Удома він замість спокійно переконати батька, що Лариса не така, як видалося Єфрему Івановичу, несподівано для себе пішов у психічну атаку, як висловився здивований Джміль-старший: наговорив дурниць, ще й таких диких — самому потім не раз було соромно. Батько здебільшого мовчав, тільки дивився на сина важкими очима; а коли Михайло договорився до того, що піде геть з такої сім'ї, раптом стукнув кулаком по столу, аж чашки попідскакували. Михайло встиг помітити, що рука батька залилася темно-червоною плямою. «Хочеш іти — йди, не триматиму. Тільки ж під собою гілку рубаєш. Схаменешся — пізно буде. Ти нині сліпий, не бачиш, що дівчина твоя або долу очі пускає, або над голови. Шукає щось і досі. Може, знайде колись… Дізнаєшся потім».
Отак і пішов Михайло, надовго забувши дорогу на Куренівку. Точніше — поїхав, мати вмовила не кидати машину у дворі: «Тобі вона ой як треба, хоч тут батькові вступи…» Єдиний раз, коли чутка про потоп, що ринув униз з Сиреньких горбів, дійшла до нього, рвонув туди, дарма молив хлопців узяти його на броню «бетеера»; нарешті згадав, як можна дістатися до їхнього кутка згори, ярами й горбами кілька годин добирався до місця, відганяючи від себе всілякі жахи, хоча розум підказував: там, на кутку, — високо, не добіжить туди пульпа, та й не вистачить її, аби доповзла так далеко. Так воно й було: мирно стояв серед саду дім, бігали по дворищу кури, мати мила посуд біля криниці, і до самого низу стояли знайомі з дитинства хати, до яких не докотилася біда. Так хотілося зайти, побачити матір, але закусив губу і повернувся тим же партизанським шляхом, відмахавши за день добрих тридцять кілометрів, якщо не більше.
Весілля відгуляли не вельми пишне, та все ж не студентське — в ресторані, з купою запрошених — акторів і художників. За тамаду був Микола Бадиляк. Він потайки від Михайла повідомив Єфрема Івановича і Надію Петрівну про день і час весілля, але хоч і просила мати, батько був як скеля: хай живе своїм розумом, наше діло — сторона.
Місяць у кімнаті в комуналці, за ширмою, що вночі відділяла їхній з Ларисою диван від тещиного ліжка, Михайло так-сяк витримав, а потім знайшов житло неподалік майстерні: кімнату з окремим входом у приватному будинку, з «інфраструктурою», як жартував хазяїн, у дворі. Влітку проблем не було, а взимку повелося не з медом: Лариса застудилася, довелося покласти її в лікарню — запалення легенів.
Ще до весілля Михайло вступив до кооперативу, напозичавшися грошей, працював по-чорному, забувши про магію мистецтва: найнявся зробити копії полотен класиків для Клубу трамвайників, узяв купу замовлень у видавництвах і журналах, не вилазив з майстерні і за рік розплатився з боргами. Ще рік молодята чекали, коли закінчиться будівництво, бували там щотижня, ніби їхня присутність могла прискорити нескінченний, здавалося, процес.
У театрі Ларисі не дуже щастило: за два роки — дві невеличкі ролі. Вона переживала, що не може хоча б трохи допомогти Михайлові, завела знайомства на радіо, читала там казки для дітей, брали її у радіопостановки, але так само — другий план, суєта суєт і заробіток копійчаний. Характер Ларисин псувався, могла раптом зірватися, влаштувати примітивну істерику: то не так глянув на неї Михайло, то набридло місити грязюку, поки доберешся додому, то в театрі обіцяну їй роль віддали іншій. Потім вибачалася, підлещувалася, лаяла себе, обіцяла, що такого ніколи більше не буде, але до пори.
Якби не Михайлова безоглядна любов, невідомо, чи витримав би їхній шлюб випроби тих перших літ. Та любов — попри всі гримаси спартанського побуту — була йому сонцем уночі і відрадою вдень; він усе прощав Ларисі, не помічаючи, не звертаючи жодної уваги на те, що стало би для іншого мужчини причиною сумнівів і розчарувань. Смішно, але Михайло ловив себе на тому, що ця жінка, хоч якою була б інколи замороченою, байдужою вдома до своєї зовнішності, стомленою, навіть неохайною, завжди була в його очах оповита чарівним ореолом, що не зникав за будь-яких обставин.
