Йому казали, що не варто плювати проти вітру. Микола — той буквально молив Михайла не підставлятися: «Нічого не зміниш, а собі напсуєш так, що потім не знатимеш, де заховатись». Не послухав. На зборах ніхто йому не заперечив. Лишень після них, коли, за неписаною традицією, народ гуртувався, аби десь посидіти за чаркою соку, Михайло спостеріг, як колеги, завжди раді товариству Джмеля, бо частенько платив за всіх, швиденько зникають за дверима вестибюля, вдавши з себе заклопотаних, відданих сім'ї мужів.
Жора Подільський, для якого максимальною дозою були сто п'ятдесят, випив цього вечора подвійну норму і не схмелів, як бувало, лише частіше, ніж звичайно, повторював свій знаменитий сороміцький тост-замовляння: «Хай у наших ворогів члени на лобах повиростають, тільки маленькі-маленькі», — і цього разу не облагороджував примовку заміною питомого замашного слівця на пристойний синонім.
Ворогам, звичайно, від того нічого не сподіялось лихого, а Михайла звідусюд обклеїли ярликами, виставили таким, що по ньому чи помір пройшовся, чи вселилася в нього лепра; а на додачу ще й натякали на зсуви у психічному здоров'ї донедавна цілком здорової молодої людини, багатообіцяючого таланту, що йому б сягати висот на шляху, освяченому методом, а його, бач, затягли у свої печери демони індивідуалізму, абстракціонізму, націоналізму і спотворили світле обдарування.
Ну, звичайно, не так густо брався дьоготь на критичні квачі, але ігри вколо Михайла все ж скидалися на ритуальний танець людожерів у передчутті поживи біля щойно розпаленого вогнища.
Треба ж було саме в час, коли Михайлові роботи познімали з готової експозиції республіканської виставки, коли документи на премію закинули до шухляди, коли експерти мінкультури обійшли своєю увагою роботи Джмеля, хоча вони були вищими на голову від інших, і не закупили жодної, віддавши перевагу виплодам ширвжиткового натхнення, — саме тоді Лариса, в розповні своїх високих почуттів і терзань, уже готова впасти в обійми молодої закоханої людини, вирішила знову посвятити чоловіка у свої боріння і переживання. Півроку таємних побачень з Віктором зробили своє: вона не могла далі опиратися його молодій жазі і, щоб освятити своє неминуче гріхопадіння, вирішила висповідатися Михайлові.
Саме так зрозумів її Джміль, хоча Лариса не шкодувала запевнень у любові до чоловіка, але нічого не могла вдіяти з собою, отож просила чи допомоги, чи благословіння, — з'ясувати, чого саме, було непосильним для здорового глузду завданням. Лариса вважала, що чинить чесно. Власне, у тому не було нічого нового — повторення пройденого. Яка чесність? Яка любов? Невже вона думає, що роль святого вітця, котрий відпускає гріхи, — для Михайла? 1 підставляти другу щоку він був не здатен, не вважав це християнською чеснотою — скоріше вимушеною мораллю вбогих духом і тілом. Нехай уже судять його небеса за єресь.
Лариса говорила й говорила: «Прости, що роблю тобі боляче… Я не хотіла… Це сильніше за мене… Якби тебе не любила, було б легше — ти нічого не дізнався б… Я так не можу… Порадь…»
За вікнами мерзла глуха січнева ніч. У Михайла не було ні сил, ані бажання, ані навіть потреби вичерпувати воду з сімейного човна, продірявленого вдруге, і тепер, що не роби, — приреченого. Лариса нагадувала йому кішку, яку завела колись мати у куренівському домі, аби вивела мишей. З роботою киця впоралась, але взяла паскудну звичку гидити в хаті і тільки в одному місці, на килимі. Що не робила мати, як не вчила кляте створіння — і носом тицяла, і віником била, і виганяла з хати, все одно кішка знаходила слушну мить, аби «віддячити» людям, які ростили, годували, зрештою, любили її. Кінець-кінцем кішку завезли в мамине село, де вона справно ловила мишей, навіть пацюків не боялася, ганяла з двору собак і жодного разу не зробила паскудства у хаті, хоча нові хазяї до неї ставилися байдужісінько, і життя її в селі набрало спартанських рис, геть відмінних від райського міського існування. Чому та клята тваринка відповідала злом на добро і відданістю на цілковиту байдужість? Хто б узявся пояснити цей феномен?
Варто було б розповісти цю історійку Ларисі, та Михайлові не хотілося ображати ані дружину, ані кицьку. «Хіба можна, — втішав він себе, — звинувачувати повінь за те, що розмила греблю? Погано гатили. Чи вогонь за те, що спалив церкву? Такі парафіяни були».
