Михайло Вірі Тарасівні сподобався від першого дня знайомства, а коли, уперекір волі батька, не відступився від дочки, одержав необмежений кредит довіри; навіть стригла його рудувату фамільну чуприну наймоднішим чином, не дозволяючи сідати до будь-кого у крісло невідомої перукарні. «Ще, не дай, Господи, вошей там наберешся», — безцеремонно жартувала вона, що мало означати крайній ступінь симпатії і звучало як пароль у одвічній житейській грі «свій — чужий».

Як і кожний закоханий, Михайло бачив свою обраницю крізь рожеві окуляри, що ними передбачлива природа завжди наділяє в таких випадках, аби уберегти романтичну атмосферу якнайдовше і виробити імунітет проти прози побуту, проти несуттєвих деталей. Декому щастить носити ті окуляри ціле життя, не помічаючи ні вікової аберації зору, ні того, що дужки оправи завдають незручностей, — це коли обох обдаровано рожевою оптикою.

Здавалося, так воно й було в їхньому з Ларисою випадку.

Вони їхали до Михайлових друзів на дачу. Добігав кінця червень, стояла свіжа теплінь, пролітали поля, переліски; дорогу обступали ліси, дихалося вільно і щасливо. Минав рік від дня їхнього знайомства, Михайло наготував подарунок — золотий перстеньок з аквамарином; коробочка лежала в кишеньці сумки, напханої наїдками і вином. Не раз вони з Ларисою могли переступити рубіж фізичної близькості, вже Михайлові несила було вдовольнятися обіймами й поцілунками, але Лариса хотіла, аби це сталося тільки після весілля. «Ти що, не віриш мені?» — »Вірю, Михайлику. Вибач». — «Не любиш?» — «Люблю. Просто мені не хочеться абияк. Будеш сміятися, але я, мабуть, з минулого століття. Я ще ніколи…» Ларисі йшов двадцять другий рік, і Михайло був вражений почутим. «Я сама скажу, коли…»

Треба було залити бензин. Михайло зупинив машину на узбіччі. Лариса пішла поміж молодих сосонок углиб лісу. Впоравшися, Михайло покликав дівчину. Лариса не відгукнулася, і він пішов за нею, вдихаючи терпкий смоляний дух. Знайшов Ларису не відразу — вона збирала квіти на невеличкій зеленій галявині, звідусіль закритій гущиною кущів, і аби не біла хустка, не помітив би, а галасувати у лісовому затишку не хотілося.

Він підійшов до Лариси, знаючи наперед, що нині, зараз, цієї ж хвилини, має щось статися, і це щось мало цілком реальні виміри. Він мовчки поцілував дівчину в губи, вони розкрилися безпомічно і жертовно, тіло Лариси підкорилося йому так, як раніше ніколи. Вони опустилися на килимок трави, не вимовивши жодного слова. Лариса заплющила очі і прошепотіла: «Тепер…» Крізь соснові лапи пробивалося гаряче сонце, дівоча нагота сліпила очі ще більше, і коли все сталося, Михайло без тіні ніяковості витер сліди гріхопадіння: для Лариси це справді було вперше. Він ніс її до машини на руках, а коли зупинився на узліссі, закрив Ларисі долонею губи, аби та ненароком не сколошкала картину, що відкрилася їхнім очам.

Уся машина — вона була світло-сірого кольору — від переднього бампера до багажника була вкрита суцільним живим килимом. Невідомо чому, з якої причини тисячі метеликів злетілися на розігрітий сонцем метал, не боячись машин, що зрідка пробігали не дуже популярною дорогою, незважаючи на запахи мастила і бензину. Чому саме цей автомобіль обрали вони для відпочинку чи якогось невідомого ритуалу? Відповіді не було ні тоді, ні після.

Лариса і Михайло дивилися на подарунок природи, на рухливу барвисту картину, не вірячи, що таке можливе і що саме їм випало побачити це непоясниме диво. Вони завмерли. Михайло обняв свою, тепер уже по-справжньому свою дівчину, вони зустрілися очима близько-близько, а потім довго дивилися на казкове дійство, наготоване ніби навмисне на честь того, що сталося щойно між молодими людьми.

Так минуло хвилин десять. Метелики не думали відлітати. Як шкодував Михайло, що не взяв із собою фотокамери, — як назло, забув на столі, збираючись у дорогу. Хто повірить розповідям про цей феномен? Метелики ворушилися, стріпували крильцями, але з місця жоден не зрушив: просто не було куди посунутися, кожен міліметр металу був закритий різнокольоровими крильцями, всіяними пухнастими щетинками — тулубами комах.