Після близькості Лариса відразу засинала, як дитина, а Михайло ще довго дивився наймінливе уві сні обличчя, і серце його тануло від ніжності і печалі від того, що вона зараз десь там, уві сні, не з ним. Смішно, але й коли часом Лариса пукала серед ночі і несвідомо, стиха, сором'язливо ойкала при цьому, Михайло не відчував жодної відрази, ніби поряд з ним спала не доросла жінка, а трирічна безгрішна дитинка. Він знав кожну родимку на її тілі, деяким дав імена — особливі й настільки інтимні, що Лариса шарілася, коли він казав ті імена вголос. Одну любив найдужче — вона ховалася в улоговинці між стегном і животом, ближче до лона, і звалася Соромітниця…
До нової квартири в шерезі будинків, що прямували вгору звіринецьким узвишшям, мали переїхати навесні, а коли саме — Михайло тримав у таємнці. Маючи вже ключі, він потайки від Лариси завіз меблі, облаштував кухню, придбав усе начиння до неї; бригада веселух-будівельниць розвішала гардини і штори, у вітальні розлігся великий темно-брунатний килим, у спальні — синій із золотавими трояндами. Обидві кімнати дивилися вікнами на пагорб, зарослий жасмином, бузком, морелями і вишеньками. Саме почалося цвітіння, коли Михайло всадовив у машину Ларису, аби навідати їхнє майбутнє житло. Вони піднялися на третій поверх у ще густих запахах фарби і вапна, зупинилися перед дверима, оббитими дерматином, поцяткованим золотистими капелюшками меблевих цвяхів, що утворювали ромб. «Відчиняй, господине», — сказав Михайло, вклавши в долоню дружини ключі. Та подивилася на нього так, ніби він пропонує їй зробити щось заборонене. «Хіба можна?» — »Треба».
Переступивши поріг, Лариса завмерла, не вірячи очам, а потім, ніби папуаска, одержавши від свого повелителя разок намиста, скрикнула так радісно, так переможно-щасливо, що Михайло затулив їй рота долонею: «Стеля обвалиться, цить!»
Треба було б — стільки часу минуло — запросити на новосілля батьків. Михайло думав про це, мучився, але так і не покликав їх, бо коли натякнув про таку можливість Ларисі, побачив на її обличчі не ворожість, ні, а якийсь внутрішній спалах неприязні, причому визначити, стосувалося це Джмеля-старшого чи молодшого, було неможливо. Потім Михайло подумав, що батько сам не схоче ламати своє слово, і полишив цю затію. От якби в них знайшлася не квартира, а дитина — тут уже геть упав би тин відчуження, але Лариса не вагітніла. Чи не хотіла, чи просто так складалося — Михайло не дуже цим переймався до пори, бо працював як навіжений, і дружина намагалася будь-що вийти з тіні й нарешті перестати бути атрибутом чи навіть інвентарем театру, а впізнаваним іменем на сцені й афіші.
Але доля прихилялася в основному до Михайла. На двох виставках поспіль його роботи одержали найбільше прихильних відгуків критики, репродукції надрукували журнали, і нарешті кілька полотен було відібрано на всесоюзну виставку молодих.
Раніше, вислуховуючи Ларисині нарікання на закулісні театральні чвари, плітки, мікроскопічні й серйозніші інтриги, Михайло відбувався сміхом. «Ну, Ларо, у вас усе як у старих водевілях, в опереті. Чи варт на все це звертати увагу?»
Виявилося, що й у їхній розкутій, богемній, здавалося, далекій від паскудності атмосфері любісінько живуть бацили заздрості й підступу, і носіями є, як правило, нездари і кар'єристи. Саме звідти поповз отруйний туманець, зачепивши ім'я Михайла Джмеля і ще кількох неортодоксальних колег. На з'їзді художників, перебіг якого був ретельно зрежисований, роботи Михайла назвали у числі тих, що кидають виклик загальноприйнятому і єдино правильному методу, — і те пролунало в основній доповіді. Друзі радили не звертати уваги, працювати спокійно далі, та й сам Михайло вважав сказане непорозумінням: як же так — його роботи закуплені у фонд, журнали друкують, критика не ганить, Москва пройшла на «ура», а тут, удома, отака халепа. «Подякуй, друже, ти легко відбувся на перший раз, — казав завсідник виставок Георгій Подільський. — Посидь трохи в затінку. В мене про тебе статейка готова — велика, завваж. Я її не в нашому журналі надрукую — тоді й побачимо, випадковість це чи чиясь диверсія. Ти ні з ким горшків не побив? Керівництво не лаяв по молодецькому ділу — ну, за чаркою? Ні? Тоді — не розумію. От якби тобі український буржуазний, даруй, гомосексуалізм вчепили — тоді рятуйсь, хто може. А «незрілі формалістичні пошуки» — це так, дурня. Я спробую з'ясувати, що сталося…»