«Порадити нічого не можу нині. Поговоримо вранці», — нарешті сказав Михайло, ліг на диван у вітальні і накрився пледом з головою.
Вранці — ще не було сьомої, за вікнами ще не розтала імла, — пролунав телефонний дзвінок. Уперше за стільки літ він почув глухий батьків баритон: «Приїзди. Матері зле».
Таксі ледве видряпалося сніговою відполірованою слизотою до воріт дому. Мати лежала, обкладена подушками, під пуховою периною, хоча в хаті стояла теплінь. За час, коли Михайла тут не було, батько здійснив господарський подвиг — провів водяне опалення. Всюди: в кімнатах, на кухні, в довжелезному коридорі — стояли новенькі батареї, гаряча вода подавалася з котла у підвалі, — газ майже не вимикався.
Побачивши сина, мати заплакала, випростала руки з-під перини, довго не випускала Михайла з обіймів. Не стримав сліз і син, але вже потім, коли його не бачила ні мати, ні батько, — у свій напівзабутій кімнаті, де все лишалося так, як колись, в іншому житті.
Повний важкої води, готовий потонути сімейний човен, усі інші напасті, що звалилися на його голову, — вихватки преси, почужіння колег, — здалися йому малосуттєвими перед тією бідою, що спостигла матір.
Прооперована з приводу раку, вона перебувала нині на хисткій межі між буттям і небуттям. Усе пройшла — і опромінення, і хіміотерапію, що тривала й досі. Лікарі не віддавали її з палати додому, та вона наполягла. Михайло не питав, чому не сказали раніше про хворобу, лікарню, — хіба важливо, хто вберігав його від сумних новин, батько чи сама мама? Але було гірко, так розпачливо гірко, так невтішно і боляче, що хотілося заскиглити, мов скривдженому, несправедливо покараному домашньому псу, який плаче не так від болю, як від пораненої любові до хазяїв.
Три місяці боролася мати за життя, три місяці не вибували з хати лікарі, три місяці надія змінювалася прострацією і зневірою. Померла мати у квітні. Напередодні впали несподівані щедрі сніги, тут же почали танути під сонцем, отак і пішла в землю Надія Петрівна Синиченко, вонаж Козій, вонаж Джміль — під білий сніжний саван, під веселі ручаї, залишивши живим гарячі промені вічного світила, перші проліски, всепереможний запах весни.
Лариса не телефонувала, — мабуть, боялася, що трубку зніме Єфрем Іванович, тож звернулася до патріархального засобу зв'язку — пошти. Вона не знала, що Надія Петрівна хвора, через те в листах не було слів співчуття чи бажання допомогти, зате в кожному вимагала пояснень від чоловіка, терзалася невизначеністю, цілі сторінки були заповнені пасажами, схожими на філософські трактати про любов та її непередбачувані одміни. Після четвертого, здається, послання Михайло вирішив покласти цій трагікомедії край. Написав, що до неї не повернеться за будь-яких обставин, залишає їй квартиру, наполягає на розлученні. Нехайдодасть цього листа до заяви, а якщо цього суддям замало — напише казенний папір.
Влітку, отакого ж спекотного серпня, як нині, їхньому шлюбу настав кінець. У залі суду сиділо кілька цікавих бабусь, очевидно, завсідниць, яким суддівські процедури заміняли театр, і молода людина у військовій формі. «Щасливий суперник, — механічно зазначив подумки Михайло. — Зміна караула. Дорогу — молодим». Чорний гумор не вельми високого гатунку був адекватний ситуації: Михайло і справді не відчув тоді ні нападу ревнощів, ні тяжкого жалю, лише сором перед бабусями в залі і нудотну байдужість.
Коли все скінчилося, Михайло першим вийшов, закурив, а коли на сходах з'явилася Лариса із супутником, підійшов і чемно попросив її познайомити з бравим курсантом — чи студентом? Лариса, налякана спокійним тоном Михайла, мовчала, не знаючи, чого чекати від цієї витівки — не дай, Боже, ще поб'ються. Молодий чоловік вирішив усе за Ларису: подав правицю і назвався. Михайло потис руку курсанту, дивуючись своєму спокою: «Віктор. Переможець. Бажаю вам…» Він не сказав, чого саме, лише поглянув у чисте обличчя, на якому густо зацвів рум'янець хвилювання чи, можливо, сорому, хоча навряд, — і перевів погляд на Ларису. «І тобі бажаю…» Затим повернувся до них спиною і пішов до машини, залишеної неподалік.