Лариса нарешті не витримала, торкнула пальцем оксамитової поверхні крила, помережаного візерунком, що в ньому вгадувалися кола, еліпси, темні смуги в дивному переплетінні. Крильце сіпнулося, але метелик з місця не рушив, не злетів, як це завжди буває, коли намагаєшся спіймати розцяцьковану комаху чи робиш вигляд, що полюєш на неї. Не потривожилися й інші, навіть коли впритул до машини підійшов Михайло, і від нього на ворушку живу ковдру лягла тінь.

«Що робитимемо?» — самими очима запитав Михайло. «Не руш», — так само без слів відповіла Лариса.

Михайло відступив, забравши з собою тінь, вбираючи очима немислиму, фантастичну картину, написати яку не під силу було б жодному художникові на білім світі. Армада метеликів ще кілька хвилин посиділа на своєму несподіваному комаходромі, а потім ураз, одночасно, без якоїсь видимої причини чи спонукання знялася вгору і немислимо швидко розсіялася в повітрі, над прорубаним у лісі шосе, в кронах дерев, наче й ніколи не творили багатотисячної спільноти під прямовисним сонячним промінням у місяці червні, в теплому тиглі літа.

Вони ще довго згадували те видовище, непояснимий знак з таємничих сфер, що явився у день, такий важливий для них — принаймні так хотілося думати обом.

На початку липня Михайло привіз Ларису на Куренівку, в родинний дім, аби познайомити наречену з батьками. Михайло хотів зробити це й раніше, не раз пропонував Ларисі завітати сюди, але вона щоразу знаходила якусь причину, аби відкласти знайомство, ніби інстинкт підказував, що тут на неї чигає небезпека. «Ще не час», «Я не так вдягнена», «Навіщо поспішати?» — відмовок було чимало, а за ними стояло невимовлене: «Я боюсь». Цих слів Лариса не вимовила жодного разу, а Михайлові і на думку не могло спасти, що саме так воно й було.

Так само він і подумати не міг, що їхній візит, звичайний у таких випадках ритуал, замість сподіваного розуміння і теплоти принесе розчарування і прикрість — добро б тільки йому, але ж і його обраниці.

Удома знали, що син зустрічається з акторкою. Матері було однаково, хто за професією та жінка, яка забере в неї єдиного сина, — аби любила його і шанувалася. А от батько від початку вирішив, що це не діло — щовечора виставлятися перед людьми, одягати на себе різні личини. Синові він цього не казав, а мати знала, що батько зарані й заочно проти, і вмовляла його не казати зайвого, прийняти синів вибір: уже ж не хлопчик Михайло, знає, що робить, зважив свій вибір, тож нічого наперед виставляти дурну ворожду і разу не бачивши майбутньої невістки. Єфрем Іванович мовчав, ніби погоджувався, та не все було так просто.

Чи Лариса надто багато говорила, чи її плаття з глибоким вирізом здалося надто відвертим або ж непристойним, чи манера щохвилини притискатися до Михайла не сподобалася батькові, але з усього було видно, що приязних, а надто ласкавих слів молоді люди, зокрема кандидатка у невістки, чекають від нього даремно. Мати з усіх сил старалася, аби за столом було спокійно і мирно, але Ларисі вистачило кількох десятків хвилин, аби зрозуміти, що главі цієї сім'ї вона не сподобалась. Не з того тіста була зліплена, аби стерпіти зневагу, невідь-чим викликану, не заслужену нею. Вона кілька разів пропустила повз вуха не вельми тактовні розпитування Єфрема Івановича про свою сім'ю, а коли той наполіг на відповіді, відказала так, аби стало зрозуміло: збиткуватися а чи й просто кепкувати з себе вона не дозволить нікому, хай би він і був батьком нареченого. Михайло перевів розмову в інше річище, та погасити вогник взаємної антипатії, що проблимував, йому не вдалося аж до тієї пори, коли раптом Лариса, зрозумівши значно раніше від Михайла, що батькового благословення навряд чи слід чекати, попросила відвезти її додому, бо почувається зле.

Михайло приїхав додому надвечір. Сльози і плачі Лариси, що їм вона дала волю в машині, зробили своє діло. Він звернув мало уваги на те, що Лариса, роздратована і, як їй здалося, принижена, спробувала звинуватити в тому, що сталося, його, Михайла: мовляв, не захистив, не втрутився, мало не зрадив.