? Сторожа треба, га?» — «Не жартуй. Поки я ще тут — зроблю зі стайні майстерню. Теплу. Світлу. Працюй, скільки забажаєш. 1 ще хочу капличку отам, на горі, поставити». — «Не встигнеш». — «Майстерню — встигну. А каплицю — вже коли приїду навесні. Допоможеш з проектом?» — «Спробую». — «Ну, от, батькові втішно буде на тому світі. Я тобі, Петровичу, гроші залишу». — «А це що за вигадки? Проп'ю не боїшся?» — «Проект замовиш». — «Давай, Михайле, так домовимося. Грошей я не візьму. Знайди інший сейф. Це — принципово. Між друзями ніколи не мають стояти гроші». -»Куди ж я їх?» — «Подумай. От хоча б Тетяні віддай. Чи її матері. Чи до банку поклади. Твоя воля». — «Давай у банк покладу, а тобі — доручення. Згода?» — «Я сказав — ні». — «Тоді поговорю з Тетяною. Може, хоч вона не така принципова». Євген Петрович підвів обидві руки вгору: мовляв, то вже не моє діло. Галичани почали наприкінці серпня. їх було семеро, разом із бригадиром, чорнявим вуйком років під сорок з довгими руками і високою шиєю, вислими вусами, широкими бровами і вузьким лобом під шапкою цупкої чуприни. Хтось із послідовників Чезаре Ломброзо, придивившися до нього, міг би віднести такий тип до категорії потенційних злочинців. Михайло на перших порах теж придивлявся до бригадира з насторогою, але потім стало ясно, що Ярослав, батько чотирьох дітей, залишених з матір'ю у Заліщиках, примусив би італійського психіатра засумніватися в непогрішимості його теорії антропологічних стигматів.